Феміністка - Кононович Леонід

— Чув? — з погордою поспитала Леся. — Ми — чорні вовчиці, котрі служать Діві-Матері. Кожна з нас буде заходити в тяж без участі чоловіка, повторюючи непорочне зачаття. Кожна з нас буде Діва-Мати!

— Але ж це не все… — пробурмотів я.

— Ну-ну! — глянула на мене Леся. — Що ж ти скажеш іще, тварюко?

— Та замочити його! — озвалася з шеренги ота краля.

— А любов? — зненацька запитав я, дивлячись Лесі у вічі. — Оте палюче почуття, котре підносить людину над оцим недосконалим світом і дозволяє зазирнути в незнані, містичні виміри? Отой захват, якого дізнає людська істота, коли в ній запалюється божественне світло любови? Отой екстаз, який охоплює душу людську з такою силою, що їй здається, наче всенька земля зацвітає білосніжним квіттям? Невже це нічогісінько не важить для таких, як ти?

Леся завагалася; в її очах зблиснуло щось подібне до живого поруху душі; але тут же лице її стало мінятися, перекошуючись жорсткою втіхою, яка росла й росла, аж нараз вихлюпнулася несамовитим, звірячим криком, який дико й неприродно прозвучав під склепінням тренувальної зали, — й вона плигнула на мене, мов тигриця, долаючи відстань у кілька метрів буквально за соту частку секунди.

Першого удару завдали мені з шеренги, і хитнувшись уперед, я потрапив простісінько під маваші гері, яке в сей момент виконувала Леся; перемістившись униз, я ухилився від цього смертоносного випаду, але тут же хтось зацідив мене в скроню, й я підхопився й блискавично крутонувся довкола своєї осі, намагаючись блокувати удари, котрі посипались звідусіль. Дівчат було десятків зо три, й нападали вони по кілька душ нараз, щоб не створювати великого тлуму, й гилили мене ногами й руками, як боксерську грушу; пару разів я таки зумів звестися на ноги, однак Леся, котра стояла обіч, пролітала в повітрі, мов блискавиця, й валила мене додолу, а потім знову відступала, звільняючи поле бою для своїх учениць. Вони розбили мені носа й поставили синця під оком; аж тоді я втямив, що жартів тут не водиться, й спробував було по-справжньому ставити опір, — але, на жаль, було запізно: мене били й тусали, мов ганчір'яну ляльку; в очах раз-у-раз спалахувало якесь болюче світло; голова гула, мов порожній казан, і щоразу, коли по ній гилили п'ятою, ребром ступні чи кулаком, у вухах щось оглушливо бемкало.

— Цо дэлай, э! — відчайдушно закричав хтось біля дверей. — Прыкратить безобразые сичас жы!

— Та-та-та! — лунко гримнув під склепінням зали автомат. — На пол, суки! Ложись! Ложись, иначе поубиваю!

Удари припинилися. Я завовтузився й перевернувся на живіт. Зір усе не міг сфокусуватися, й скількись часу я бачив тільки невиразні розмиті плями, котрі хилиталися туди-сюди, наче манекени під вітром.

— Оборзіли, на хрін! — невдоволено сказав Барабаш, держачи свого калаша догори стволом. — Ну, которій тут матку вирвати?

— А я гаварыл, да! А я пыредупрыждал, да! — схвильовано казав Лом. — А он ны паслушал — все равно буду пасматреть, гаварыт!

Я застогнав і, хитаючись, підвівся на ноги. Всенька зала нагадувала поле бою — дівчата лежали вниз лицем, і жодна з них не рухалася.

— Сматры, — закричав Лом, показуючи на мене пальцем, — савсэм седой стал! Был седой — стал ваще седой… слышь, да? А я тебе гаварыл: не хады? Я тебе гаварыл: балной будешь от этот девушк? Вот типерь и получил, чыво хател — как малако стал, э!

Барабаш перевальцем підійшов до якоїсь із дівчат і штурхонув ногою нижче спини.

— Ого, — здивувався він, — нічого собі! Ну, що, цю будемо взувати? Хто перший?

Я втер кривлю, котра цебеніла з носа.

— Ходімо звідси, на хрін. бачити я їх не хочу!

— Та чого ти! — вигукнув Барабаш. — Давай зґвалтуємо хоч одну. щоб знали, що таке справжній боєць!

— У них, — сказав я, розвертаючи Барабаша до дверей, — таке є, що тобі до нього, як до Місяця пішки… втямив?

— Вібратор, чи що?

— Який там вібратор! Дроти такі… їх кріплять на тому місці, в яке оце ти ногою штурхонув, — і п'ятнадцять оргазмів гарантовано! За хвилину, причому.

— Лучше ухадить атсюда! — сказав Лом. Й до Лесі: — А ты, дарагая, болше не хады сюда со сваими девушк… другой помещений ищи для сваи черный дела, понял? А то убъем, как собак, и в кислату бросим!

Ми вийшли надвір, і Барабаш відчинив дверцята джипа.

— П'ятнадцять оргазмів… — замислено пробурмотів він, сідаючи за кермо. — Й що ж нам тепер зостається робити?

Я заліз у машину й ліг на задньому сидінні, намагаючись втамувати кров, яка точилася з носа.

— Що, що… — буркнув я понуро. — Гомосексуалізмом займатися, що ж іще!

За шибами авта стугонів холодний вітер. Передмістя вже скінчилось, і по обидва боки шосе тяглася похмура чорна лісосмуга.

— Ну, нічого, — сказав Барабаш, — ось приїдемо в «Тартар», вип'ємо… Добре, хоч вони не зґвалтували тебе!

— Та я їм показав би! — пообіцяв я, лежачи на задньому сидінні.

— У мене, — сказав Барабаш, виходячи в лівий ряд, — був корефан… прапорщик, як і я! Так він служив контролером у жіночій зоні, й там у нього була полюбовниця. Ходив він до неї, ходив… аж стало йому одної замало! Він тоді, не будучи дурним, заводить ще одну… хліборізом вона працювала! От проходить місяць, проходить і другий… зайшов якось він у хліборізку, — а там сидить зечок штук із п'ятнадцять, і всі з ножаками! Ми, кажуть, чули, що ти жеребець силенний, — ану ж давай усіх нас люби! Він хтів було навтьоки… хріна! Повалили гуртом, рота колготками заткнули, яйця перев'язали — і давай гвалтувати! — Барабаш сплюнув у вікно й замовк.

— Ну й що? — з інтересом поспитав я.

— Мало інвалідом не зробили! Добре, що кухар із вільнонайманих побачив та бігом на вахту…

Я провів рукавом по мармизі й побачив, що кров ущухла.

— Як на мене, — сказав я, — то краще мати справу з дівчатами… От я й досі пригадую, як уперше переспав з однокласницею! Якраз виповнилося мені тоді п'ятнадцять років. Її звали Оленка, й вона полюбляла влітку спати на горищі… ну, й усім про це казала! От підстеріг я та й заліз туди вночі. Чую: завовтузилося щось у кутку! І завагавсь я. Що ж його, думаю, робити — ану ж бо кричати почне?..

— А воно вперше… та звісно ж! — кивнув Барабаш.

— От думав я, думав… аж вона раптом і каже таким невдоволеним голосом: «Та що ти мнешся там, обревку? Я вже й сорочку зняла, а воно соплі жує! Дурний уже зовсім, еге? Ану сюди бігом!»

Надворі щось бахнуло. Джип кинуло вбік, і Барабаш насилу вдержав кермо.

— От їдрі його в корінь… колесо стрельнуло!

Я підвівся, вмощуючись на сидінні, й озирнувся назад.

— Жени! — загорлав я не своїм голосом, кидаючись уперед. — Жени чимдуж… тривога!

Червоний фольксваген вже наздоганяв нас. Хапаючи автомат, який лежав на передньому сидінні, я побачив, як ствол снайперської гвинтівки, що стирчав із вікна, здригнувся й плюнув огнем; опускаючи запобіжника, я хитнувся вбік і побачив, як у задньому шклі виникла діра й одночасно така ж діра утворилася й у лобовому шклі, простісінько над кермом; джип наддав ходу й, хляпаючи простреленим колесом, погнав уперед; я щосили вгатив стволом калаша в задню шибу й, висадивши її разом з усім гамузом, натиснув спуск.

— Мочи їх, казлів! — зарепетував Барабаш, лежачи боком на сидінні й давлячи на газ.

Нас винесло в лівий ряд і вдарило об бетонний бар'єр, який ділив автостраду. Автомат застрибав у моїх руках, і черга хльоснула по авту й прошила його наскрізь, мов бляшанку. Якісь машини, котрі йшли позаду, завищали гальмами, а тоді дали задній хід і так чкурнули з місця сутички, що тільки смуга за ними лягла. Фольксваген утратив керування; лобове шкло пішло тріщинами й звисло всередину; описавши дугу, він вилетів на узбіччя й, підстрибнувши, перевернувся набік.

Його колеса ще крутилися, коли я штовхнув дверцята нашого авта й вискочив надвір.

— Куди ти, обревку! — крикнув Барабаш, обертаючи до мене свою налякану мармизу. — Вшиваємося… зараз мєнти налетять!

Я посварився на нього кулаком і, перебігши дорогу, вдарив ногою в лобове шкло фольксвагена. Ну, звичайно ж, вони були мертві — чорнявка й білявка, дівчата-каратистки, які віддухопелили мене коло тролейбусної зупинки. Снайперська гвинтівка врізалася чорнявці в живіт і, прохромивши її наскрізь, вийшла десь поміж лопатками. Втім, загинула вона ще до того, як авто перевернулося, — обидві були перерубані автоматними чергами, й кров, булькаючи, витікала з авта й розпливалася по снігу червоною плямою. Я обшукав кишені й, геть замурзавшись кривлею, забрав їхні документи. Потім знову перебіг шосе й, упавши на сидіння, грюкнув дверцятами.