Ранок дня не визначає - Райнов Богомил Николаев

— Мабуть, під час цих поневірянь ви й натрапили на Сеймура…

— То був не Сеймур. Коли ви гадаєте, що Сеймур — вербувальник…

— Значить, Сеймур прийшов потім.

Вона не відповідає. Так закінчуються всі наші розмови. Неодмінно настає момент, коли вона перестає відповідати. Ніби досягає якоїсь невидимої межі і враз зупиняється.

… Після різкого сонячного світла й спеки на вулиці ресторан зустрічає нас приємною прохолодою. Все тут у стилі «бель епок». Меблі з темного дерева оббиті чорною шкірою. Старовинні бра з оливково-зеленими абажурами. Дзеркала, в які ви можете спостерігати, що робиться у вас за спиною, не вивертаючи шиї. А тим, хто не хоче, щоб за ними спостерігали, пропонують затишні кабіни.

Дейзі й Ерліх зайняли одну з таких кабін. Не зайва передбачливість, бо ресторан майже повний. Ця пара вже навіть замовила собі віскі — якраз стільки, щоб почав виділятися шлунковий сік.

— Гадаю, що й вам подадуть те саме, — каже німець, роблячи знак кельнерові в білому смокінгу.

— Мені не треба, — відказує Мод. — Я б випила «спрайту».

«Спрайт». Одна з численних марок лимонаду. Загадкове слово, здатне зіпсувати мені настрій.

Обід минає мляво, незважаючи на зусилля Дейзі пожвавити розмову. Цього разу вона коментує чутку про те, що нібито десь у США викрадено якусь кількість збагаченого урану.

— Не розумію, чому ти так хвилюєшся, люба, — кидає Мод, на мить перестаючи жувати. — Хіба то твій уран?

— Невже ти не розумієш, що, може, в цю мить якась злочинна банда вже виготовляє десь свою першу атомну бомбу? — запитує Дейзі, і її великі сині очі розширюються від жаху.

— Я б із задоволенням допоміг їм, — добродушно каже Ерліх. — Не у виготовленні бомби, а на подальшому етапі.

— На якому це «подальшому етапі»? Коли настане черга скидати її на наші голови? — запитує дівчина, куйовдячи своє буйне золотисте волосся.

— Не скинуть, не бійся, — заспокоює її Мод. — Я не вірю, що вони вгатили в ту бомбу такі гроші тільки для того, щоб подивитися, як ті гроші випаровуються в простір.

— Саме так, — ліниво підтверджує німець. — Прибутки реалізуються не дією, а загрозою дії. Священний шантаж.

— А якщо вони все-таки вирішать скинути свою бомбу? — наполягає Дейзі.

— То нехай скидають, — знизує плечима Ерліх. — Бомба, люба моя, така ж невинна річ, як таблетка сахарину: її запускають в атмосферу — й готово! Відмінність лише в тому, що шипить вона трохи сильніше й, крім того, розчиняючись сама, розчиняє ще й усе довкола. Але це вже деталі.

— Ви чуєте? «Деталі»! — картинно обурюється дівчина.

Німець знову знизує плечима:

— Дорослі — як діти. Не хочуть розуміти, що абсолютно однаково — помирати від грипу чи від бомби.

— Від грипу помирають окремі люди, друже, — вирішує подати голос Мод, покінчивши з телячим філе.

— Хіба тільки окремі люди? — посміхається Ерліх… — Тих окремих людей іноді налічуються мільйони. Згадайте про пандемії.

— І все-таки людство не дуже боїться грипу, — заперечує моя дама.

— Невже ви серйозно вважаєте, що комусь є діло до всього людства? — знову посміхається німець. — Хіба вас особисто так дуже непокоїть доля всього людства? Оплакують людство, але на ділі кожний тремтить за себе. З нами, кажуть, хай уже буде як буде, а от діти… а от діти…

— Замовкни! — накидається на нього Дейзі. — У тебе були свої діти?

— Може, й не було, але це не заважає мені знати, що діти становлять для тебе інтерес тільки поки ти сам живеш. Діти — то дурниці! Власна шкура — ось за що всі тремтять. Чи не так, гер Каре?

— Шкода, коли так, — бурмочу я.

— І ви теж — «шкода»! А от саме це й врятує ваше людство.

— Що саме? — питає Мод.

— Страх за власну шкуру. Через цей клятий страх ми ніколи нічого не доводимо до кінця. Як і під час В'єтнаму.

— Ну, якщо ви були у В'єтнамі… — іронічно зауважує дама.

— Може, я й не був у В'єтнамі, але зазирав у деякі гарячі точки, — спокійно відповідає Ерліх. — У В'єтнамі чи десь іще, але мушу вас запевнити, що в цю гучну гру скрізь грають за однаковими правилами.

— Власне кажучи, він нас заспокоює, — здогадується Дейзі. — Хоче сказати, що великої війни не буде, тільки, бідолашний, надто мудро висловлюється.

— Війна таки буде, — киває головою німець. — Буде й апокаліпсис, тільки вам дадуть його півпорції. В перші ж години винищення людства політики знову заворушаться. Треба щось робити, скажуть вони, бо те, що розпочалося, може спопелити й нас. І розпочнуть по радіо торги. Ті, що перебуватимуть у небезпечній зоні, здобудуть мир на тому світі. А інші, що знайшли притулок у надійнішому місці, вціліють. Бажаю вам опинитися серед останніх.

Йому ніхто не дякує за таке побажання, і він каже немов сам до себе:

— Я не раз запитував себе: навіщо в країні треба мати водночас і політиків, і військових?

— Ти диви, яка загадка! — кидає Мод. — Сподіваюсь, ви все-таки розгадали їі

— Так, хоч відповідь невтішна. Другі існують для того, щоб руйнувати те, що роблять перші.

— Що ж у тебе спільного з військовими? — озивається Дейзі.

— Все, крім уніформи, — відповідає Ерліх. — Кажуть, що не ряса робить з людини ченця. Так само й не уніформа робить військових. Можливо, тобі важко це збагнути, тільки йдеться не про професію, а про покликання. Чи не так, гер Каре?

Підходить кельнер, я можу не відповідати. Для дам настав відповідальний момент — вибір десерту.

Півгодини перегодя, коли подають каву й коньяк, ми переходимо до головної теми, не без допомоги діловитої Мод.

— Судячи з ваших загальних розмірковувань, ви навряд чи готові запропонувати щось конкретне геру Каре, — каже вона німцеві

— Помиляєтесь, — спокійно відповідає Ерліх. І, звертаючись до мене, додає: — Жінки завжди помиляються. І все з тієї ж причини: поспішають.

— У такому разі залишмо чоловіків й не надокучатимемо їм своєю нетерплячкою, — кивнувши Дейзі, зауважує Мод.

Вони підводяться й прямують до туалету, щоб освіжитися й, певно, ще кілька разів сфотографувати нас. Моя дама залишила на стільці свою сумочку. Дуже доречна неуважливість. Адже й магнітофон повинен діяти.

— Можете одержати товар ще цього тижня, — сповіщає Ерліх без передмови.

— Який асортимент?

— Асортимент — згідно з бажанням клієнта.

— Яка кількість?

— Також згідно з бажанням клієнта.

— Чудово.

— Могло б бути чудово, та не стало, — гугнявить німець.

— В якому розумінні?

— Недовірливість є нашим загальним лихом, гер Каре. Минули ті часи, коли рицарське слово мало більшу увагу, ніж чекова книжка. Тепер цей пан, постачальник, з яким я оформив стільки угод, бажає домовлятися особисто з вами.

— Певно, вирішив усунути вас.

— Яким чином? Хіба ви можете самостійно організувати транспорт?

— Це виключено.

— Він теж не пустить сторонню людину на свій склад.

— Що ж тоді?

— Недовірливість, я ж вам казав. Боїться, щоб я не одержав більше, ніж передбачено, а він — менше можливого.

— Те, що до операції причетна ще й третя особа, таки ускладнює справу, — кажу я, удаючи занепокоєність.

— Чому?

— А тому, що коли так піде, то може долучитися й четверта.

— Ні, четвертої не буде, — крутить головою німець. — Моя людина в таких випадках діє самостійно.

— Будемо сподіватися, — звучить голос Мод, яка саме повертається на своє місце.

Дейзі також сідає.

— Я оце сказав, що нам потрібна ще одна зустріч… — пояснює Ерліх.

— Де й коли? — запитує жінка.

— …і в ній візьме участь ще одна особа.

— Де й коли? — повторює Мод.

— Я ж вам казав, що жінки завжди поспішають, гер Каре, — зневажливо кидає німець. Потім звертається до моєї дами: — Сьогодні ввечері, вас це задовольняє? О восьмій годині, ресторан «Інтерконтиненталь» у Бонні.

«Ваша операція завершилася, містере Томас», — ввічливо кажу я. «Не знаю, хто ви такий і про що ви говорите», — холодно відповідає чоловік, зупинившись навпроти мене. «Хто я такий, зараз не має значення. А щодо операції, то вона вам добре відома, бо це ваша справа. Справа, яка закінчилася повним провалом, містере Томас». Чоловік неуважливо дивиться на мене, наче зважує — заперечувати до кінця чи змінити тактику. Нарешті кидає: «Ви не можете довести мою причетність до цієї операції». «Помиляєтесь. Докази зібрано й свідки в наявності. З вами покінчено, містере Томас. Образно кажучи, ви вже готові для моргу».