Останній заколот - Самбук Ростислав Феодосьевич
“А мені відтепер ваш жидівський Бердичів став ще огидніший, — відказав Микита. — І не сумнівайтеся, добродію, десять червінців — достатня платня, аби я язика проковтнув”.
Півдня Іван Іванович не міг прийти до тями: фактично вже святкував перемогу, уявляв, яким натурально-скорботним зробиться в нього обличчя, коли Фрося повідомить про загибель чоловіка, як втішатиме дочку, як одягне новий чорний костюм і навіть пришпилить червоний бант на похорон…
І все — кудлатому псові під хвіст… І всі сподівання не справдилися… Не прийшло спокійне життя з дочкою й не розмовлятиме з нею знову людською мовою…
З-за якогось недотепи, роззяви, бовдура, що розгубився на якусь секунду…
Боже, невже ти відвернувся від покірного раба твого?
Проте, тверезо розсудив Іван Іванович, і ти, старий дурню, останнім часом забув про Всевишнього. Все у клопотах та роз’їздах, зовсім закрутило неспокійне життя, ніяк не викроїш годинку, щоб піти до церкви, помолитися, замовити молебень, поставити найтовстішу свічку. Ось тобі й наслідки…
І Тимченко дав клятву сьогодні ж, ні, краще завтра, завітати до собору й відмолити гріхи…
Додому повертався Іван Іванович засмучений. Був би Гольдройз на місці — зайшов би до нього, поплакався б йому, хоч і жид паршивий, а все ж своя людина, завжди зрозуміє і у важку хвилину підтримає. Таж нема Гольдройза, подався у Житомир, а звідти, кажуть, до Києва — всього йому мало, все не вистачає, акціонерне товариство хоче створити, а для чого?
Щоправда, Іван Іванович лукавив, ставлячи таке риторичне запитання. Як для чого? Для себе, для Фросі, для майбутніх онуків, для звеличення самого себе й роду свого. Бо все ж вірив, що кляті червоні не вічні, і знову зійде над обрієм його сонце, почнеться, ні, не почнеться, а повернеться старе життя, де кожен знатиме своє місце.
Про це й думав, повертаючись додому, та нічого не міг вчинити з собою — туга лежала на серці, відчув, що останні роки далися взнаки, болить печінка й серце обважніло: лихий час, лихі люди навколо, лихі думки — і ти єдиний маєш противитися всьому цьому…
Але побачив Фросю, й відлягло від серця. Почув запах борщу, й зовсім зробилося добре, наче вони ще в Почуйках, ще жива Євдокія, а Фрося зовсім маленька, і Євдокія насипає йому борщу, присуває повну таріль пампушок, а він сидить у світлиці, скинувши чоботи, у самих вовняних товстих шкарпетках, вільно простягнувши ноги. І все в нього добре, бо землі навколо Почуйок — його, і млин — його власний, і всі люди, навіть у Насташці, йому кланяються й дякують за ласку.
Боже, які благословенні часи були…
Але й тепер — нівроку, тільки цей проноза Чміль підвів…
Однак, подумав, справа ця поправима й треба буде найближчим часом навести цього червоного командира на засідку, обміркувати все з Длугопольським чи Грунтенком — солідні люди, розумні й кмітливі, не те, що той недолугий Чміль, вони разом врахують усе до дрібниць, і цей червоний полковник потрапить під кулеметну чергу… Загине смертю хоробрих, ховатимуть його з військовим оркестром, а над могилою дадуть залп із гвинтівок.
Іван Іванович зримо уявив, як червоноармійці підводять дула гвинтівок, почув гучний залп і заспокоївся.
Є бог на світі, і він зглянеться на його молитви.
— Смачний борщ, дочко, — сказав і кинув ніжний погляд на Фросю.
— Тобі мій борщ завжди смакує.
Іван Іванович хотів сказати, що йому смакує все, зготоване доччиними руками, та чомусь постидався: все ж сьогодні він завинив перед нею, щоправда, не зовсім завинив, а якщо вже розібратися, то й зовсім не завинив, та все ж якийсь камінь лежав на серці, і він змовчав.
— А Сергія сьогодні хотіли вбити, — раптом сказала Фрося.
Іван Іванович поклав ложку й запитав, підвівши на дочку погляд:
— Убити?..
— Якийсь бандит намагався застрелити його.
— Він червоний командир і щоденно ризикує.
— У бою, — заперечила Фрося, — а то просто на вулиці, отут поблизу, і Сергій чудом врятувався.
“Не чудом, — хотілося відповісти Івану Івановичу, — просто у Чмеля виявилась кишка тонка, а твій Сергій — пестунчик долі…”
— Якщо вже почали стріляти на вулицях міста… — невизначено протягнув Іван Іванович.
— Що маєш на увазі?
Ще зовсім недавно Іван Іванович пояснив би дочці: це дуже добре й свідчить про народний опір совдепам, але сьогодні з Фросею треба було розмовляти вже зовсім іншою мовою, тож Іван Іванович промовчав. Проте Фрося зрозуміла його по-своєму, якась тінь майнула її обличчям, вона пильно втупилася в батька й перепитала:
— То що хочеш сказати?
А сама подумала: “Ні, цього не може бути, й мої здогадки несправедливі. Не може мій батько вчинити так!”
— Хочу сказати, дочко, що поберегтися тобі треба.
— Мені — що? А на Сергія в бандитів руки сверблять.
— Уже кажеш: бандити… А то люди, дочко, такі, як Боровий чи пів Насташки…
— Зараз ще Миколу згадаєш.
— А чому б і не згадати? І Якубовича, чоловіка свого, обізвала бандитом!
— А він, тату, бандитом і був. Дітей у Григорівському ставу хто топив? Зовсім маленьку дівчинку?
— Потреба, значить, виникла, дочко.
Фрося випросталася.
— Якщо у людини може виникнути така потреба, — одповіла, — то вона вже людиною не зветься. Навіть звір убиває лише тому, що голодний, а своїх ніколи не зачепить.
— Облишмо цю розмову, дочко, бо вона мені неприємна.
— А мені, гадаєш, приємна?
Іван Іванович відсунув порожню миску.
— Усе? — запитав, щоб перевести розмову на інше.
— Котлети ще…
— Давай, котлети в тебе смачні, смачніші за ресторанні. Гольдройз казав: нехай мого кухаря навчить.
— Задурно не вчитиму, — усміхнулася Фрося.
— І правильно, — пожвавішав Іван Іванович, — нехай Гольдройз платить, не скапцаніє, пика зажерлива.
— Компаньйон же ваш…
— Кумпанія одна, а гроші нарізно, — пояснив Іван Іванович і начебто ненароком запитав: — А твій де?
— Казала вже: на бандитів подався.
— Це вже чув, а куди саме?
Підозра вжалила Фросю:
— Для чого вам?
— Просто так, цікаво. Завтра маємо по бичків їхати, не дай боже на війну наскочити…
Фрося сіла навпроти батька, запитала, не спускаючи з нього уважного погляду:
— І чого це ви, тату, так мене не любите?
— Я!.. Тебе?.. — здивувався щиро.
— А Сергія?.. Бо не любити Сергія — значить, не любити й мене.
“Ти мені, дочко, казок не розповідай”, — хотів одповісти Іван Іванович, натомість сказав:
— Звідки взяла?
— З усього: як дивитеся, що кажете… Здається, навіть знаю, що думаєте…
— І що ж думаю?
— Ото, батьку, ви самі й розкажете…
“Сказала — батько, а не тато. Вперше так…” — відзначив про себе Іван Іванович. Відповів:
— А думаю я, дочко, що ти маєш бути щасливою.
— Без Сергія?
— Чого так гадаєш?
— Але ж так хочете! Бо тепер все ваше життя таке — насупротив.
— Життя, звичайно, таке, — погодився Іван Іванович, — але, поки живемо, його завжди можна повернути. Куди схочеш…
— Я б хотіла, тату, щоб ви одною стежкою з нами йшли.
— Чи не завузька та стежка?
— Люди з нами йдуть — дорогою стане. Широкою.
— Люди завжди протопчуть, — ухильно погодився Іван Іванович. — На те вони й люди. А я ось про що хотів тебе спитати: вчитися ти справді збираєшся?
— Це, тату, не від мене залежить.
— А не можна так, щоби Сергій поїхав, а ти лишилася?
— Без Сергія не зостанусь! — одрізала Фрося.
— Я до того, що у великих містах тепер сутужно: голоднувато, й по кутках доведеться потерпати.
— А нам з Сергієм всюди гарно, — сказала безжурно Фрося, — аби удвох.
Іван Іванович потихеньку зітхнув: кохання завжди засліплює, й може, шкода, що йому не довелося такого пережити. Батько оженив на Євдокії, бо за тою давали аж п’ять десятин доброго чорнозему. І він не шкодує: Євдокія виявилася незлою й роботящою, народила йому Фросю, життя в них начебто складалося, збудували дім у Почуйках, прикупили землі, потім — паровий млин, і їздив він уже в ресорній бричці. Ну, а кохання? Про кохання не було часу й подумати: весь час робітники, млин, чим землю засіяти, як заплатити менше… Круговерть…
Похожие книги на "Останній заколот", Самбук Ростислав Феодосьевич
Самбук Ростислав Феодосьевич читать все книги автора по порядку
Самбук Ростислав Феодосьевич - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.