Нові пригоди Електроника - Велтистов Євген Серафимович

Вовка схилився над картою; він явно не впізнав професора.

— Го-ол! — затрубив Макар таким нестямним басом, що Громов мало не впустив свою довгу люльку

— Чи не можна тихіше, юначе?

— Гей, старигане! — крикнув Гусєв. — Облиш лаятися, іди сюди. Чудовий м’яч.

— Казна-що, — сказав сердито Громов, втрачаючи самовладання. — Ви забуваєтесь, юначе!

Проблиск свідомості майнув у Макарових очах і тут же зник. Макар втупився в екран.

— Що з ними, Гелю Івановичу? — спитала жалібно Елечка, а Рессі запитально гавкнув.

— По-моєму, зниження коефіцієнта самооцінки, — задумливо промовив Громов. — Винятковий випадок у робототехніці. Зараз перевіримо, наскільки злоякісний цей “его”.

Він підійшов до лежачого Електроника:

— Ти чуєш мене?

— Чую, — відповів робот, не розплющуючи очей.

— Ти проаналізував, що з тобою сталося?

— Проаналізував.

— Ти можеш повернутися до робочого стану?

— Не знаю, — сказав Електроник, — я шукаю вихід.

Професор уважно й довго дивився на нього. Тільки досвідчений роботопсихолог з найдрібніших зовнішніх ознак міг установити, що сталося з його улюбленим сином. Здавалося, зникли кудись у далеч надокучливий телевізор і сама кімната з поваленими чемпіонами, лишилися творець та його діти.

— От що, — порушив нарешті мовчання Громов, — я тобі поставлю лише одне запитання. У тебе йде переоцінка основних понять?

— Так, — відповів Електроник. — Я не знаю, чому таке діється.

— І я поки що не знаю, — сказав професор. — Допомогти собі можеш тільки ти сам. Слухай уважно…

— Я слухаю.

— Якщо ти не самовідновишся, не повіриш у цінності життя, ти перестанеш бути Електроником, загинеш як особистість. Зрозумів мене, Елеку?

— Зрозумів, — озвався робот, простягаючись неприродно рівно на ліжку.

— Даю тобі, — професор глянув на годинник, — рівно п’ять хвилин. Працюй, Елеку!

Громов підсунув крісло до ліжка, сів біля хворого. Потягнулись важкі хвилини. Якась внутрішня перебудова відбувалась усередині робота, але відбувалась значно повільніше, ніж цього хотілося б Громову. Обличчя професора було серйозним, він застиг на місці. Елечка вся напружилася й відчула, як поступово змінюються всередині лежачого схеми, як відновлюються колишні контакти, однак Елек не подавав ніяких ознак одужання. Очі Рессі миготіли зеленими спалахами, відлічуючи швидкі секунди, й Елечка нетерпляче запитала:

— Він устигне… відновитися? Громов мовчав.

— А як же я?

— Що ти?

— Я без нього не можу. — В Елиному голосі бриніла тривога.

Дівчатка переживали за свого капітана, усвідомивши всю серйозність моменту. Професор сумно усміхнувся.

— Все залежить тільки від нього.

Тоді Елечка взяла лежачого за руку, голосно промовила:

— Послухай, Елеку, це свинство — так підводити товаришів!

— Я робот-свинтус, — ледь чутно прошепотів Електроник.

— Він відповів! — торжествуюче сказала Електроничка. — Він просто свинтус.

Громов занепокоєно глянув на годинник.

— Повільно, повільно, — пробурмотів він.

І Елечка здогадалася, що настає критичний момент у видужанні: бути її товаришеві Електроником чи якимось іншим, зовсім новим роботом. Ні, вона не хотіла бачити когось іншого!

— До чого ти дійшов, — сказала Елечка розпачливо, майже грубо. — Ти втратив людське обличчя!

Робот намагався щось відповісти й не зумів. Миготіли секунди — спалахи в очах Рессі. Нарешті Електроник промовив:

— Я майже людина й можу дозволити собі слабкості…

— Ти не людина, бо не розвиваєшся, — пояснювала електронна дівчинка, — не хочеш видужувати…

Громов підвів голову, з цікавістю спостерігаючи за незвичайним поєдинком.

— Гаразд, я не людина, — сонно погодився хворий. — Супер-робот теж має свої слабкості…

Електроничка підійшла до ліжка.

— Ніякий ти не супер! — відрубала Електроничка й раптом затнулася. — Ти… ти так намагався стати людиною… Згадай, ти нею майже став!.. А тепер… Ще трохи — й ти перетворишся в купу залізяччя!

Дівчатка затамували подих: як їхня Елечка бореться за життя товариша!

— Електронику, залишилася хвилина, — нагадав професор.

Робот зітхнув:

— Добре, я зостануся залізним Елеком…

Елечка оглянулася, побачила сонних хлопців на постелях, обличчя подруг у вікнах, спекотне літо за їхніми спинами, і їй вперше в її електронному житті зробилося тоскно й страшно.

— Отже… — промовила вона дзвінко, — отже я, як і ти, ніколи не зможу стати справжньою людиною?

Елечкині очі мимоволі зволожніли, вона швидким рухом протерла їх, щоб краще бачити. Щось незвичайне сталося в ній цієї миті. Електроник зразу вловив її стан, ледь помітно ворухнувся.

— Плач, плач, — тихо сказав він, — це так само корисно, як і сміятися. Я особисто пам’ятаю, як я засміявся… Я навіть реготав…

— Ну й смійся! — Елечка тупнула ногою. — Тобі це корисно. Смійся і регочи!

— Не можу…

Вона подивилася в очі Рессі й зрозуміла, що час, відведений професором її товаришеві, закінчується.

— Ель-ель-елечка! — раптом отямився від сплячки Гусєв. — Ось де ти! Ель-ель-елечка!..

Елечка ще секунду вдивлялася в обличчя Електроника. Потім повернулася до дверей, випалила:

— Усі ви обманщики! Я іду звідси!.. Прощайте!

Одним стрибком дівчинка проминула веранду, прослизнула повз кущі, перескочила через табірний паркан і зникла.

Тієї ж секунди в очах у Рессі мелькнув останній зблиск відрахунку часу. П’ять хвилин закінчилися.

Електроник розплющив очі, сів, оглянувся. Передусім побачив Рессі.

— За нею! — наказав робот. — Рессі, наздогнати! Повернути Елечку!..

Громов ледь помітно усміхнувся: все-таки Елек зумів пересилити хворобу, довів свою життєвість. Він уловив знамениту фразу філософа, яку Електроник промовив сам собі: “Я мислю — значить, я існую”. Так, криза минула…

Рессі, підкоряючись наказові, блискавкою майнув у вікно й шугонув у небесну вись — над табором, над Волошками, над світом, щоб відшукати самотню бігунку.

— Хлопці, що ж це ми?.. — голосно сказав Електроник, і всі очутилися, немов від зачарованого сну.

— Що це? Де ми? Що трапилося?

Поступово обличчя ставали осмисленими, пам’ять відновлювала минуле. Он та людина, яку Макар обізвав стариганом, — їхній кумир Гель Іванович Громов: він, як звичайно, щось ретельно записує у свій блокнот. Елек на місці, він рухається, розмовляє; певно, він самовідновився. Ще хвилину тому тут, здається, була Електроничка й хтось миготів зеленими очима. Куди вони поділися? Мабуть, у кімнаті сталося щось неймовірне, щось дуже важливе.

Хлопчаки з’юрмилися навколо Електроника. Дівчатка боязко зайшли до палати.

— Товариші, що ж ми накоїли?! — питав себе й друзів Електроник.

— Електрошо… — Сироїжкін торкнувся плеча друга. — Ти здоровий? Я так і знав, що ти прикидаєшся… — Він потягнувся. — Ох і виспався ж я!

— Мовчи! — обірвав його Елек, прислухаючись до ефіру. — Рессі повідомляє про Елечку.

Діти здогадалися, що Рессі, не відстаючи від Електронички, передає важливу інформацію.

— Говори! Переказуй! Коментуй! — вимагав Громов.

— Повернути її неможливо! — прокоментував Електроник сигнали Рессі. — Вона біжить по шосе з великою швидкістю. Вона прямує… прямує… до моря!

— До моря? — збентежено запитав Громов. — На Білозерськ?

— Так. — Елек сів на стілець, обхопив голову руками. І зараз же зірвався на ноги. — Якщо її не зупинити, вона загине!.. Ви розумієте! — вигукнув він. — Вона загине!

Вони остаточно отямилися від сплячки — волейбольна команда хлопчаків, стали рядом, поклали руки один одному на плечі, оточили капітана. А ззаду їх підпирала волейбольна команда дівчаток, теж готова на все заради свого капітана.

— Вона бігтиме аж до моря, — палко говорив капітан електроників. — І не зупиниться. Побіжить далі — під водою, по морському дну — ви знаєте Елечку. І бігтиме доти, доки морська сіль не роз’їсть схеми. Як її врятувати?