Шукайте жінку - Самбук Ростислав Феодосьевич

Вони випили по повній чарці коньяку з принесеної офіціантом малесенької карафки, потім Михайло витягнув з “дипломата” дві пляшки — тризірочного коньяку й “московської”, перехопив схвальний майорів погляд і по-змовницькому підморгнув йому.

— Подужаємо? — все ж по інерції запитав Плева, та Копот просто відставив маленькі ресторанні келишки, розлив горілку у звичайні готельні двохсотп’ятдесятиграмові склянки й мовив, дивлячись майорові у вічі:

— Вип’ємо чисто символічно, по склянці.

І вони випили, схвально дивлячись один на одного, точно так, як звикли пити замолоду.

— Пройшла… — зітхнув Копот і подивився на майора враз просвітлілими очима.

— Легко, мов брехня по селу, — згодився той і почав мегелити копчену севрюгу, салат з трісковою печінкою і шпроти — все підряд і жадібно.

“І куди воно вміщується? — осудливо думав Копот, дивлячись, як блискавично зникають зі столу наїдки. Сам він полюбляв їсти повільно й статечно, відчував задоволення від їжі, міг просидіти за обідом годину й навіть більше — вважав час, проведений за столом, найкращим у житті. — Жере як свиня, не відчуваючи смаку…”

Трохи наситившись, Плева виразно зиркнув на пляшку коньяку. Копот хотів знову наповнити склянки, та майор затулив своєю долонею.

— По келишку, — запропонував, і Копот погодився: настав час для розмови. Тому тільки відсьорбнув коньяку й почав:

— Кантуються у тебе, Ігоре, два хлопчики…

— У мене не два, — посміхнувся майор, — у мене їх значно більше…

— Мене цікавлять лише двоє.

— Гадаєш, я усіх їх знаю?

— І не треба.

— Набридли мені їхні погані ники, — сказав Плева, — чесно кажу: дивитися не можу. Усі на один кшталт: стрижені, нахабні, злостиві. Якби можна було перетворити всі на одну — велику, неголену, люту, — вшкварив би кулаком, щоб залилася юшкою…

Копот мимоволі зиркнув на суху, з худими пальцями Плевину руку й подумав: даремно тішишся, майоре, таким кулаком лише полоскочеш, насправді ж треба не в пику, а в потилицю… Раз — і все… Але, як казав один дуже розумний “діловий”, не треба змішувати заходи, іншим і в пику не завадить…

Поплямкав губами й провадив далі:

— Кажу, кантуються у тебе Прищ та Модник, а вони мені потрібні…

— Не знаю ні Прища, ні Модника, — враз посуворішав Плева. — І не хочу знати.

— Тобі вони справді до лампочки, — погодився Копот, — а мені, кажу, потрібні.

— Ти що ж, хочеш, щоб я їх амністував? — щиро здивувався Плева. — Не вийде, часи не ті, й прав навіть у мене малувато.

— Догадуюсь, — розважливо погодився Копот. — Але дещо й начальник колонії може…

— Во!.. — скрутив дулю Плева. — Гадаєш, я за твій паршивий коньяк головою ризикуватиму!

— Помовч, — раптом розлютився Копот, — тобі справу пропонують, а ти свистиш, як чайник паром.

Майор зміряв його враз протверезілим поглядом.

— Не вийде, — сказав твердо.

— Вийде — не вийде, побачимо. Сам знаю, ти не бог, проте його перший заступник у колонії. Права твої мені відомі. Отже, слухай уважно: враховуючи те, що Прищ та Модник відбули вже півстроку, а також їхню зразкову поведінку та глибоке усвідомлення власної провини, їх треба розконвоювати.

— Тільки й всього?! — не втримався Плева від знущальної репліки.

— За це одержиш п’ять кусків.

— П’ять? — перепитав Плева і відвів погляд. Подумав: провернути таку операцію йому не так уже й важко. Щоправда, ці Модник з Прищем сидять, либонь, не за дрібне хуліганство, але звідки він знає про це? І не треба йому знати, навіщо вони потрібні Койотові. Мабуть, не для дитячої гри в схованки… Зрештою, це його не обходить. Не бачив він Копота, не пив з ним горілки й взагалі не зустрічався вже десять років. А п’ять тисяч під ногами не валяються…

Подумав і сказав твердо:

— По п’ять кусків за кожного!

Копот аж підстрибнув на стільці від несподіванки.

— Ображаєш! Я і так переплачую.

— Інакше розмови не буде. Той же Прищ, мабуть, не передовик виробництва, та й не одну догану має… Можливо, й карцер… Добре, я начальникові кадрів дам вказівку, він з Прищевої справи всі догани повикидає, та сам розумієш, за “так” це не робиться.

Копот підставив величезну долоню, і майор поклав на неї свою суху й маленьку.

— Гаразд, — сказав Копот, — штани з мене знімаєш, та не маю виходу. Ці хлопчики мені через два тижні знадобляться.

— Одержиш. Тільки половину, п’ять кусків, завтра.

Копот енергійно похитав головою.

— Гадаєш, я Прища з Модником у піжмурки грати запрошуватиму? Зробимо справу, тоді й розрахуємось.

— Ні.

— За горло береш?

— Завтра вранці — на бочку. Пополудні маю бути вдома.

— Спробую.

— Сюди не приходь, зустрінемося в парку.

— А ти обережний.

— Не хочу, аби ти мозолив очі черговій по поверху та покоївкам.

— Маєш рацію. І от що: Прища з Модником у міліцейські мундири одягнеш.

Риси Плевиного обличчя закам’яніли.

— Ну й ну!.. — Нараз посміхнувся зневажливо й запитав єхидно: — Може, ще й автоматами їх озброїти?

— Я б не заперечував.

— Так, серйозну справу ти задумав… — протягнув Плева. — Не знаю, чи варто мені…

— Чим ризикуєш? — запитав Копот. — У крайньому разі — догана. Ти не одного з-під конвою виводиш, а хто знав, що Прищ з Моднпком такі негідники? І це, врахуй, в найгіршому випадку… Хто на них подумає? Залізне алібі — сидять в колонії. Я в сто разів більше ризикую, в прямий контакт з ними входжу — й не злякався…

— Виходить, тобі втрачати нема чого, а з мене погони зірвати можуть.

— Погони… — поморщився Копот. — Що з них маєш?

— Кожному своє… — ухильно пробуркотів Плева. Для чого пояснювати Копотові — сам знає, що в нього під рукою є всякі, від звичайних злодіїв до хабарників та валютників. Різна публіка, сидить навіть колишній заступник міністра, не кажучи вже про завідуючих магазинами, базами… Люди все грошовиті, хоч майно в них і конфіскували, та дещо й лишилося, а любляча жінка чи діти намагаються поліпшити існування чоловіка чи батька за гратами. Аби перевиховували його в колонії не так енергійно, як вимагає рідна держава, і щоб їв він не тільки грубий тюремний харч, а міг іноді й згадати минуле, поласувати копченою ковбасою, червоною рибою чи просто чорним хлібом, але із свіжим маслом.

Чому ж не піти людям назустріч? Усі ми повинні вірити в просту радянську людину, в її моральні якості, які загартовуються в праці. Треба вертати людей, що оступилися, нашому найпередовішому суспільству, слід дбати, аби в них не похитнулася віра в добро. А доброту в колонії уособлює її начальник. За добро ж треба платити добром — хіба шкода покласти в кишеню людині, котра зрозуміла тебе, якусь сотню?

А цей Копот каже про погони… Не знаєш — помовч…

— То як буде з формою? — перепитав Михайло. — Модникові свою стару можеш дати, якраз на нього… Прищ, правда, огрядний…

— За форму ще по куску з кожного…

— Візьмеш з них.

— Візьму, — погодився Плева і, не чаркуючись, спорожнив свій келих.

Постукали в двері: офіціант приніс жульєни. Плева новів носом, вдихаючи смачний грибний аромат, а Копот пригубив чарку й замислився. Дві тисячі мав, але до завтрашнього ранку треба дістати ще три. Де взяти? У фар-півників навряд чи розживешся — дрібна потолоч, отже, треба знайти хід до “ділових”. Але ж вони у ресторанах сотнями кидаються, а попросиш — обрегочуть…

“Три куски? Та я таких грошей ніколи не мав і навіть не бачив…”

Хіба що Алік Турчинський… Аліку можна пообіцяти гарну дівчину, й викладе. А через місяць він поверне, так, не пізніше, ніж через місяць — далі тягнути не можна. Час — гроші, так, здається, кажуть американці. Ото хоча б одним оком глянути на американців, побачити те прокляте суспільство… Копот чув від людей: загниває, проте гарно пахне, і слід вжити всіх заходів, аби перекинутися туди. Однак перекинутися не з порожніми руками. Жебракам там справді непереливки, негоже кидатися стрімголов у вир, на все треба зважити. Так, слід мати голову на плечах, а не качан капусти, вирішив Копот, а те, що в нього розумна голова, не сумнівався ні на мить. І сам би власноручно відкрутив голову тому, хто спробував би піддати сумніву цю незаперечну істину.