В забутій країні - Санкритьяян Рахул

Побачивши цей маневр, я зрозумів, що нам загрожує велика небезпека, і кинувся попередити товаришів. Правду кажуть, що дух сильніший за тіло. Думка про небезпеку змусила мене забути про біль — і тепер, коли над нами нависло лихо, я зміг навіть бігти.

На той час бій точився вже за храмом, біля самої гробниці. Отож якби Псаро ввійшов із своїм загоном у двері храму, то Бакні не було б куди відступити, і ми всі загинули б або мусили б здатися в полон.

Я розшукав Дхірендру в самій гущі бою і голосно крикнув йому про небезпеку.

— Скажіть про це Бакні! — відповів Дхірендра й почав пробиватися до Чана.

Я насилу добрався до Бакні і попередив його.

Бакні наказав відступати. Ми підійшли до дверей саме тоді, коли Псаро із солдатами вже з’явився на майдані проти храму. Коли б я загаявся на кілька хвилин, нас усіх повбивали б.

Я не буду розповідати про бій із Псаро перед храмом. Спостерігати бій цікаво здаля, але бути в самому пеклі — далеко гірше. Зараз мені не в голові було спостерігати. Пам’ятаю, я щосили горлав, стріляв з револьвера і, мов не в собі, перебігав з місця на місце. Я став хижим звіром, і мене то обіймав запал боротьби і гостре бажання убивати людей, то раптом я здавався собі дитиною, і хотілося затулити обличчя руками й плакати. Єдине, що я виразно бачив під час бою, — це страшну, безмежну людську жорстокість.

Дхандас відстав од гвардійців. Він хотів останній вийти з храму — мабуть, йому важко було покинути місце, де лежить таке величезне багатство. Відколи він уперше прийшов до мене в Наланді і до тієї хвилини, коли ми побачили його востаннє в палаці у Мітні-Хапі, його думками і вчинками керувало одно — бажання заволодіти всім Серафісовим золотом і коштовностями.

У противника загинуло чимало людей, а наші втрати були порівняно невеликі, але ворог набагато переважав нас кількістю. Тому нам доводилось якнайскоріше відступати.

Дхандас, напевне, подумав, що після такої поразки ми навряд чи зберемось на силі, а тому, дійшовши до дверей, затримався й почав домовлятися з Псаро. Вони стояли далеко від мене, і я не чув, про що говорили. Псаро, проживши кілька років в Індії, напевне, вивчив хінді і тепер переманював Дхандаса на свій бік. Мабуть, ще на “Лотосі” він приглядався до Дхандаса і краще за мене зрозумів його вдачу.

Напевне, він сказав Дхандасові, що розгадав наш обман і знає, хто ми: хіба ж людину, яка бачила сучасні Бомбей та Калькутту і ошукала досвідчену таємну поліцію Біхара, можна обдурити маскою з пришитим до неї дерев’яним дзьобом і шкірою, до якої приліплено пір’я?! Я певний, що Псаро пообіцяв Дхандасові не тільки залишити йому життя, а й дати частину Серафісових скарбів, якщо він погодиться зрадити своїх товаришів і перейти на бік Нохрі. Дхандас вважав, що ми програли справу, і зразу ж прийняв умови Псаро.

Раніше я намагався думати добре про цього чоловіка, свідомо не звертав уваги на його хиби, але оцей вчинок Дхандаса різко змінив мою думку. А далі він повівся так, що, крім зневаги та ворожості, ми до нього нічого не відчували.

Коли Бакні наказав відступати, гвардійці повільно, в повному порядку почали відходити до ріки. Нохрі спробував напасти на нас з правого флангу, але капітан Дхірендра й Чан відкинули його влучними пострілами.

До ріки перший підійшов правий фланг, і тут ми побачили, що противник перехитрував нас — він одвів униз всі човни. Правда, ми не багато втратили, бо повертатися до палацу човнами нам було б важко. Тепер у нас залишилась тільки одна дорога — вздовж правого берега ріки, просто до палацу.

Під час відступу найважче організувати захист. За це взялися Дхірендра й Чан — вони йшли останні. Тому вони спочатку не помітили, що Дхандас залишився у храмі. А коли ми відступили далеченько і Нохрі вже не гнався за нами, Дхірендра підійшов і спитав мене:

— А де ж Дхандас? Що з ним? Чи не поранено його?

— Він зрадив нас, — відповів я.

— Зрадив?!

— Він про щось говорив із Псаро — той, мені здається, знає хінді. Хіба Дхандасові потрібно що-небудь, крім грошей?

— А найгірше те, що він знає секрет гробниці, - тихо промовив Дхірендра.

— Дурниці! Однаково він не зможе нічого зробити. Хай собі знає секрет, але ж амулета в нього немає!

— Таж він у Дхандаса! Мені перехопило дух.

— Амулет у Дхандаса?! — вигукнув я і аж тоді, коли повторив цю фразу кілька разів, збагнув її.

Я не хотів вірити — сподівався, що Дхірендра помилився, але, на жаль, це була правда.

— Коли Дхандас почув, що ми йдемо в наступ, він сказав мені: “Якщо нам пощастить відкинути Нохрі від храму, то ми насамперед повинні забрати всі скарби з Серафісової гробниці і перенести їх до царського палацу, там вони будуть у безпеці”. Тому я впевнений, що він узяв з собою амулет, — мовив Дхірендра.

Слухати далі не було сили. Серце в мене мало не вискочило з грудей. Я в нестямі закричав:

— Негідник! Зрадник! Він збожеволів! Його ніщо не цікавить, крім золота! Ох, як я раніше не зрозумів цього! Ще з першої зустрічі я помітив, що він дуже зажерливий, але хіба ж міг я подумати, що ця зажерливість заведе його так далеко! Тепер він вдереться до гробниці і разом з Нохрі та Псаро пограбує скарби. А потім вони піднімуть усю країну проти цариці!

— Віднині ми не зможемо більше обманювати забобонних серафійців, — сказав Дхірендра. — Та хоч би наш обман і було викрито, ця зрада дуже полегшить заколотникам боротьбу: тепер, коли на їхньому боці Гор, їм не так страшно підняти зброю проти Анубіса й Тота.

Я не міг більше говорити про підлоту цієї людини. Я уявив собі, що було б зі мною, коли б я вирушив сюди з цим мерзотником сам, без Дхірендри й Чана. Мені й зараз важко згадувати все, що я почував тоді, особливо коли отямився і згадав про молоду, гарну й добру царицю.

Небрукованою ґрунтовою. дорогою, під пекучим сонцем ми дісталися до палацу і, вишикувавшись у ряд, увійшли в браму. Бакні відпустив своїх бородатих солдатів, і ті почали розходитися по домівках, щоб трохи перепочити. Обличчя їхні були сумні: багато хто втратив сьогодні в бою родичів і друзів.

Зійшовши сходами нагору, я зустрів верховного жерця Яхмоса.

— Сподіваюся, що все гаразд? — спитав він.

— Нас зрадили!

— Зрадили? Хто?

Мені важко було сказати правду, однак я відповів:

— Гор.

Я гадав, що ця звістка стривожить Яхмоса, але він тільки усміхнувся і глянув мені у вічі:

— Ви хочете сказати, Тутмосе, що зрадив той чоловік, якого ви називали сином бога Озіріса і стародавньої заступниці Нілу Ізіди?.

— Звідки ви знаєте? — вражено спитав я.

— Невже ви забули, як учора ввечері говорили при мені якоюсь невідомою мені мовою? Це викликало в мене підозру. Я непомітно пройшов у храм Ізіди і — хай дарують мені боги! — постояв трохи біля дверей. Там я почув, як Тот розмовляв із своїми товаришами чужою мовою, напевне, тією самою, що й ви.

— І ви зрозуміли, що ми обманюємо вас?

— Так. Але я знаю, що ви — друг цариці, а це для мене найголовніше.

Мене схвилювали його слова, і, поклавши йому на плече руку, я щиро сказав:

— Ви мій друг!

— Кожен, хто безкорисливо хоче допомогти цариці, може вважати мене за свого друга, — відповів Яхмос. — Ходімо зі мною, ви самі розкажете їй усю правду. Вам нема чого боятись, бо ваші друзі, хоч хто там вони є — боги чи люди, — б’ються за інтереси всієї країни. Наш обов’язок — придушити цей заколот або загинути із зброєю в руках.

— Яхмосе, ми з вами вже старі і стоїмо однією ногою в могилі. Смерть нам не страшна. Ходімо до цариці і повідаймо їй про тих, кого ви звете Тотом і Анубісом. Ви можете вірити їм — вони справжні люди, дуже розумні люди з великим життєвим досвідом, — сказав я.

Розділ XXII

ЧАНІВ ЗАДУМ

Цариця змалку знала Яхмоса, він був її вчитель, радник і друг. Він навчав її керувати державою, познайомив з релігійними обрядами та звичаями Стародавнього Єгипту, і цариця ніколи ще не зневажила думки цього мудрого, розумного чоловіка, не відкинула його поради.