Укус огняного змія - Тисовська Наталя

— Та перед Новим роком, — пояснила Лінина знайома, — ми тут, фактично, чергуємо: відвідувачів мало, от і вшиваємося додому потихеньку, а хтось один за всіх лишається.

Вона розсадила нас на старі дерев’яні стільці, підсунула вазочку з печивом. Сама збігала до одного зі стелажів і принесла книжку — невеликого формату, в шкіряній палітурці, папір пожовклий, але дуже цупкий. На око я оцінила її, як видання вісімнадцятого століття: в заокеанських бібліотеках під час навчання і мені пощастило потримати в руках енну кількість старих видань.

— Ось ця книжка, — упевнено мовила Лінина знайома й розгорнула томик там, де була червона смужка паперу — закладка. Ми з Ліною одночасно підхопилися зі стільців і нахилилися над книжкою. Жіночка-архіваріус перевернула її так, щоб нам краще було читати текст.

Усе співпадало: і шрифт, і перший рядок, і останній. Я згорнула книжку, зазираючи на палітурку. Лінина знайома захихотіла:

— Ні, ні, там нічого не написано. То треба всередину заглядати. Але я вам і так скажу. Цей уривок — із Феофана Прокоповича. Я он тут іще один ксерокс зробила і понадписувала вам згори олівчиком переклад слів, щоб у разі потреби ви могли здогадатися, про що мова…

Отже, латинський вірш Феофана Прокоповича. І якщо припустити: Кароліна Сокальська здогадувалася, що їй загрожує реальна небезпека, і лишила кілька натяків на те, хто винен у її загибелі, то уривок із Феофана Прокоповича може вказувати тільки на одну людину.

Пилип Прокопович. Він був на вечірці у Ростислава. Він міг бути на святкуванні Нового року в кафе, хоча Людмила й сказала, що не прийшов. Невже це він слідкував за мною в Луцьку? Принаймні, Ростислав обмовився, що не міг йому в той день додзвонитися… Таємничий мій бабай, який навіщось почав полювати на мене, коли я ще навіть не мала браслета-uroboros.

І це може означати тільки одне: саме з ним я списалася по інтернету, коли шукала таємні братства і коли на свою голову потрапила на зібрання. І Людмила — його подруга, отож була там невипадково. Все збігається.

А знайомство з Ростиславом… Він послизнувся, впав, течка відлетіла мені під ноги випадково… Чи невипадково? Зрештою, навіть якщо це було й добре зігране, то шанси, що я клюну, — мінімальні: могла ж я подати незнайомцеві теку, розвернутись і піти. Чей, не біг би він за мною навздогін?..

Задзвонив дзвіночок, і Лінина знайома вийшла до стійки, лишивши двері незамкненими.

— Пані, — почули ми крізь проріз дверей дзижчання старечого голосу, — ви подивіться на цю книжку!

— Що таке?

— Тут бракує однієї сторінки.

— Так, ми знаємо, тут на палітурці є примітка, тож не хвилюйтеся, з вас ніхто не буде питати цю сторінку.

— А я й не хвилююся, — зверхньо відтяв дідок, — але мені потрібна ця сторінка для роботи!

— Саме ця?

— Саме ця. Будьте ласкаві, потрудіться принести мені книжку, де всі сторінки цілі.

— Вибачте, але книжка рідкісна, вона у нас в одному примірнику…

— Пані, ви знущаєтеся? — зовсім розійшовся дідок. — Я заплатив десять гривень, щоб сюди записатися. Я гадав, тут солідна установа! А мені підсовують книжки з видертими аркушами! Покличте до мене директора!

— Вибачте, сьогодні субота, директора немає…

— Неподобство! Я на вас нажаліюся!

За чверть години Лінина знайома, мокра й червона, влетіла в кімнату і впала на стілець, відсапуючись. Кілька хвилин вона тільки зітхала, а потім голосно й заразливо розреготалася.

— От ви бачите? Ви бачите, з ким доводиться працювати? Ой, не можу! Ой, звільнюсь — і котись воно все під три чорти!

Сміялася вона так щиро, що й ми не втримались — і за мить кімната здригалася від неконтрольованого реготу. Жіночка-архіваріус схлипувала: «Ой, не можу!»— і витирала сльози з розчервонілого обличчя.

— Забирайте, забирайте ксерокс і ваш, і мій — і тікайте, бо якщо ви мені так будете підспівувати, як ото зараз, я ніколи не пересміюся! Ой, не можу!

Я ще раз перебіглась очима по аркушу з примітками архіваріуса — і по чистому, котрий знайшла у себе в щілині дверей. Що робити мені зі своїми здогадами? Не піду ж я до того хлопчини-слідчого кидати підозру на Пилипа Прокоповича і його компанію: ніхто мені не повірить. А якщо повірить?..

Розділ дев’ятнадцятий

ПОЛОН

Ми розпрощалися на Майдані Незалежності. Ліна довго допитувалася, чи не треба провести мене додому. Я реготіла у відповідь: моя товаришка, зростом метр п’ятдесят три, якраз мені допоможе у разі несподіванки. Якби вона хоча б чоловіка свого прихопила для підтримки… Та він, знову ж таки, на вигляд — типовий інтелігент. Хто його знає, який у нього хук справа.

— Ліно, восьма година. Купа народу. Не хвилюйся.

— Бубочко, там у вас повно кривих завулків.

— Я не тиняюся кривими завулками, я йду прямо попри стоянку, потім повз школу — і вже вдома. Не нервуйся.

— Ти мені подзвони, будь ласка, щойно прийдеш.

— А якщо я забуду? Ти всю ніч не спатимеш.

— Отут, — із притиском мовила Ліна, — ти не хвилюйся. Я трошки потерплю — й сама тобі подзвоню.

У метро думки про Кароліну Сокальську невідступно переслідували мене. Чому кузинка моя обрала такий складний шлях? Чому вона не написала просто ім’я? Хіба могла передбачити, що я познайомлюся з Ростиславом? Ні, тут я впираюсь у глуху стіну.

Знову розгорнула я аркуш паперу, залишений для мене в щілині дверей. Тепер уже не сумнівалася, чий це знак, тільки ще не вміла його прочитати. А ось — переклади слів, зроблені для мене архіваріусом — так, щоб я могла хоч приблизно зрозуміти текст. Я вчиталася.

«Quid quod comportas tantas ad litora merces, / Lignorum lapidumque struem calcemque tenacem / Materiam templis et magnis aedibus aptam».

«Далі — тому що — збирати — стільки — до — берег — плата — деревина — каміння — стос — камінь — твердий — матеріал — храм — і — величний — будівля — придатний».

Якщо не зважати на те, що «каміння» в одному реченні навіщось згадане аж двічі, і якщо пам’ятати, що йдеться про річку, у мене виходить… виходить…

Оці три рядки не давали мені спокою. Щось вони мені нагадували. А якщо відмежуватися від того, що Феофан Прокопович пише саме про Бористен, і подумати про річку, як про узагальнене поняття… чи про якусь іншу річку… звивистий Дністер, скажімо… на березі якого повно будівничого матеріалу — кругляка, що ним обкладають хати й паркани по всіх навколишніх селах… що з нього будують і церкви… що з нього мурована капличка на цвинтарі, де хотіла бути похована блаженної пам’яті Кароліна Сокальська… Щоки мої пломеніли.

Дон Хозе Перейра, смішний папужка, який напророчив мені, що «сірий камінь-кругляк — вірний знак, певний знак»! Я дістала з сумки миттєву світлину. Набурмосений білий пташок глипав на мене одним круглим оком.

Недарма, недарма кузинка так послідовно наводила мене на думку про той цвинтар! Заповіла, щоб її там поховали. Зоставила в гробівці браслет. (Примудрилася якось сама-одна відвалити гранітну плиту, яка затуляє вхід!) Лишила уривок із тексту Феофана Прокоповича. Тут вона двічі влучила в ціль: по-перше, розкрила прізвище, а по-друге, знову натякнула на те, що розгадку треба шукати на цвинтарі… Чи все це — чистий збіг, і я даремно зараз над цим голову сушу?

Я вийшла з метро, заскочила дорогою до гастроному. Довго блукала поміж харчовими рядами, не в змозі зосередитися на тому, що бачу. Покидала в кошик усе, що під руку трапилося: банки консервів, цитрину, сметану, сардельки, величезну заморожену рибу невідь-нащо, — і почвалала з «дарами ланів» до виходу. Я трохи не розрахувала, і дівчина на касі напакувала мені дві здоровезні торби. Довелося перекинути сумку через голову, як планшет, щоб звільнити обидві руки.