Фальшивий талісман - Самбук Ростислав Феодосьевич

Згадка про мірошницю виявилася вдалою — Муха зареготав і мовив із заздрістю:

— Я вам скажу: від тої жінки і я б не відмовився. Вродлива мірошниця, з нею не скучиш, вона з тебе все витягне, навіть душу…

Радист ще раз позіхнув, сів і почав узуватися. Юрко примостився навпроти нього, попросив Муху:

— Дайте, друже сотнику, чогось попоїсти, бо дехто й бавився, і вечеряв, а інші — до клуні спати…

— Начальство! — не те що схвалив, а й не полаяв Муха. — Начальство, воно завжди вище, і йому треба догоджати. — Він відкраяв хліба, присунув Юркові півкільця ковбаси. — А мені йти чи ні? — запитав.

Юрко встиг обговорити з Бобрьонком і цю проблему. Вихід Мухи із схрону ускладнював ситуацію. Не тому, що розшукувачі боялися упустити когось із двох — були впевнені в своїх силах і знали, що впораються з обома. Але радиста треба було взяти живим, обов’язково живим і бажано непораненим. Сотник же, власне, не дуже цікавив контррозвідку: ще один звичайний бандерівець, які, на жаль, ще не перевелися в лісах. Природно, бандитів треба виловлювати, однак куди ж він подінеться: схрон оточено, й вихід у Мухи один — або здатися, або кулю в лоба…

— А як хочете, друже сотнику, — одповів Юрко й взявся за ковбасу. — Про вас мови не було.

Муха задоволено потягнувся.

— Тоді ми відпочинемо. — Поліз на верхні нари, ліг, звісивши босі ноги. — Люк засуньте, — попросив, — бо щось я не виспався.

Нарешті радист одягнувся. Сів до столика й також поснідав хлібом і ковбасою. Ліниво підвівся, взяв сидора з рацією. Поклав пістолет до кишені штанів, мовив:

— Рушили?

Він поліз перший, а Юрко, прихопивши “шмайсера”, за ним. Думав, як добре все обернулося. Виліз, засунув люк, випростався, дихнув свіжого, пахучого повітря, і голова мало не пішла обертом. Відчував себе якимсь натягнутим, фальшивим, посунув до стежки, чуючи голос лише якоїсь птахи, що сквирила на березі.

“Не до добра сквирить”, — подумав, але одразу ж забув про птаху: йшов, прислухаючись до легких кроків радиста за спиною.

Сонце ще не піднялося над деревами, небо ясніло, а в лісі ще стояли сутінки, пахло травою і грибами — до краю галявини лишалося кілька кроків, а Юрко подумав, як давно він не їв грибів, підсмажених рижиків чи боровиків, найсмачніша їжа в світі. В цьому лісі мають бути гриби, білі й підосиновики, червоноголовці…

Проминули галявину, і Юрко зачепився “шмайсером” за гілку молодої осики. Відчепив, і вона хвисьнула радиста по обличчю, той сердито вилаявся і відступив на крок, а вони вже підходили до дуба, за яким причаївся Толкунов.

Проминули дуб, і нічого не скоїлося, принаймні так подумав Юрко, але не встиг додумати до кінця, як почув за спиною важкий кидок — обернувся і побачив, що радист уже лежить на траві й капітан навалився на нього.

Радист виявився не боягузом, йому вдалося вивернутися, сунув руку до кишені за пістолетом, але Толкунов перехопив її, намагався притиснути до землі, це йому не вдавалося, а Юрко мов заворожений дивився і бачив, як радист шкрябає нігтями траву.

Либонь, минула секунда чи дві, Юрко все стояв і дивився, та налетів Бобрьонок — вони удвох поклали радиста обличчям до землі, майор сів йому на голову, а Толкунов, вивернувши агентові руки, зв’язав їх ременем. Намацав у комірі гімнастерки ампулу, вирізав її ножем, потім витягнув з кишені радиста пістолет і гордовито підкинув його на долоні. Лише тоді підвівся. Бобрьонок узяв радиста за комір, підняв голову, зазирнув у сповнені жаху очі.

— Догрався… — мовив мало не приязно. — Тепер нікуди не дінешся.

Він відпустив радиста, і той знову втиснувся обличчям у мокрий мох — певно, ще не міг усвідомити, що сталося.

Бобрьонок обтрусив з колін та гімнастерки гниле торішнє листя, розігнувся і зиркнув на Толкунова з задоволенням. Капітан перевернув радиста обличчям догори.

— Відповідай, і швидко! — наказав, ставши на коліна. — Хто закинув вас? “Цепелін”? — Він приставив дуло пістолета агентові до підборіддя, вигукнув: — Ну, гад, кажи, бо кінець тобі!

Видно, радист зрозумів, що настали його останні секунди, обличчя в нього скривилося од жаху, сіпнувся, намагаючись ухилитися від пострілу, але Толкунов притиснув дуло пістолета сильніше, й радист закричав раптом тонким голосом:

— Не стріляйте!..

— Відповідай, “Цепелін”?

— Так.

— Завдання?

— Розшукати й підготувати майданчик для посадки літака.

— Знайшли?

— Вчора.

— З “Цепеліном” зв’язувались?

— Двічі. Повідомили про приземлення ї потім про те, що починаємо виконувати завдання.

— Коли сеанс зв’язку?

— Сьогодні.

— Хочеш жити?

Радист на мить заплющив очі, певно, не вірячи, розплющив їх і мовив, дивлячись віддано:

— Дуже.

— Працюватимеш на нас?

— Я зроблю все, що накажете.

— Овва! — Толкунов підвівся. — Лежи тихо, бо інакше…

Бобрьонок вдячно стиснув лікоть капітанові: Толкунов зробив усе правильно й професійно. Тепер слід було якнайшвидше доставити радиста до штабу армії, принаймні повідомити про його арешт полковнику Карому. Рація залишилася у вілісі, а віліс стояв на путівці кілометрів за чотири.

Але ж лишався ще схрон з Мухою. Можна було б перекласти цю справу на районних чекістів, та Бобрьонок вирішив затриматися. Вийшов на край галявини й свиснув. Метрів за сто озвався старший групи — лейтенант держбезпеки. Удвох вони попрямували до берези, не спускаючи очей з люка. Точніше з місця, де він був — добре замаскували, можна було наступити на нього й не помітити.

На півшляху їх наздогнали два автоматники — ще двоє бійців засіли в байраці, де міг бути запасний вихід.

Підійшли до берези, лейтенант намацав люк, мовив:

— Я вважаю, ризикувати не треба. Все одно цьому Мусі кінець: знаєте, скільки на ньому крові? Здасться — нехай виходить, а ні — закидаємо гранатами.

Пропозиція була слушна, чесно кажучи, й майорові не хотілося ризикувати життям заради цього бандита, і він кивнув. Лейтенант відсунув люк, гукнув:

— Сотнику Мухо, ви чуєте мене?

Тиша, нарешті із схрону почулося якесь шарудіння, і відразу вдарила автоматна черга.

— Чую і відповідаю! — закричав Муха.

Лейтенант відступив на крок, тепер кулі були не страшні йому.

— Здавайтеся, Мухо, — наказав, — у вас нема іншого виходу.

Знов ударив автомат, замовк, і лейтенант додав:

— Ну, розстріляєш кілька ріжків, а далі? Ми хоч зараз можемо закидати тебе гранатами. І врахуй, запасний вихід до байраку також блокований.

Автомат дав ще довгу чергу, й тоді лейтенант кинув гранату. Вибухова хвиля вирвалася з отвору, з берези посипалося листя— і тиша…

— Усе… — мовив лейтенант. Обернувся до автоматників. — Пошуруйте там… — А сам присів, спершись спиною об березовий стовбур.

Бобрьонок кивнув лейтенантові й пішов до дуба, під яким Толкунов продовжував вести “роз’яснювальну” роботу з радистом. Зустрівся поглядом з Юрком, на секунду заплющив очі, пояснюючи, що сталося з Мухою. Тепер слід було поспішати, не мали права гаяти ані секунди.

— Рушили, — наказав.

Але Толкунов відкликав його вбік.

— Що з ним робити? — вказав очима на Юрка. — Лишимо тут?

— Ні, — заперечив майор рішуче. — Він ще потрібний нам.

Толкунов знизав плечима, проте Бобрьонок не став пояснювати своє рішення: не мав часу, та й не хотілося.

— Рушили то й рушили, — погодився Толкунов, і вони пішли вервечкою: перший Юрко, за ним Бобрьонок, а між майором і Толкуновим, який ішов позаду, ворожий радист.

18

Полковник Карий розмовляв по ВЧ з генералом Рубцовим.

— Ваші розшукувачі працювали відмінно, — сказав генерал, — і ми представляємо їх до нагороди. Я вітаю і вас, Вадиме Федотовичу, все поки що гаразд, і ваш план радіогри з “Цепеліном” схвалюю. Але врахуйте ось що. Дві години тому надійшло повідомлення від Сивого. Німці планують, певно, на вашій ділянці фронту якусь акцію, і їй надається дуже велике значення. Агент чи агенти з Берліна, прізвищ і прикмет Сивому встановити не вдалося. Акція запланована й здійснюється під безпосереднім контролем головного управління імперської безпеки, вважай, обергрупенфюрера Кальтенбруннера. Безпосередньо відповідає за неї штурмбанфюрер Краусс.