В океані - Панов Микола Миколайович

Агєєв глянув майже машинально, і раптом подив спалахнув на його обличчі, розширились, потемніли зіниці пильних ясних очей.

Він нахилився до столу. З фотокартки дивилися на нього двоє: дуже молода, з щасливою усмішкою на устах Таня у формі військової, медичної сестри і поруч з нею знайдений у кімнаті Шубіної незнайомець.

Так, це був, безперечно, чоловік, знайдений мертвим у кімнаті Шубіної. З самовдоволеною широкою посмішкою він злегка обнімав Таню, схиливши до її кучерявого волосся голову у високому кашкеті…

Пролунав боязкий стук у двері.

— Заходьте, — сказав Андросов.

— Кликали мене, товаришу капітан третього рангу? — спитала Таня своїм чистим голосом, що відбився в серці мічмана.

— Так, прошу сідати… Товариш майор хоче поставити вам кілька запитань.

Людов підвівся, гаряче потис Ракитіній руку.

— Здрастуйте, товаришу майор, — сказала Таня.

Побачивши Агєєва, вона розгублено посміхнулася, сіла на край диванчика. Випрямившись, склавши руки на колінах, не зводила з Людова очей.

Майор якусь мить мовчав. Потім узяв зі столу, простяг Ракитіній фотокартку.

— Вам відомий цей знімок, Тетяно Петрівно?

Вона подалася вперед, глянула — і відкинулася, ніби від удару. Найглибший подив і страх були на її помертвілому обличчі.

— Та я ж його… Своїми руками…

— Ви своїми руками порвали його, і ось він знову перед вами? — суворо сказав Людов. Вона кивнула, не відводячи од фотокартки очей. — Ви порвали його в кімнаті Шубіної, гадаючи, що назавжди розправилися з минулим, а ми знайшли такий самий знімок у кишені диверсанта, що був затриманий, коли переходив кордон, і мав серед інших завдань завдання продовжувати шантажувати вас…

— Ви сфотографувалися в госпіталі?

— Так, коли прощалися, коли Кобчиков мені перстень подарував. Ми по фотокарточці взяли. Я свою завжди носила з собою.

— А він, напевне, не поставився так бережно до свого екземпляра, — сказав Людов. — Хоч, можливо, зберігав його на всякий випадок десь за кордоном.

Майор поклав фотокартку на стіл.

— Резидент, який підібрав у кімнаті Шубіної обривки вашого знімка, одразу, як ви пам'ятаєте, використав їх, щоб почати шантажувати вас. А потім встиг до свого арешту не тільки продати Тихонові Матвійовичу ту оригінальну пластинку, але й подбати про знімок.

Майор помовчав.

— Він переправив своїм закордонним хазяям клаптики цього фотодокумента, на якому ви фігуруєте поряд з агентом іноземної розвідки Мекензі Фордом. Він розраховував, що коли ви не загинете під час пожежі, вас зможуть знову й знову залякувати пам'яттю про Форда.

Андросов пересунувся в кріслі. Агєєв сидів, стиснувши пальці, відчуваючи страшний тягар на серці.

— Встановлено незаперечно, — з силою сказав Людов, — що Мекензі Форд, знайдений убитим у кімнаті Шубіної, відомий вам під ім'ям Кобчикова, був материм шпигуном і диверсантом… А вбив Форда його спільник, колишній офіцер гітлерівського гестапо фон-Клейст… Тепер, коли слідство в цій справі закінчено і злочинці знешкоджені, вже можна розповісти про деякі характерні моменти… На щастя, ми одразу ж установили той факт, що вбивство в кімнаті Шубіної зв'язане з іноземною розвідкою… Скажіть, Тетяно Петрівно, в закордонних портах не пробували вступити в контакт з вами які-небудь типи?

— В Гетеборзі я не звільнялася на берег. У Бергені на пристані якийсь моргав мені, манив до нього спуститися.

— Він, звичайно, одержав завдання зв'язатися з вами, впізнав вас по одній з копій цього знімка. Суб'єкти на зразок мнимого Кобчикова і після смерті не розчіплюють кігті. В Заполяр'ї вас теж повинен був зустріти якийсь незнайомець із знімком, але, як я вже доповів, йому довелося проти волі передати цю фотокартку нам.

Таня сиділа, здавалось, не дихаючи. Мічман похмуро розглядав свої сплетені на колінах пальці.

— От, власне, і все, через що я дозволив собі потривожити вас, Тетяно Петрівно, — сказав, помовчавши, Людов. Він зняв, почав не поспішаючи протирати окуляри. Дуже добрими здались Андросову його блакитні, оточені безліччю зморщечок очі.

Цілковита тиша стояла в каюті. Агєєв глянув на Таню, побачив, що побіліли навіть її губи. У Тані був вигляд людини, що непритомніє.

— Значить, закінчено слідство про вбивство? — спитав Андросов.

— Так, слідство закінчено… — Майор надів окуляри, його погляд одразу віддалився. — Тепер можу повідомити вас, товариші, що вбивство мнимого Кобчикова виявилось лише першою ланкою в ланцюгу наступних, значно важливіших подій. Диверсанти готували удар не тільки по доку — вони намагалися висадити в повітря нову гідростанцію Електрогорська. Ворожа розвідка розробила своєрідний тактичний план. Щоб локалізувати нашу увагу, відвернути її від головного об'єкту диверсії, вони нав'язували нам думку, що єдина мета їхніх диверсійних задумів — док. Але висадження в повітря доку повинно було стати лише сигналом до висадки на берег проти Електрогорська підривної групи.

Людов несподівано усміхнувся.

— Ми дали цей сигнал імітацією вибуху — відомою вам нічною пожежно-аварійною тривогою на доку. І тут важко переоцінити ту допомогу, яку подала нам Тетяна Петрівна.

Губи Ракитіної здригнулися, вона сиділа, не підводячи очей.

— Вона одразу повідомила нас, що пережила в кімнаті Шубіної. Незважаючи на тяжке нервове потрясіння, вона погодилася виконати відповідальне доручення. Правда, продумуючи її показання, ще нелегко було здогадатися, що сталося в кімнаті Шубіної перед приходом міліції. Не можна не відзначити, що немаловажну роль у наших логічних висновках відіграли спостереження мічмана Агєєва на місці злочину. Я маю на увазі трохи покривлене дзеркало і зсунуті з місць меблі…

Отже, логічно міркуючи, ми прийшли до висновку, що резидент, який був у кімнаті Шубіної, не пропустить можливості спробувати завербувати Ракитіну з допомогою знайдених ним персня і обривків знімка… Тетяна Петрівна знайшла в собі душевні сили провести на належному рівні розмову з шантажистом. Вона вдала, що згодна віднести на док бомбу — книгу, вручену їй резидентом. Вона діяла дуже сміливо й розумно, і ворогові навіть не спало на думку, що ми своєчасно знешкодили цю пекельну машину, перед тим, як Тетяна Петрівна ступила на палубу доку.

Потім відбулись одна за одною події: відома вам імітація вибуху у формі навчально-аварійної тривоги на доку, негайне радіодонесення резидента, висадка тієї ж ночі диверсійної групи із швидкохідного катера, закомуфльованого під рибальський бот, і, нарешті, арешт усіх учасників диверсії. Не вдалася й спроба вивести док з ладу в дорозі, чим хотіли поквитатися з нами джентльмени, які надто пізно зрозуміли, що їм не вдалося перехитрити нас…

Людов підвівся.

— Ще раз, товаришко Ракитіна, висловлюю вам глибоку подяку за вашу мужню поведінку в цій справі.

Таня хотіла щось сказати. Її губи скривилися, все вологіше блищали очі. Вона судорожно схлипнула, вибігла з каюти.

Мічман мимоволі підвівся.

— Почекайте, Сергію Микитовичу, може, так краще, — сказав майор. — Те, що вона пережила, не дуже легко перенести… Колишні добрі почуття її до Мекензі Форда…

Вони мовчали. Стало виразно чути, як цокає на перебірці годинник, булькає вода в умивальнику, дзюрчать за ілюмінатором хвилі.

— Що ж це за добрі почуття такі? — сказав, нарешті, через силу Агєєв.

— Так, мічмане, добрі почуття були, — відповів Людов. — І була дуже зіпсована, зла людина, що не посоромилася використати ці почуття. Жила собі радянська медична сестра, дуже молоденька, дуже запальна, працювала в дні Великої Вітчизняної війни на передовій лінії фронту. В госпіталі вона врятувала від смерті людину, яку знайшли тяжко пораненою серед визволених нами полонених фашизму.

Це був Кобчиков — Мекензі Форд, таємний агент однієї з іноземних розвідок. Працюючи в гітлерівському гестапо, Форд украв ім'я й прізвище Дмитра Васильовича Кобчикова, радянського офіцера — взятого в полон і страченого гітлерівцями. З документами Кобчикова Форда закинули в концентраційний табір, але йому не повезло, він був тяжко поранений під час повітряного нальоту, перед тим як табір захопила наша наступаюча частина.