Пригоди Електроника - Велтистов Євген Серафимович
— А може, ти заніс із свого Місяця, Асте? Прийом.
— Поки що не бачив тут ніяких пальм — самі мертві скелі. Та й на Землі я не був уже три відпустки. Відпадає, Командоре. Висунь яку-небудь дотепнішу гіпотезу, а я передам по команді хлопцям. А то виють від космічної нудьги, як вовки. Прийом.
— Гаразд, дізнаюся в аеродиспетчерів про твою марсіанську рослину й розтлумачу тобі, що коли заніс її на Землю не ти, то все одно якийсь ваш брат космонавт. Ага, я давно хотів запитати тебе, Асте: ти чув виступ професора Громова? Прийом.
— І бачив, і чув. А що, хіба є нова інформація? Прийом.
— Сподіваюсь, тепер мені не треба доводити, що електронний пес Рессі існує? Пам’ятаєш, ти не вірив, що він урятував Нектона? Прийом.
— Один — нуль на твою користь, Командоре. Хоча: не існує, а існував. Я так зрозумів, що пса викрали. Побачимо, чим закінчиться наша суперечка про марсіанський пилок. Може, я відіграюся. Прийом.
— Ця історія із собакою, чесно кажучи, не виходить мене з голови, Асте. Знайшлись якісь мастодонти, щоб присвоїти чужий винахід. Прийом.
— І мені, Командоре, шкода пса. Подумати тільки, якась там залізна штуковина, а от дивись — робить відкриття. Прийом.
— Ти знаєш, Асте, цих сонних стрільців вчасно схопили за руку. Професор правильно сказав, що могла статися ланцюгова реакція: знищення тваринного світу. Уявляєш — пустельна планета?.. Це б торкнулося океану, космосу і нас із тобою, Асте. Прийом.
— Ну, ти переборщив, Командоре. Земля змінюється на наших очах. Ліси, трави, звірі, птахи… А втім, це справа вчених. Але при чому тут я і ти, Командоре? Глибинники безмежно далекі від землі. Прийом.
— Ти не правий, старина Астронавте! Ти не оцінив значення нової теорії Громова. Вибач, розмову продовжимо пізніше: мене знову кличе Атлантика. Відбій!
…Гель Іванович Громов, переглядаючи газету, звернув увагу на замітку в розділі “Пригоди під водою”.
“Підводні викрадачі” — такий був кричущий заголовок, і професор хотів уже відкласти газету, але щось привернуло його увагу, й він почав читати із середини.
“…Як відомо, одна восьма золота й срібла, накопичених людством, лежить на дні світового океану. Коли врахувати, що донедавна протягом сотень років у штормах і бурях гинуло щороку понад дві тисячі суден, то океанське дно буквально усіяне морськими скарбами”.
— Якщо повірити репортерові, — пробурмотів Громов, — то треба, не роздумуючи, опуститися на дно морське.
“Один з таких кораблів — “Санта-Марія”, який належав генуезькому купцеві і який затонув понад п’ять століть тому, знайдено археологічною експедицією. Майже місяць корабель, замулений до верхівок щогл, обчищали від осадових порід. Цінні для істориків експонати — зброя, побутові речі, бортовий журнал, який чудом зберігся, — археологи помістили в ізоляційні камери. Молодший науковий співробітник І. І. Слєпньов проник у трюми “Санта-Марії” і серед рештків зотлілого вантажу знайшов залізні скрині.
Відкривши одну з них, учений побачив, що вона наповнена золотими монетами…”
— Ото вже люблять газетярі всілякі несподіваності, — посміхнувся Гель Іванович.
“Коли наступного дня експедиція повернулася за скарбом, скрині були порожні…” Гель Іванович схопився, зібгав газету, сунув її в кишеню.
— Якась дурниця! Звичайні підводні грабіжники під рубрикою “Пригоди”, — збуджено сказав він. — Але чому я думаю про Рессі? Що за нісенітниця!.. Теперь у будь-якій загадковій події мені ввижатиметься запропалий Рессі… Треба заспокоїтися, шановний Гелю Івановичу, — звернувся він до самого себе, — і… і… а де ж газета? Де стаття? Далебі, якась напасть…
Обшукавши всю кімнату й знайшовши газету у власній кишені, професор став читати далі:
“Працівники морської інспекції, прибувши на місце пригоди, оглянули трюм затонулого корабля, взяли проби води. Встановлено, що заржавілі замки на скринях одімкнено ключем особливої форми. Слабкий слід у воді, проаналізований “електронним носом”, на жаль, не виявив прикмет викрадачів, але ж відомо, що найновіша машина “електронний ніс” визначає за запахом приблизний вік, професію, район проживання особи, яка вчинила злочин. У картотеці морської інспекції не знайшлося подібного запаху. Крім того, контрольні проби води, взяті біля затонулого корабля, свідчать про те, що викрадач застосовував реактивний двигун. З усіх відомих засобів пересування жоден не міг би проникнути в тісний корабельний трюм “Санта-Марн”…
— Він, — твердо сказав Громов. — Тепер я точно відчуваю, що це Рессі!..
Гель Іванович сидів, обхопивши голову руками. Маленький Рессі чудовий плавець, лише він міг залишити в трюмі слід реактивного двигуна. Професор схопився, заходив по кімнаті.
— Якщо вважати мислення за властиву лише людині якість, то створити мислячу машину неможливо, — Він зупинився, розсміявся. — Але ж вона є! Я сам спростував цю нісенітну тезу! І хто, хотів би я знати, може вказати межу удосконалення машини?!
Громов дістав з кишені люльку, запалив.
“Може, хвилювання даремне й підозри безпідставні, — заспокоював себе професор. І відразу ж пригадав: — Проте моя машина невловима. І для неї ніхто не придумав ніяких Заборонних Теорем!”
Про Заборонні Теореми, які можуть зупинити не тільки Рессі, а й будь-яку електронну машину, Громов намагався більше не думати: ці думки професор вважав небезпечними для майбутнього людства. Але сплив у пам’яті рядок з газети: “Одна восьма світових запасів золота й срібла…”
Громов похитав головою: “Що за дивна фантазія? Нy, я розумію: пошуки рідкісних лікарських водоростей, які допоможуть вилікувати невигойні поки що хвороби. Відкриття покладів марганцю, нікелю, урану на океанському дні. Нарешті, якщо хтось хоче терміново збагатитися, — збирання алмазів на материкових обмілинах Південно-Західної Африки. їх там скільки завгодно в піску — алмазів на чверть карата, хоч зараз в бурильну установку, а то й в ювелірну крамницю… Але затонулі кораблі із скарбами — яке мізерне, примітивне використання найновішої машини!..” Гель Іванович уявив волохату мордочку свого Рессі й усміхнувся.
“Напевно, я перевтомився, — вирішив професор. — Усі ці погоні, подорожі, винаходи не для мого віку. Яка “геніальна” гіпотеза: Рессі — скарболаз! Коли я його створював, то нібито був сповна розуму й не програмував грабіжництва… Та в цій газетній замітці лише один вірогідний, підтверджений наукою факт: Корабель “Санта-Марія” родом з того самого міста, що й Христофор Колумб. А всі інші гіпотези потребують ретельної перевірки!..” Громов став малювати схеми Рессі, заглядаючи в газетну замітку. Потім він узяв телефонну трубку, набрав на диску номер:
— Алло, глибинники? Говорить професор Громов. Прошу з’єднати мене з диспетчером Океану. Скажіть, будь ласка, Командорові, що в мене важливе повідомлення…
Кожні півгодини океан затихав. Підводні радіолінії, якими летіли голоси капітанів, зв’язківців, учених, усіх тих, що пливли й мандрували на різних глибинах, три хвилини мовчали: рятувальна служба сторожко слухала, чи не прозвучить у глибині сигнал SOS. Мабуть, це була швидше традиція, ніж потреба: відтоді як судна опустилися під воду, тривожні заклики звучали дуже рідко — коли спалахувала пожежа, відмовляли двигуни чи корабель не повернувся в порт. І порожні секунди ефіру сприймалися як мовчазна пам’ять про мільйони загиблих у морі, про тих, хто своїм життям тисячі років платив данину стихії. Лише зрідка тишу трьох хвилин порушував слабкий писк. Прислухаючись, рятівники махали рукою: це були тільки дельфіни й кити, які носили в собі мікропередавачі.
Одна з таких “стихійних точок”, на яку радисти й рятівники не звертали уваги, рухалася певним маршрутом. Якби хтось придивився до карти її життя, він відзначив би цілковитий збіг з картою загиблих кораблів. Причому не всіх кораблів, про збереглися в пам’яті людства, а лише тих, про які в історичних хроніках та морських довідниках сказано, що вони везли цінний вантаж.
Це був Рессі. втім, уже не Рессі, а Індекс — так кодувалася нова механічна система в нам’яті кругівської машини. Рессі-Індекс, неоціненний підводний розвідник, був гордістю фон Круга: чуткий, швидкий, він миттю озивався з глибини. Одягнений в пругку дельфінячу шкіру під кудлами шерсті, вік міг суперничати з будь-яким підводним човном, з будь-яким морським роботом. Слідом за Рессі по хвилях пливла звичайна морська яхта, яких в океані тисячі й тисячі. Тільки прочитавши її назву — “Альбатрос”, можна було за спеціальним каталогом установити, що “Альбатрос” належить фірмі “Пелікан”.
Похожие книги на "Пригоди Електроника", Велтистов Євген Серафимович
Велтистов Євген Серафимович читать все книги автора по порядку
Велтистов Євген Серафимович - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.