Бумеранг не повертається - Михайлов Віктор Семенович
— Розумію.
— Далі: я вважаю, що ти повинна знати все, що стосується твого майбутнього. За заповітом мого батька невелике майно і наш будиночок в Альтаїрі належить моїй матері, Елізабет Роггльс. Під тиском сенатської комісії, ти це знаєш, мати зреклася мене. Ніяких заощаджень у мене особисто немає і…
— У нас, Пат, є руки, і ми вміємо працювати.
— У них є чорний список і реальна можливість позбавити нас будь-якої роботи.
— Хто любить, той бореться і перемагає.
— Перемоги не бувають без поразок.
— Ти боїшся поразок?
— За себе я не боюсь. Я боротимусь, поки у мене вистачить сил.
— Ти боїшся за мене?
— Так.
— Які у тебе для цього підстави?
— У тебе невистачить мужності для цієї боротьби.
— Патрік, я тобі казала…
— Пам’ятаю, — перебив її Роггльс: — «Не задумуючись, я виконаю все, що ти від мене вимагатимеш». Крім того, ти сказала: «… Я вірю в тебе».
— Ти сумніваєшся в цьому?
— Я випробую твою віру і твою мужність.
— Це твоє право.
— І я скористаюся цим правом.
Він ніколи не говорив з нею так різко. Машенька відчула, як від хвилювання похололи її пальці, і, мов недосвідчений боєць перед неминучим ударом, заплющила очі.
— Ти казала, — продовжував Роггльс, — що часто буваєш у батька в його службовому кабінеті. Ти поїдеш зараз в інститут, пройдеш до батька в кабінет і зробиш «Міноксом» фотографії з останньої роботи Андрій Дмитровича, проявиш плівку і завтра до дванадцятої дня принесеш її мені.
Машенька розплющила очі, подивилась на Патріка й окинула поглядом кімнату. Їй здавалося, що все це сказав не він, а хтось інший, але в кімнаті, крім них, нікого не було, і обличчя Роггльса було спокійне, наче він сказав якусь пусту фразу, що не мала ніякого значення.
— Те, що я вимагаю від тебе, — жахливо, але я хочу знати силу віри в мене і міру твоєї любові. Якщо ти справді любиш і віриш у мене, ти це виконаєш, ти будеш впевнена в тому, що я не використаю цих знімків на шкоду твоєму батькові.
— Ти можеш вимагати такого доказу?!
— Якого завгодно, хай навіть з точки зору моралі він буде підлим. Я хочу знати, що в ім’я нашого кохання ти можеш зробити навіть злочин.
— Ти можеш вимагати від мене навіть підлоти?
— Можу.
— Випробування любові підлістю?!
— Золото випробовують кислотою, і воно не чорніє!
Машенька подивилась йому в очі і побачила в них стільки холодного й чужого розрахунку, що їй стало страшно. Притуливши руку до грудей, вона відчула, як болісно стиснулося серце. Любов їй дала крила, і ось, з великої, карколомної висоти, з неозорих блакитних просторів, вона падає вниз, і в цьому стрімкому падінні, ледве встигаючи побачити і переосмислити знову все те, що сталося, вона думає, і думки її безладні, як клоччя розірваного листа:
«Хто ж він, — думає Машенька, — ворог у личині друга? На що він розраховував? На сліпоту кохання? А що, коли все те, що вона подумала про нього, — помилка, страшна і незаслужена ним образа?! Якщо їй просто чужі безсердечні звичаї його країни і вимога Роггльса — випробування, безжалісна і жорстока перевірка сили її кохання? Ні! — зразу ж відкинула вона цю думку, — любов не може бути настільки жорстокою, всьому є межа!»
І, як завжди в хвилину небезпеки, відчувши дивний спокій, вона сказала:
— Добре, я зроблю ці знімки і принесу тобі плівку, але… я, Патрік, не знаю, над чим працює мій батько.
— Це нова зенітна гармата…
— Звідки ти про це знаєш?
— Із спеціальних журналів. Я читав кілька статей…
— Ще одне запитання, знімки при електричному світлі потребують тривалих експозицій…
— Знімай без діафрагми, з витримкою одна двадцять п’ята секунди. В «Міноксі» плівка чутливістю шістнадцять тисяч.
— Важко повірити, щоб креслення нової зенітної гармати відкрито висіли на стендах у кабінеті батька.
— У звичайні дні було б неможливо, але зараз, коли інститут терміново готує робочі креслення для заводу, можлива всяка необережність.
— Ти це теж прочитав у спеціальних журналах?
Не відповівши, Роггльс одвернувся і почав пильно дивитись у вікно, спостерігаючи за тим, як, шмигаючи між гілками, перегукувалися синиці в саду, як їм вторили клести, викльовуючи насіння з ялинкових шишок. Синиці і клести, влаштовуючись на ніч, поступово вгомонилися. Мовчання в кімнаті стало тяжким.
Машенька подивилась на годинник і підвелася з крісла.
— В такому разі у мене мало часу, поки я доберусь до Москви…
— Я проведу тебе до платформи. В Москву я не поїду, мені треба написати велику статтю для недільних номерів, — сказав Роггльс і, надівши капелюха, вийшов з Машенькою в сад.
Коли вони йшли до платформи електрички, Роггльсу доводилося міцно тримати Машеньку за лікоть. Вона йшла, мов сліпа, часто спотикалась, не бачачи дороги: сльози застилали їй очі.
А Роггльс, дивлячись на Мату, думав: «Сльози. Сльози — це вищий ступінь посмішки, так, здається, говорив Стендаль, а він був знавцем жіночого серця». Але…
Стендаль не знав серця російської жінки, він цього не приховував і сам. Серце російської жінки завжди було іншим. Це серце вело за декабристами їх дружин по етапах сибірських централів. Це серце в лиху годину війни примушувало жінок знімати ватник на лютому морозі, щоб утеплити бетон зауральської будови. Це серце вело Лізу Чайкіну на подвиг і смерть. Та й багато років минуло — змінилася карта нашої країни, змінились і люди, які творчо переробили цю країну.
Забившись у куток вагона і підперши щоку долонею, Машенька дала волю сльозам.
Пасажирів було мало. Худенька, маленька бабуся, зав’язана шаллю поверх плющової потертої шубки, довго приглядалася до Маші, потім, підсівши до неї, співчутливо запитала:
— Зуби?
Почекавши і не одержавши відповіді, стара зітхнула і додала:
— А ти як приїдеш, дочко, настоєм шалфею полощи. Зуб кутній?
— Що, бабусю?
— Зуб болить, кажу, кутній? — ще раз перепитала вона і додала: — Зубний біль — не доведи господи.
— Зубний біль у мене в серці, — тихо сказала Маша і заплющила очі.
Старенька співчутливо позітхала, пересіла на своє місце, — їй хотілося поговорити, а Машенька була мовчазна.
Вийшовши на площу Київського вокзалу, Маша пройшла в метро, увійшла до вестибюля і звідти через вікно уважно оглянула площу. Коли людський потік схлинув, вона вийшла на площу, взяла таксі і дала шоферові адресу батькового інституту.
Подзвонивши батькові з прохідної. Маша сказала:
— Тату, мені треба з тобою поговорити, замов перепустку…
— Машенько, ми поговоримо дома, я буду о шостій, — відповів їй батько.
— Тату, замов мені перепустку, — наполегливо повторила вона.
Вловивши в її інтонації ледве стримувані сльози, Крилов замовив їй перепустку.
Він прийняв її в коридорі біля дверей свого кабінету. Машенька з гіркотою подумала, що раніше він запросто приймав її у себе в кабінеті.
Побачивши по її обличчю, що трапилося щось важливе, Крилов замкнув двері свого кабінету на ключ і, взявши дочку під руку, сказав:
— Ходімо до Анастасії Григорівни, тут нам не дадуть поговорити.
Вислухавши Машу, Шубіна рішуче зняла телефонну трубку.
Каширін стояв біля дзеркала, старанно зав’язуючи галстук. Він рідко коли надівав костюм і зараз у тугому комірці підкрохмаленої сорочки почував себе погано.
Пролунав телефонний дзвінок. Дзвонив з Управління капітан Гаєв. Замість двох діб він впорався за тридцять годин і, подзвонивши полковникові, запитав:
— Товаришу полковник, я можу їхати додому чи накажете доповісти сьогодні?
— Втомився дуже? — спитав Каширін.
— Та ні. Знаєте, коли справа цікава, вона не стомлює.
— Подзвони в гараж, пошли до мене машину і чекай, зараз буду, — сказав Каширін і, натиснувши важіль, набрав номер телефону Нікітіна.
До апарата підійшла Ксеня і, пізнавши Каширіна по голосу, сказала:
— Зараз я вам дам Степана, він заправляє салат на кухні. Прошу вас, Сергію Васильовичу, не запізнюйтесь.
Похожие книги на "Бумеранг не повертається", Михайлов Віктор Семенович
Михайлов Віктор Семенович читать все книги автора по порядку
Михайлов Віктор Семенович - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.