Прощавай, кохана! - Чэндлер Раймонд

— Він палив інші, — кинув я через плече. — Це, певно, для дам, У таких, як він, завжди багато жінок.

— Ви що, його не знали? — нахилившись, спитала дівчина.

Я відчув її подих на своїй шиї.

— Ні. Познайомилися тільки сьогодні. Він найняв мене, як охоронця.

— Теж мені охоронець!

Я нічого не відповів на це.

— Даруйте, — прошепотіла вона. — Звісно, я не знаю обставин. Чи не здається вам, що це марихуана? Можна подивитися?

Я подав їй гаптований портсигар.

— Колись у мене був знайомий, який палив саме такі. Три коктейлі та три такі цигарки — це все, що йому треба було у житті.

— Тримайте ліхтарик як слід.

На мить вона змовкла, потім сказала:

— Гаразд.

Дівчина повернула мені портсигар, і я поклав його на місце. Що ж, певно, все. Одне було безперечно: Маріотта ніхто не обшукував.

Я підвівся і витяг свого гаманця. П'ять двадцятидоларових папірців були на місці.

— Професіонали високого класу. Беруть тільки великі гроші, — підсумував я.

Дівчина все ще світила на вбитого. Я сховав гаманця та ліхтарика-авторучку і раптом вихопив у неї револьвер, який дівчина тримала у тій самій руці, що й ліхтарик. Ліхтарик упав на землю. Дівчина відскочила назад, а я підняв його й освітив її обличчя. Потім опустив ліхтарик до землі.

— Навіщо вдавати з себе злодія? — спитала вона, засовуючи руки у кишені довгого, з цупкої тканини, з підбитими плечима пальта. — Думаю, ви його не вбивали.

Мені сподобалося, як вона це сказала: неквапно та розважливо. Мені взагалі подобалось, як вона поводиться.

Ми стояли у темряві і мовчки дивилися одне на одного. Десь угорі над нами виблискували зірки.

Я знов освітив її обличчя: дівчина моргнула. В неї було тонке жваве обличчя з великими очима, з добре окресленими, мов обводи кремонських скрипок, вилицями. Дуже гарне обличчя.

— У вас руде волосся, — сказав я. — Отже, ви ірландка?

— Справді. Моє прізвище Ріордан. Ну то й що з того? Приберіть світло. А волосся у мене зовсім не руде, а каштанове!

— Як вас звуть? — спитав я, відвівши ліхтарика.

— Єнн. Тільки, будь ласка, не називайте мене Єнні.

— Як ви тут опинилися?

— Іноді увечері я їжджу покататися, бо непосидюща. До того ж я живу одна. Я сирота. Усе навколо знаю, як свої п'ять пальців. Коли сьогодні проїжджала, то побачила: у западині мерехтить світло. Для закоханих надто холодно, до того ж їм світло не потрібне, чи не так?

— Принаймні я світлом не користувався. Але ви дуже ризикували, міс.

— Здається, я казала вам те саме. У мене є револьвер, і я не з лякливих. До речі, закон не забороняє спускатися у западину.

— Авжеж. А щодо закону самозбереження? Пусте. Сьогодні від мене годі чекати розумних дотепів. Гадаю, у вас є дозвіл на право носити зброю? — запитав я, повертаючи їй револьвер.

Дівчина взяла його і поклала у кишеню.

— Дивно, які цікаві бувають люди, правда? Я пробую писати. Дуже небагато, переважно статті у журнали.

— За це платять?

— Дріб'язок. Що ви шукали у нього в кишенях?

— Нічого особливого. Це моє хобі — нишпорити скрізь. У нас було вісім тисяч доларів, щоб викупити для однієї дами її коштовності. На нас вчинили напад. Чого вони його вбили — не знаю. Він не справляв враження людини, яка полюбляє битися. До того ж я не чув шуму бійки. Я був у западині, коли хтось на нього кинувся. Він лишився у машині нагорі. Спершу ми хотіли спуститися до западини разом, але нам здалося, що тут замало місця і не можна проїхати, не подряпавши машини. Тому я рушив пішки. Поки був унизу, вони його вбили і витягли з машини. Хтось із них сів до машини замість нього» а тоді огрів по потилиці мене. Я ж бо гадав, що в машині Маріотт.

— Це все свідчить, що ви не такий уже йолоп, — підбадьорила мене дівчина.

— Щось у цьому всьому не чисто. Я відчував це з самого початку. Але мені конче потрібні були гроші. А зараз доведеться йти до поліції й наковтатися багнюки під зав'язку. Чи не довезете ви мене до Монтемар-Віста? Там я лишив свою машину, недалеко від його будинку.

— Звісно. Може, комусь із нас слід лишитися з ним? Ви можете взяти мою машину… Чи, може, мені краще з'їздити до поліції?

Я глянув на освітлений циферблат годинника. Було близько опівночі.

— Ні.

— Чому?

— Цього я пояснити не можу. Але відчуваю, що краще мені все зробити самому.

Вона нічого не відповіла. Ми повернулися до її машини, сіли, і вона, не вмикаючи фар, розвернулася, машина почала підійматися вгору. Невдовзі ми проскочили повз щит, і тільки тоді вона ввімкнула фари.

Голова в мене розламувалася. Ми їхали мовчки, аж доки не з'явилися перші будинки.

— Вам не зашкодило б випити, — нарешті сказала вона. — Можемо заїхати до мене. Звідти ви зателефонуєте у поліцію. Вона розташована у Західному Лос-Анджелесі, бо в цьому районі, крім пожежної бригади, немає нічого.

— Ні, їдьмо далі, до узбережжя. Я веду сольну партію.

— Але чому? Я не боюся поліції. Те, що я розповім, допоможе вам.

— Мені не потрібна ваша допомога. Я повинен усе добре обміркувати. Тому я маю на якийсь час лишитися сам.

— О'кей! — сказала вона.

Мені здалося, що дівчина хоче ще щось додати, але вона мовчки звернула на бульвар. Машина минула станцію автосервісу на автостраді, повернула на північ, до Монтемар-Віста. Невдовзі ми зупинилися біля кафе, освітленого, мов океанський лайнер. Я відчинив дверцята й вийшов. Потім дістав гаманця і вийняв візитну картку.

— Може, я вам колись теж стану в пригоді, — сказав, подаючи дівчині картку. — Дасте мені знати, коли треба буде. Тільки не тоді, коли вимагатиметься розумова праця.

Міс Ріордан узяла картку і постукала нею по керму.

— Мій телефон знайдете у телефонній книзі: Бей-Сіті, вісімсот дев'ятнадцять. Двадцять п'ята стріт. Ну що ж, може, колись і ви завітаєте? Хоча б для того, щоб вручити мені медаль за те, що я не встряю у ваші справи. Здається, ви ще досі не оговталися після приємної зустрічі.

Вона швидко розвернула машину, і я якийсь час стежив, як поступово зникають у темряві вогники задніх фар.

Потім проминув арку, пройшов повз кафе, вийшов на стоянку і сів у машину. Прямо напроти був бар. Мене знов почало трусити. Я вагався. Але більш розсудливим було піти до поліцейської дільниці у Західному Лос-Анджелесі, а не до бару. Так я й зробив. Через двадцять хвилин я був у поліції — холодний, як жаба, і зелений, як новенька доларова купюра.

Розділ 12

Минуло півтори години. Тіло Маріотта відвезли, землю навколо оглянули, і я вже тричі розповів свою історію. Учотирьох ми сиділи у кабінеті чергового офіцера поліцейської дільниці Західного Лос-Анджелеса. У будинку було тихо, тільки якийсь п'яничка, що відпочивав у камері, чекаючи на вранішнє засідання суду, час від часу сповнював нічну тишу дикими звуками — зовсім як у австралійському буші.

Різке біле світло рефлектора падало на поверхню стола, де було розкладено речі, вилучені з кишень покійного Ліндсея Маріотта. Вони здавалися такі ж самітні й мертві, як і їхній власник. Навпроти мене сидів Ренделл з Центрального кримінального відділу Лос-Анджелеса — худорлявий чоловік років п'ятдесяти, з прямим посивілим волоссям, з холодними очима, стриманий та спокійний. На ньому була темно-червона з чорними цяточками краватка. Ці цяточки весь час мерехтіли у мене перед очима. За його спиною, у затінку, розташувалося двоє кремезних хлопців, дуже схожих на охоронців. Вони втупилися в мої вуха — кожен у своє, і не зводили очей.

Я розім'яв сигарету у пальцях, закурив, але мені не сподобався її присмак. Тому я просто дивився, як вона горить у мене в руці. Почував себе так, як, певно, почуває людина, котрій минуло вісімдесят. До того ж нестерпно хотілося спати.

— Чим більше ви повторюєте цю історію, тим безглуздішою вона стає, — холодно промовив Ренделл. — Цей Маріотт, безсумнівно, вів переговори про викуп уже кілька днів, а потім, за годину чи дві до вирішальної зустрічі, зателефонував зовсім незнайомій людині, щоб найняти її своїм охоронцем.