Останній заколот - Самбук Ростислав Феодосьевич
— Інформація для “двуйки”!
— Здогадливий ти, Михайле… — Недобре примружився Богдан Юліанович.
— Такий вже вродився.
— Врахуй, того чоловіка знають лише Яковлєв та я. Тепер знатиме Варвара. Тобі — не треба.
— Можливо, не треба… — Павлюк усе ж трохи образився. Хотів сказати, що він ризикує найбільше, й варто чекістам узяти його на кордоні… Проте сам злякався цієї Думки й тільки махнув рукою.
— Не треба, Михайле, — сказав Павловський примирливо: збагнув, про що думає Павлюк. — Тепер не до власних амбіцій. Робимо спільну справу, по лезу всі разом ходимо, тож прошу тебе не сваритися з Варварою.
— Не буду, — пообіцяв Павлюк. — Моє діло маленьке: одержав, передав…
— Не таке вже воно й маленьке: одержав, передав — це точно. А сам ти не інформуєш Радловського? Він тебе ні про що не розпитує?
Павлюк почервонів, але ледь помітно. Справді, скільки разів у них з надпоручником Радловським йшла мова про ступінь вірогідності інформації Богдана Юліановича. Надпоручник навіть давав йому завдання перевіряти деякі дані.
— Пусте… — відмахнувся.
— У нашій роботі все має значення, — не погодився Богдан Юліанович, — навіть дрібниці. Коротше, перебудеш у Києві ще тиждень. За цей час Варвара одержить у Яковлєва дані, які передаси раді послів… — Павловський знову покашляв, знеможено заплющив очі й подумав: от і він на межі життя й смерті, коли все мирське мав видаватися дрібним і малосуттєвим, все ж лицемірить із самим собою і з цим простуватим і не дуже проникливим Михайлом Павлюком. Для чого сказав: раді послів? Які посли? Самозванці, що пишномовно називають себе послами Росії. Колишні міністри Сазонов, Маклаков, графи Бенкендорф та Ізвольський. І генерал Гурко, який тримає безпосередній зв’язок між цією так званою групою послів та французьким генштабом. І Микола Вакар, котрий одержану від “Каті” шпигунську інформацію передає генералові Гурку, І безкінечні листи з Парижа й Варшави з докорами, що такої інформації мало…
Обличчя Богдана Юліановича витягнулося: невже ви, підполковник Павловський, розкисли перед смертю?
Богдан Юліанович поправив подушку й посміхнувся презирливо: ні в якому разі! Навпаки, треба дякувати богові, що відійшов у той світ по-доброму, не стоячи біля стінки й бачачи тільки чорні дула гвинтівок і примружені безжальні очі червоноармійців. І поховають тебе не як бездомного пса, — по християнському звичаю поставлять хрест на могилі.
— Передам, — пообіцяв Павлюк.
— Звичайно, бо одержиш за це гроші, — ледь помітно посміхнувся Богдан Юліанович.
— Фактор важливий.
— Якщо доживу — побачимось, — подав йому в’яло руку Богдан Юліанович.
Павлюк зобразив на обличчі скорботу, але вийшов з будинку, посвистуючи.
“Кожному своє, — думав, — і цей старий жук бачив у житті багато. Й більше приємного, ніж поганого. Тому й помирати йому значно легше, ніж, скажімо, мені. Бо я ще молодий і хочу їсти. До того ж, не сухий хліб з водою, а гарний шмат м’яса за обідом…”
До речі, що приготувала Тетяна на обід?
Думки про обід і Тетяну поліпшили настрій Павлюкові, і він попрямував до трамвайної зупинки, забувши про передсмертні напучення Богдана Юліановича. Йшов, насвистуючи бравурний марш тореадора. Як гарно, думав, що в нього все житія попереду і обіцяє, принаймні в найближчому майбутньому, самі насолоди.
На лавці поблизу садиби Павловського сидів юнак і лузав насіння. Павлюк глипнув на нього й раптом прочитав у його очах чи то напругу, чи то переляк: вони були не байдужі й не порожні, як у випадкового зустрічного. Це не сподобалося Павлюкові, проте нічим не виказав тривоги, проминув юнака, так само весело насвистуючи. Не озирнувся, лише звертаючи до зупинки, скосив очі й побачив, що юнак у кепці пішов за ним.
Отакої, подумав. Можливо, приїхали, шановний Михайле Олексійовичу Павлюк, і зараз вас братимуть депеушники. Де ж вони? На зупинці попереду нікого, тільки троє тіток, дітлахи й літній чоловік у повстяних капцях на босу ногу. Явно не чекіст. Виходить, один на один, а з цим депеушним молокососом він упорається, граючись.
А може, гайнути до лісу? Тут такі хащі, що сам чорт заблукає. Але ж тоді він викаже себе: депеушник зрозуміє, що їхню гру розгадано й вживатиме якихось тільки йому відомих заходів. Отже, краще непомітно відірватися від “хвоста”, нехай гадають: це трапилося випадково. Нехай і далі стежать за Павловським…
А Богдан Юліанович! Ось тобі й старий досвідчений ас контррозвідки! Вилежується у ліжку й не знає, що під ворітьми сидить чекіст і не спускає з нього своїх пильних пролетарських очей. Добре, хоч помирати зібрався, туди тобі й дорога, шановний пане Павловський, помирай тільки швидше, аби з твоєю допомогою депеушники не “розкрутили” всю організацію.
А може, вже “розкрутили”?
Павлюк згадав пронизливі очі молодика, що заходив колись до них з Тетяною на Гоголівську, і йому стало лячно. Проте сьогодні вранці за квартирою на Гоголівській спостереження не було — це він встановив точно, — й, можливо, його побоювання позбавлені грунту? Однак ось вона, реальність: юнак у кепці, який прошкує за ним до трамвайної зупинки.
Павлюк не зайшов у вагон, де було багато вільних місць, а залишився в задньому тамбурі, намагаючись триматися ближче до виходу. З задоволенням побачив, як молодик у кепці зайняв місце поруч — перше від тамбура.
“Сиди, — подумав, — тепер ми пограємось…”
Зрештою, у нього в кишені піджака наган, і покласти цього сопляка можна так швидко, що він не встигне й збагнути, що приймає героїчну смерть за рідну робітничо-селянську владу.
Ця думка потішила Павлюка, й він, скориставшись з того, що на наступній зупинці люди на мить відгородили його від молодика, переклав зброю до зовнішньої кишені, стиснувши шерехате руків’я нагана.
Певно, молодик у кепці збагнув, що обрав не зовсім зручну позицію, тільки після третьої зупинки, коли у трамвай буквально поперли люди — вони затиснули його на сидінні, й Павлюк, як тільки вагон рушив, двома енергійними рухами проклав собі дорогу й зістрибнув на ходу, одразу югнувши до найближчого завулка. У нього вистачило ще сили духу затриматися на розі. Видно, депеушник виявився недосвідченим — він не помітив Павлюкового маневру: трамвай зник за рогом і ніхто не зіскочив з нього. Лише тоді, полегшено зітхнувши, Михайло попрямував до Голосіївського лісу.
Павлюк повернувся до будинку на Гоголівській у сутінках. Переліз через паркан сусідньої садиби, постояв за сарайчиком у дворі, не помітивши небезпеки, потихеньку ковзнув у браму.
Тетяна Пилипівна зустріла його докорами — обід давно охолов, проте Павлюк жартівливо затиснув їй рота долонею й подався до вікна. Визирнув з-за штори — вулиця була пустельною, — лише тоді Павлюк дозволив накривати на стіл.
Тетяна затривожилася:
— За тобою стежать?
— Я від дідуся утік, — замуркотів стиха Павлюк, — і від бабусі я утік…
— Стежать, питаю?
Павлюк безжурно посміхнувся.
— І від тебе, сірий депеушний вовчику, втечу обов’язково!
— Чекісти? — не на жарт злякалася Тетяна Пилипівна. — Вчепилися в тебе?
— У них нічого не вийде! — самовпевнено заявив Павлюк. — Але справи невтішні… — Він розповів, що сталося біля садиби Павловського.
Тетяна Пилипівна сполотніла.
— Боже мій, — заломила руки, — що буде зі мною? Адже в мене з Богданом Юліановичем…
— Знайомство, — твердо заявив Павлюк. — Випадкове знайомство, тільки й того. Гадаю, старий скоро вріже дуба, та й взагалі він кремінь — нічого не скаже… А ти за його проханням діставала продукти, носила йому. Хіба не так?
— Чиста правда, — пояснішала Тетяна Пилипівна, — більше в нас нічого й не було.
— Ніхто не зможе довести інше, — упевнено сказав Павлюк, і Тетяна Пилипівна, повеселішавши, почала розігрівати борщ.
Улаштувавшись за столом, Павлюк потягнувся до карафки, та пересилив себе: сьогодні він має бути тверезим і бадьорим, як сонячний зайчик на дзеркальному склі. Тетяна принесла повну тарілку борщу, він набрав ложку, та їсти не став.
Похожие книги на "Останній заколот", Самбук Ростислав Феодосьевич
Самбук Ростислав Феодосьевич читать все книги автора по порядку
Самбук Ростислав Феодосьевич - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.