Втрата - Барклей Лінвуд

— Це погано.

— Ні. Якщо нічого не наближається до землі, щоб її зруйнувати, то це добре.

— Тут я не можу тобі заперечити.

— Я не хочу, аби щось трапилося з тобою й мамою. Якби астероїд мав упасти на землю сьогодні вранці, я б тепер побачила, що він наближається, тож можете бути спокійні.

Я доторкнувся до її волосся й опустив руку на плече.

— Тату, ти вдарив мене в око, — сказала Ґрейс.

— Пробач.

— Я думаю, тітка Тес хвора, — мовила вона.

Ой, ні! Вона підслухала нашу розмову. Замість сидіти в підвалі, вона ховалася десь нагорі сходів.

— Ґрейс, невже ти…

— Вона здавалася не дуже щасливою на своєму дні народження, — сказала Ґрейс. — Я набагато щасливіша, коли ми святкуємо мій день народження.

— Коли тобі вже багато років, то день народження іноді не здається чимось таким уже незвичайним, — пояснив я. — У тебе вже було їх багато. Новизна стирається, якщо вона часто повторюється.

— А що таке новизна?

— Ти ж бо знаєш, коли щось нове, то воно тебе збуджує. Але через якийсь час воно тобі набридає. Коли щось для тебе нове, то це і є новизна.

— Он як, — промовила вона, повертаючи телескоп трохи ліворуч. — Місяць сьогодні дуже світиться. Видно всі його кратери.

— Лягай спати, — сказав я.

— Ще хвилинку, — запротестувала вона.

— Спи міцно й не турбуйся про астероїди в цю ніч.

Я вирішив не бути дуже суворим і не вимагати, щоб вона негайно ховалася під ковдру. Я вважав, що дозволити дитині досліджувати вночі Сонячну систему й лягти спати дещо пізніше — не такий тяжкий злочин, який може накликати кару з боку представників влади, призначених охороняти інтереси дітей. Легенько поцілувавши її у вухо, я вислизнув з кімнати й коридором повернувся до нашої спальні.

Синтія, яка вже сказала «на добраніч» Ґрейс, сиділа в ліжку, переглядаючи журнал. Вона лише перегортала сторінки, не виявляючи до них справжньої уваги.

— Мені треба буде завтра навідатися до крамниць, — сказала вона, не відриваючи погляду від сторінок. — Я мушу пошукати нові кросівки для Ґрейс.

— Ті, які вона тепер носить, наче ще добрі.

— Це так, але її пальці задираються в них угору. Ти поїдеш із нами?

— Звичайно, — сказав я. — Траву на моріжку я підстрижу вранці. Ми зможемо там десь пообідати.

— Сьогодні було гарно, — сказала вона. — Нам би слід частіше навідувати Тес.

— Чом би не зустрічатися з нею щотижня? — запропонував я.

— Ти так вважаєш? — запитала вона мене з усмішкою.

— Атож. Ми могли б запрошувати її до себе на вечерю, возити в ресторан Нікербокера, а можливо, в ту закусочну біля протоки, де подають страви з морепродуктів. Їй би це сподобалося.

— Їй би це дуже спродобалося. Вона була сьогодні якась стурбована. І мені здається, вона стає дуже неуважною. Я маю на увазі той факт, що вона вже мала морозиво.

Я скинув сорочку, повісив штани на спинку стільця.

— Ет, пусте, — сказав я. — Це не так уже й страшно.

Тес утрималася від того, щоб розповісти Синтії про свої проблеми зі здоров’ям. Вона не хотіла зіпсувати настрій на її власний день народження. І хоч, безперечно, сама Тес повинна була вирішити, коли розповісти цю прикру новину Синтії, мені здавалося несправедливим, що я все знаю, а моя дружина перебуває в темряві невідання.

Але ще більшим тягарем було для мене знати про гроші, які хтось анонімно передавав Тес протягом кількох років. Яке я мав право тримати цю інформацію при собі? Безперечно, Синтія мала більше право знати про це, ніж я. Але Тес не стала нічого розповідати їй, бо знала, що Синтія й так багато пережила за останній час, і я не міг не погодитися з нею. І все ж таки…

Я хотів бодай запитати Синтію, чи вона знає, що її тітка зробила кілька візитів до доктора Кінцлер, але тоді вона захоче знати, чому Тес розповіла про свої відвідини мені, а їй не розповіла, тому я вирішив промовчати.

— З тобою все гаразд? — запитала Синтія.

— Атож, гаразд. Трохи стомився, ото й усе, — мовив я, роздягаючись до трусів.

Я почистив зуби й заліз у ліжко, умостившись лежати на боку, спиною до неї. Синтія кинула свій журнал на підлогу й вимкнула світло, а через кілька секунд після цього її рука ковзнула навколо мене й погладила мені груди, а тоді вона обхопила мене пальцями.

— Ти справді дуже стомлений? — прошепотіла вона.

— Не настільки, — сказав я й перекинувся на другий бік, обличчям до неї.

— Я хочу почуватися в безпеці з тобою, — сказала вона, припадаючи губами до моїх губів.

— Сьогодні астероїдів не буде, — сказав я, і якби світло не було вимкнуте, то, гадаю, побачив би, як вона всміхнулася.

Синтія заснула швидко. Мені пощастило менше.

Я дивився у стелю, далі повернувся на свій бік і втупив погляд у цифровий годинник. Коли він показав наступну хвилину, я став рахувати до шістдесяти, чи точно вгадаю я, коли ця хвилина закінчиться. Потім знову перекинувся на спину і знову втупив погляд у стелю. Близько третьої ранку Синтія відчула мій неспокій і сонно запитала:

— З тобою все гаразд?

— Усе гаразд, — відповів я. — Повертайся до сну.

Найбільше я боявся її запитань. Якби я знав відповіді на запитання, які поставить мені Синтія, коли я розповім їй про конверти з грішми, підсовувані Тес для того, щоб вона могла платити за її навчання, то міг би розповісти їй про них відразу.

Ні, це була неправда. Знати кілька відповідей означало б розбудити нові запитання. Припустімо, я знав би, що гроші передавав хтось із її родини. Припустімо, я навіть знав би, хто саме їх передавав.

Проте я все ще не зумів би відповісти на запитання: «Чому?»

Припустімо, я знав би, що гроші передавав хтось такий, що не належав до її родини? Але хто б це був? Хто інший міг би відчувати себе відповідальним перед Синтією за те, що трапилося з її матір’ю, батьком і братом, і передавати гроші на її навчання в такий спосіб?

А тоді я став думати, чи повинен розповісти все це поліції. Переконати Тес, щоб вона передала туди свою записку й конверти. Можливо, навіть після стількох років і після багаторазового обмацування вони досі зберігають таємниці, що їх могла б розгадати людина, добре знайома з сучасними методами кримінологічного розслідування.

За тієї умови, звичайно, що в поліції знайшовся б чоловік, досі зацікавлений у цій справі. Адже її вже дуже давно віддали в «холодний» архів.

Коли вони знімали телевізійне шоу, їм було дуже нелегко знайти в поліції бодай одну людину, яка брала участь у розслідуванні цієї справи. Через це їм і довелося брати інтерв’ю в того суб’єкта з Аризони, який, сидячи біля свого будинку на колесах, визнав за можливе натякнути, що Синтія якось причетна до зникнення свого брата та своїх батьків — жлоб паскудний!

Отак і лежав я, не можучи заснути, розчавлений тим знанням, яким не міг поділитися з Синтією і яке лише нагадувало мені про те, як багато ми ще не знаємо.

Я згаяв певний час у книгарні, поки Синтія й Ґрейс дивилися на черевики. Я тримав у руках один із ранніх романів Філіпа Рота, який мені ніколи не доводилося читати, коли до мене підбігла Ґрейс. Синтія пленталася за нею із сумкою в руці.

— Я помираю з голоду, — сказала Ґрейс, обхопивши мене руками.

— Ви купили кросівки?

Вона відступила на крок і в позі фотомоделі показала мені спочатку одну свою ногу, потім — другу. Білі кеди з рожевим «Найкі». [14]

— А що в сумці? — запитав я.

— Її старі кросівки, — сказала Синтія. — Їй захотілося негайно перевзутися в нові. Ти голодний?

Я був голодний. Я поклав книжку Рота назад, і ми поїхали ескалатором на поверх продовольчих товарів. Ґрейс хотіла в Макдоналдс, тому я дав їй грошей, щоб вона собі щось там купила, а ми з Синтією пішли до іншого прилавка, де замовили собі суп і сандвічі. Синтія, весь час позирала в бік Макдоналдса, щоб не загубити Ґрейс. Сьогодні, в неділю пополудні, весь торговельний комплекс вирував народом, а особливо людно було на поверсі продовольчого обслуговування. Деякі столики були ще вільні, але люди весь час підходили.