Скіфська чаша - Самбук Ростислав Феодосьевич

Хаблак подзвонив Зозулі.

— Усе починаємо спочатку, Федю, — мовив не зовсім оптимістично. — Ти опитав мешканців будинку, що поруч видавництва, давай, старий, займемося ще двома.

— Вони ж далеко, що з них побачиш? — упевнено заперечив лейтенант.

— Думати, Федю, треба, — лагідно, але не без іронії одповів Хаблак, — а якщо хтось з їхніх мешканців, повертаючись додому, проходив повз “Волгу? Та ще випадково запам’ятав номер?

— І з нетерпінням чекає нашого приходу, щоб назвати його…

— Так, з нетерпінням, — ствердив Хаблак. — А ми примушуємо людину чекати. Давай, Федю, бо наш персональний тролейбус уже стоїть на зупинці.

2

Хаблак повернувся додому після восьмої. Великий жовтий “Ікарус” зупинився навпроти їхнього дому, та капітан зробив коло й зазирнув до гастроному. У цей час потік покупців зменшувався. Хаблак купив півкілограма ковбаси й двісті грамів цукерок — Марина полюбляла солодке, правда, берегла фігуру й не дозволяла собі нічого зайвого, але капітан вважав, що в її нинішньому становищі можна трохи й порозкошувати.

Відчинив двері й почув високий голос дядька Тихона, Зрадів. Любив його — галасливого і, як вважала дядькова дружина, трохи безпутного: Тихін часто їздив по відрядженнях, вічно не бував удома, й вихованням двох дочок і всіма домашніми справами займалася тітка — дочок, правда, тепер виховувати було пізно, одна працювала на Дарницькому шовковому комбінаті, у відділі постачання якого займав якусь посаду дядько, а друга закінчувала десятирічку й цілком серйозно збиралася поступати до політехнічного інституту.

Дядько Тихін зустрів Хаблака в передпокої: огрядний, лисуватий і трохи розчервонілий. Обійняв і приязно поплескав по плечі.

— Ми з Мариною зачекалися тебе, — докорив. — Я вже й додому збираюся.

Від дядька несло горілкою, очі блищали — Марина, видно, почастувала його. У квартирі смачно пахло печеною картоплею та оселедцем, і Хаблакові нараз до смерті захотілося оселедця — з цибулею, оцтом і з гарячою розсипчастою картоплею. Та й від чарки б не відмовився. Цмокнув Марину в щічку, віддав кульочок з цукерками й занетерпеливився до ванної — швидше мити руки.

Дядько сам наполовину спорожнив чвертку “Екстри”, що знайшлася в Марини, але їм лишилося по чарці, Хаблак випив з задоволенням і наліг на картоплю — Марина вміла її пекти; чисто мила, натирала сіллю з олією і картоплю можна було не чистити, їсти так, із лушпинням.

Дядько підчепив шматочок принесеної Хаблаком ковбаси, пожував, потім витягнув з кишені якусь фотографію, поклав на стіл, покривши долонею.

— Оце привіз тобі, — повідомив мало не урочисто, — бо я Хаблак і ти Хаблак, а це фото мого діда, а твого, виходить, прадіда. Єдине фото залишилось, моїм вертихвісткам воно ні до чого, а тобі, як продовжувачеві роду, дарую.

Очі в дядька зволожилися, він подав фото, старовинне, на картоні — прадід стояв прямо, витягнувшись, немов йому наказали стояти струнко, дивився напружено й трохи злякано, і вуса в нього настовбурчилися.

Хаблак знав, що прадід його Ілля Лукич народився ще за кріпацтва, все життя прожив у Києві, столярував у різних хазяїв і закінчив робітником на фабриці імені Боженка. Помер він під час війни, доживши до вісімдесятирічного віку, на руках у дядька Тихона. Дядькові перед війною сповнилося п’ятнадцять, до армії його не взяли, у військове училище пішов Сергіїв батько Антін, а дядько Тихін лишився з дідом, матір’ю та сестрою — евакуюватися не пощастило.

Зараз Хаблакова бабуся разом з дочкою мешкала в Ростові. Сергій з дядьком двічі їздив до неї, запрошував до себе, але бабуся страх як боялася поїздів, не кажучи вже про літаки, й нікуди не виїздила з Ростова, на околиці якого мала невеличкий будиночок. Усе її життя обмежувалося городом і кількома фруктовими деревами, що росли на ділянці.

Хаблак урочисто прилаштував фото прадіда на почесному місці — на полицю стелажа з книжками, стояв і дивився на фото цього зовсім незнайомого чоловіка, який заклав колись основи їхнього роду Хаблаків, дивився на прадіда, а думав про батька, прадід не бус йому байдужий, однак не знав його зовсім, а батька пам’ятав, погано, але пам’ятав — як пестив його батько і як полюбляв він перекидатися по батьковій спині: либонь, батькові було боляче, повернувся з фронту весь зранений, хворів, а невдовзі й помер, але нічим і ніколи не виказував, що син робить йому боляче, певно, саме цей біль і приносив йому насолоду, від кого й терпіти, як не від сина?

Прадід чимось нагадував батька, такий же високий і тонкий, ледь помітна, зовсім батьківська, іронічна зморшка торкалася його вуст.

Портрет батька стояв поряд на стелажі, перед ним Сергій ставив завжди квітку, одну квіточку в маленькій вазочці. Взимку, коли не було квітів, ставив листочок чи гілочку — був переконаний, що батько знає про його синовню вірність, зрештою, може, й не був переконаний остаточно, але так легше жилося, і Сергій не поважав би сам себе, якби зрадив цій звичці.

Хаблак подумав трохи й поставив фото прадіда поруч із батьковим, з іншого боку вазочки. Батько схвалив би цей вияв синової вдячності — Сергієві навіть здалося, що тато посміхнувся підбадьорююче, його славетний батько, найбільший авторитет у всьому світі.

Дядько Тихін помітив цей племінників жест і розчулився, бо вилив у чарку останні краплини горілки, став поруч Сергія й мовив нараз зовсім чужим голосом, в якому бриніли сльози:

— За тебе, діду мій, і щоб ти простив мене…

Випив горілку одним ковтком, Сергій подивився на нього здивовано, й дядько раптом якось по-дитячому схлипнув, обтер очі тильним боком долоні, потім махнув рукою й потяг племінника на диван. І швидко, наче боявся, що його зупинять, не дадуть виговоритися, а може, щоб не зникла думка, не тенькнула, як струна, що обірвалася від необережного доторку, почав:

— Отак воно трапилося, Сергійку. Нікому не розповідав, тільки тобі, племінникові, і можеш засудити мене, навіть засудиш, та що вже поробиш, мушу розповісти й розповім. Бо ти крадіжками займаєшся, злодіїв ловиш, ну і я тобі про крадіжку… Воно, правда, не зовсім і крадіжка, ніхто не судить за це, крім мене самого. Але ти збагнеш. Ми з твоїм батьком знаєш як були — нерозлийвода, він старший на два роки й захищав мене завжди… Антін і розумний був, і хоробрий, вчився першим відмінником і в училище одразу екзамени здав. Жили ми з бабусею твоєю Федосією й прадідом — нехай земля йому буде пером — на Печерську коло базару, була така Велика Шиянівська вулиця, тепер вона зветься, здається, Копиленківською, й нові будинки на ній, а тоді стояли одноповерхові халупи, весь Печерськ за базаром був забудований такими — що хочеш, київська околиця, трохи далі навпроти нинішнього Суворовського училища вже городи починалися.

Селилася на Великій Шиянівській в основному злиднота, що й казати, і ми жили бідно, дід Ілля вже не працював, минуло йому сімдесят, одержував маленьку пенсію, а всю сім’ю тягла бабка твоя Федосія: працювала у Лаврі в лікарні нянькою, та й ще прати білизну брала. Сам розумієш, доход невеликий, не розженешся, і носили ми перелицьовані й до блиску стерті пальта, а на обід якщо борщ був з м’ясом, то вже свято, а більше каша, ледь заправлена шкварками, а то й просто олією.

Я тобі скажу, непогана ця їжа, пшоняна каша з олією, виросли ми на ній і, бачиш, людьми стали. Тепер моїм вертихвісткам на сніданок давай яйця й сосиски, і то не щодня, бо набридає, а ми тих сосисок, либонь, і не бачили. Якщо мати двічі на місяць у зарплату котлети зробить — радість, чесно кажу, радість, бо, знаєш, як пахне: нема смачніших котлет, підсмажених мамою на смальці!

Дядько Тихін знову витер очі тильним боком долоні, але зробив це автоматично, бо вже не були зволожені, а блищали лихоманково.

— Дід Ілля, — вів далі, — чим міг, допомагав матері. Був він майстром на всі руки: робив і лагодив табуретки, меблі, паяв і лудив відра — це тепер, коли у відрі дно проіржавіло, його на смітник, а тоді речами дорожили, відро так просто не купиш, та й копійки рахували, краще дно залудити чи навіть нове поставити, все одно дешевше.