Останній заколот - Самбук Ростислав Феодосьевич

Длугопольський вискочив на невеличкий горбочок, зупинився, спостерігаючи, як піднімають куряву на путівці вершники, і серце сповнилося гордощів: його військо, хоробре й надійне!..

Рушив до гаю, та позаду вдарили кулемети. Отаман гнівно зсунув брови — хто з хлопців посмів бавитися? — та зліва також застрочили, Длугопольський зиркнув туди й побачив на узвишші дві тачанки — він не встиг усвідомити, що сталося непоправне, як кінь під ним здригнувся і впав на коліна.

Длугопольський вивільнив ногу із стремена, жеребець мало не зачепив його копитом, отаман відскочив, замахав руками, вимагаючи нового коня, й побачив, як косять з кулеметів його козаків.

“Пастка, — усвідомив нарешті, — ми потрапили в пастку, і це — кінець!..”

— У атаку! — закричав. — Вперед за мною! — і побіг назустріч вершникам. З жахом відчув, що ніхто не почув його, може, й почули, та не підтримали: його козаки, його вірні хлопці тікали від червоних, а ті з тачанок розстрілювали їх…

А він ішов назустріч чорній, щільній, рухливій масі, що невідворотно насувалося на нього, стріляв у ненависних вершників з маузера, не відчував ні страху, ні люті, тільки якесь небувале духовне піднесення, знав: це його останні секунди — ішов і стріляв, поки не накотилися, розтоптали, розчавили, навіть не помітили в азарті атаки…

41

Яковлєв піднявся з Подолу фунікулером на Володимирську гірку, проминув Львівську площу й зупинився біля сорок другого будинку. Постояв, роззираючись, і зайшов до парадного. Мальцев потихеньку югнув за ним, і вчасно: побачив, що Яковлєв дзвонить у квартиру на третьому поверсі. Сюди він заходив удруге, й чекісти знали: у дванадцятій квартирі мешкає Варвара Володимирівна Виноградова — жінка без визначеного роду занять, як здогадувалися у ВДПУ — зв’язкова Центру дії.

Осьмушко стояв біля парадного і розглядав перехожих. Мальцев зупинився поруч, сказав тихо:

— Продовжуй спостереження, я побіг дзвонити…

Він повернувся хвилин через десять, спітнілий і захеканий. Повідомив:

— Зараз будуть…

І справді, через кілька хвилин біля під’їзду сусіднього будинку зупинився автомобіль, з якого вистрибнув Горожанин з двома чекістами в шинелях. Почекали, поки Осьмушко збігав по двірника. Нарешті той з’явився — у кирзових чоботях і ватянці, від нього за версту песло перегаром, і Горожанин запитав суворо:

— Скільки хильнув сьогодні?

— Пиво… Тільки два кухлі…

Горожанин подивився на нього, наче той був не звичайний двірник, а заморське диво, запитав:

— Виноградову знаєш?

— З дванадцятої квартири? Варвару Володимирівну? Гарна жінка й не скупа…

— Отже, знаєш. Зараз подзвониш і скажеш, аби відчинила. Нове розпорядження по прибиранню сходів… Ясно?

Двірник розуміюче глипнув на автомобіль, зміряв Горожанина з голови до ніг допитливим поглядом і запитав:

— Братимете?

— Не твоє діло.

— Шкода… — зітхнув двірник.

— Я тобі дам шкода, — вишкірився Мальцев, — уболівальник знайшовся!

— Та я зроблю все, як наказали, — поясняв двірник, прикривши рота долонею, — але ж кажу: гарна жінка й не скупа…

Чекісти приліпилися по обидва боки дверей, а двірник покрутив ручку дзвінка, Виноградова відчинила, почувши знайомий голос, — Мальцев безцеремонно відштовхнув її і увірвався до помешкання.

Яковлєв сидів біля письмового столу й переглядав папери у теці. Побачивши озброєних людей, почав повільно підводитися, та ноги підігнулися — знеможено опустився на стілець.

— Руки! — скомандував йому Мальцев. Підвів Яковлєва за комір, закрутив йому руки за спину, скримцював, підсунув стілець — запропонував: — Тепер посидь і заспокойся…

Нарешті мова повернулася до Яковлєва:

— Яке маєте право? І хто ви?

— ДПУ, — пояснив Горожанин. — Ось ордер на обшук. Прошу ознайомитися, громадянко Виноградова.

— І що ж ви шукатимете? — Варвара Володимирівна не втратила самовладання, тільки мерзлякувато закуталася в теплу вовняну хустку.

— А може, не варто, Варваро Володимирівно? — запитав її Горожанин. — Учора в районі Новоград-Волинського перейшов польський кордон відомий вам Михайло Олексійович Павлюк, він же Онищенко. Зараз він їде до Києва й не здогадується, що ми контролюємо кожен його крок. Завтра він з’явиться тут, на Львівській, і це буде ще один доказ ваших зв’язків з Варшавою та Парижем… — Горожанин підійшов до столу, поплескав долонею по стосу журналів. — “Новь”… Свіжі номери, які ще не вдалося розповсюдити. І ви, громадянине Яковлєв, прийшли саме по журнали…

— Ви глибоко помиляєтесь, — якомога переконливіше одповів Яковлєв, — я давно знайомий з Варварою Володимирівною й іноді навідуюсь до неї.

— Ви знайомі також із Швайковським та Єдиневським, — пояснив Горожанин, — але, мабуть, також заперечуватимете це. — Взяв зі столу теку з паперами, погортав і запитав: — Інструкції з Парижа? Давно одержали? І що ж пише пан Вакар?

Яковлєв не відповів. Сидів з широко розплющеними і сповненими жаху очима.

“Все, — думав, — ось так приходить кінець. Невідворотний…”