Останній заколот - Самбук Ростислав Феодосьевич

“Вакар сказав, — перебив Вовк, — що статтю, яку ви передали для “Нови”, схвалено. Її видрукують у першому номері. Просили, аби професори, з якими ви зв’язані, повідомили про реакцію на журнал і на статтю окремішньо”.

“Базікало цей Вакар. Пустодзвін і базікало. Колись ми таких, як він, до секретної роботи і на гарматний постріл не підпускали. Однак на безриб’ї і рак риба”.

Вовк у душі погодився з думкою Павловського про Вакара, проте визнав за можливе заперечити:

“Наскільки я зрозумів, і ви, і я працюємо на цю організацію. Навіщо ж гудити її? Усе ж якийсь шанс якщо й не звалити червоних, то хоч би нашкодити їм”.

Павловський подивився на Вовка уважно й мовив серйозно — Петро збагнув, що Богдан Юліанович уперше був з ним гранично відвертий:

“От заради цього й живу на світі!”

Тепер, сидячи на возі, Петро раптом подумав: а для чого живе він? Власне, міг би відповісти відразу, ні на йоту не схибивши проти совісті: заради перемоги світової революції. Аби побачити, як об’єдналися пролетарі всіх країн. Якщо ж не доживе до цього світлого майбутнього, то хоч наблизить його. І в разі потреби умре за велику пролетарську справу.

Звичайно, нікому не хочеться вмирати. Он як гарно на світі: білі хмарки застигли на синьому небі, курява здіймається за возом, дзвенить десь у височині жайворон і пахне достиглим житом. Життя дивовижне й чудове, та кожна справжня людина тому й зветься справжньою, що має обов’язки й переконання, тобто свою людську честь, і ставить цю честь над усе.

Дорога повернула до лісу, вони проїхали версту узліссям, і за поворотом відкрилися перші хати Високої Печі.

— Слава богу, дісталися. — Візник зняв кашкета й перехрестився широко й полегшено.

— Бавляться на дорогах? — запитав Вовк.

— Давно не чути, та все могло статися.

— Що в тебе візьмеш? Мішок із збіжжям?

— А коня? — заперечив візник. — Мерин, бачиш, справний, а коні зараз у ціні.

“Коні завжди в ціні, — подумав Вовк. — Це тепер автомобілі й трактори замість коней вигадали, та коли ще нароблять тих машин, і невідомо, що з цього вийде. Спробуй на тракторі з усім впоратися… Ну, зорати чи посіяти, ще можна заборонувати поле, а як сіно з лугу привезти, коли там не дорога, а стежина? І не будеш город біля хати трактором орати — там йому й повернутися ніде”.

— Куди вам? — запитав візник.

— Церкву бачиш?

— До отця Леонтія?

— Звідки знаєш?

— То я ж з сусіднього села, і отець Леонтій тут всім відомий. Поважний піп… — Візник дивився якось хитро, й Вовк збагнув, що знає значно більше, ніж каже, й багато про що здогадується. Але Петро не став забивати собі цим голову — селянин для того й селянин, щоб знати й мовчати, і, мабуть, саме селяни вигадали прислів’я, що слово не горобець…

Та й за що засуджувати візника? За природну обережність? Таж вона у нього вроджена, передана в спадок пращурами. Віки монгольської навали, потім кріпацтво навчили — краще промовчати, навіть проковтнути язика, тоді виживеш. Але ж тепер воля, тепер усе твоє, селянське, а тобі заціпило. Певно, цей дядько з тих, які по мітингах і зборах відмовчуються, чухаючи потилиці, але нічого, колись загомонять…

І ще Петро подумав: буває, коли на їхніх мітингах та зборах найбільше деруть горлянки п’яниці, ледарі й пронози, вони користуються з вайлуватості й нерішучості справжніх господарів, забивають їм баки й навіть беруть віжки в свої руки. От і виникають потім у селі конфлікти між горлопанами і масою селян, котрі знають, як вирощувати хліб, а не проголошувати гасла. Але ж, зрештою, все має стати на свої місця, не може не стати, бо ніколи розум не відступить перед невіглаством.

Вовк обійшов церкву, за нею в садочку червонів залізний дах кам’яного будинку, й Петро впевнено попрямував туди. Перед будинком стояли вулики, й чоловік у сітці порядкував біля них. Почувши кроки, розпростався, зняв сітку, й Петро впізнав отця Леонтія. Вклонився йому здалеку й посміхнувся привітно. Священик помахав рукою, вказуючи на лавку біля криниці, знову натягнув сітку й нахилився над вуликом. Виймав соти, розглядав їх і ставив назад, а Петро дивився й думав: і чого ти, отче, лізеш не в свої справи? Ну, задурював би голови парафіянам, качав мед, косив сіно, а вечорами пив горілку, жив би собі напівправедно й не пхав свого святого носа, куди не слід, — міг би проіснувати ще кілька років безтурботно, поки селяни остаточно не збагнуть, що бога нема, й надають тобі по шиї. А так дуже скоро прийде до тебе міліція, відвезе до Житомира, станеш перед судом, а там уже видно буде— на скільки років відправлять тебе, святий отче, спокутувати гріхи…

Нарешті отець Леонтій поставив димар, зняв сітку й вмостився поруч Вовка.

— Радий бачити вас, прапорщику, в доброму здравії, — прогудів доброзичливо. — Далеко вас носило?

— Скажу, не повірите: аж до Парижа!

— Овва! — вигукнув священик. — У наші-то часи!

— Був у Варшаві й самому Парижі, — ствердив Вовк, — і зовсім не шкодую.

— Хто ж шкодуватиме? — здивувався отець Леонтій. — Париж — моя мрія, і вам, вважайте, пощастило. Успішно з’їздили?

— По-всякому…

— Гаразд, — не образився отець Леонтій, — не хочете казати, не треба, в душу не лізтиму. Але скажіть, як у Парижі?

— Вражаюче! — ні на секунду не завагався Вовк. — Електричне світло й магазини! Шарман…

Священик мрійливо прицмокнув язиком.

— А жаб жерли? — запитав нараз несподівано.

— Як можна?

— Можна, — заперечив, — і навіть треба. Якби я потрапив туди, нажерся б усього. Та добре, — посвітлішав очима, — ви з Житомира? Жабами не почастую, але щось знайдеться… Меланіє, — загукав, — і де ця клята жінка?

Меланін почастувала їх домашньою ковбасою у смальці, й Вовк, не кривлячи душею, вирішив: це значно смачніше за паризькі устриці, не кажучи вже про жаб. Та й хто їх справді їстиме? Он кумкають у ставку за церквою, аж у попівському домі чути, виловлюй сотнями й тисячами, але ж люди з голоду пухли, а жаб не їли.

А може, це й неправильно, подумав. Може, це просто сила традиції, усталеності, зрештою забобон, кажуть, китайці їдять навіть змій.

Наситившись, Вовк мовив безцеремонно:

— Поспішаю я, отче, то звеліть запрягати.

— Усі тепер поспішають, — відповів отець Леонтій безтурботно. — І набридла вже мені ця поспішливість. Підіть у церкву, помоліться господу богу, свічку поставте. За щасливе повернення, хіба велика ціна? Не чекав я на вас, прапорщику, й коня матиму тільки під вечір.

— Шкода, — засмутився Вовк, — бо волів би швидше здибатися з отаманом.

— Нікуди не дінеться від вас отаман… — Отець Леонтій поколупав сірником у зубах. — Сидить Длугопольський останнім часом тихо, бо червоні кавалеристи стали напосідати. Слава богу, тільки полк бердичівський, але ж, ходять чутки, скоро до червоних прийде підкріплення.

— Базікають, — заперечив Вовк, — більшовики самі такі чутки й розпускають. А під Коростенем у лісах армію нашу створено, чули?

— Та начувся, слава богу… — Позіхнув отець Леонтій. — Ви як хочете, а я перепочину…

Вовк полишив священика вдома, а сам подався до церкви. В ній було порожньо, пахло ладаном, і перед вівтарем горіли дві самотні тоненькі свічечки. Петро придбав точно таку ж і поставив свою поруч палаючих — тепер стала трійця, й Вовк не без іронії подивився на себе збоку. Ото б побачив Мальцев — реготу й розмов вистачило б на місяць…

Вийшовши з церкви, Вовк понишпорив попівським подвір’ям — нічого особливого не знайшов: звичайна садиба заможного селянина, й тільки в сараї стояла міцна й змащена бричка — впрягай коней, став кулемет, за кілька хвилин маєш тачанку. Обдивившись її, Вовк дійшов висновку, що у святого отця десь має бути й кулемет. Ось тобі й звичайний сільський парох, який полюбляє домашню ковбасу й мріє про Ейфелеву вежу — контра клята, й треба попередити волинських чекістів, щоб не спускали з нього очей, а при нагоді зробили обшук. Хоча, вирішив, тепер зарано: цей хитрий піп може унюхати щось: згорнеться, мов їжак, і виставить колючки — спробуй до нього присікатись. Цього пронозу треба спіймати на гарячому, аби були неспростовні докази, тоді не вивернеться.