Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич

— Мені таких перевозчиків не треба.

— Дядьку, візьміть, не помилитесь. Я кулеметником буду.

— Товаришу, а може з хлопця щось вийде? — торкається його руки лейтенант.

Задумавсь на хвилину, не спускаючи погляду з обличчя Федора, що покривалось потом і рухливими округлими плямами.

— Дякуй червоному командирові. Він тебе, поганця, пожалів.

Федір зніяковіло кланяється лейтенантові.

— Будемо знайомі. Бригадир Дмитро Горицвіт, — впритул підходить до лейтенанта.

— Лейтенант Сава Тур.

— Куди ж тепер думаєш?

— До вас партизанити. Куди ж інакше.

— Член партії?

— Комуніст.

— Гаразд, — повеселішав Дмитро. — Будеш у нашому загоні комісаром. Тобі командиром годилося б, так я непартійний.

— А де ж ваш загін?

— Загін? Я, та ти, та цього безштанька захопимо. Бач, якими овечими очима дивиться…

— І це всі?

— Усі.

— Он як, — беззвучно сміється Тур, і його підбите око нервово здригається.

— Нічого, одна зернина дає жменю зерна, — впевнено говорить Дмитро і собі посміхається. — Серед людей не залишимось без людей, — хай лише почують про добрі діла.

Другої ночі, залишивши на Городищі Тура і Федора Черевика, він поскакав на пасіку, щоб дістати харчів і всякого інструменту. Втома хилила до гриви, валила з коня.

Пустив буланого на галяву, а сам швидко і тихо пішов на пасіку.

Бліде місячне сяйво освітило довгі ряди вуликів; м'яким синюватим світлом переливалися стіни старої хати. Біля дуплянки під грушею щось заворушилось, і Дмитро сторожко відскочив у тінь, схопившись за автомат.

— Дмитре Тимофійовичу, це ти? — вийшов назустріч Марко Григорович.

Тільки тепер помітив Дмитро, як за останній час подався старий пасічник. Глибокими тінями залягла в очах мовчазна печаль, опустились прямі плечі, тремтливою стала хода.

— Надокучив я вам, Марку Григоровичу.

— І не смій такого казати. Щоб і словом не обмовився мені, — постукав палицею по землі. — Чи ти думаєш — мені два віки жити треба?.. Находився по зеленій землі, пожив між людьми, дітей виростив — пора і честь знати. А спом'яне хто з людей після смерті добрим словом — для старого й це добре. Ми люди прості, — і зітхнув. — За дочкою нудьгую. Усе бачу її: то маленькою дівчинкою, то вже студенткою. Вона у мене без матері росла — сам доглядав, тому й найбільше впам'ятку.

— Славна дівчина.

— Славна, — зрадів Марко Григорович, що хоч розмовою можна було одвести душу. — Вісім років їй було, а вона вже по господарству, як господиня, порається. Горщик не підійме до припічка, так приставляє ослінчика, потім вилазить сама на ослінчик і ставить у піч. І уроки, бувало, виучить, і їсти наварить, і мені на пасіці помагає. Проворна дівчина була.

Сіли на колоді, помовчали. Знову десь у кущах заспівав молодий соловей.

«Осінь надходить. Треба запастися мукою, збудувати землянку в Городищі».

Хитнувся місяць над деревами, мальками скинулись роси.

— Засну, і зразу ж прокинусь, — здається, іде моя Соломія до мене. Вийду їй назустріч, а ніде нікого, тільки дерево шумить і печалиться.

«Чому ж дерево печалиться?.. Осінь, війна. Людям і лісам тепер найбільше дісталося… Хто ж то чорніє на дорозі? Їй-право, Соломія», — підсвідомий поштовх виводить його з напівсну, і Дмитро довго не може зрозуміти, де він і що з ним.

— Ходімо, Дмитре Тимофійовичу, до хати. Заснеш часину, другу.

— Ходімо. Так спати хочеться, — признався, позіхаючи. — За дві ночі може години три відпочив.

— Хоч вдалось що-небудь зробити?

— Не без того.

— От дурна голова! — вдарив себе рукою по лобі Марко Григорович. — Я й забувся, що приходив до мене на пасіку мій одноліток — дід Хмара, Денис Вікторович. Ти ж знаєш його?

— Пригадую трохи. Це той, що колись замолоду, розсердившись на кількох парубків, поздіймав з них кашкети, руками підняв біля острішків верх чиєїсь хати і вклав їх в замок.

— Він самий, він самий. Бити парубків не хотів — одним кулаком убив би, то так позбиткувавсь над ними. Він трьох фашистів убив, а тепер партизанів шукає. Бабу його, все господарство — вогнем пустили. Спалили. Прийми його, Дмитре Тимофійовичу, до себе. Кріпко лютий чоловік став. Битиме ворога, як траву коситиме.

— Чого ж, хай приходить, нам такі потрібні, — погодився Дмитро, зачиняючи сінешні двері і широко вбираючи грудьми медовий настій лісових яблук.

— Оце й добре, — закивав головою Марко Григорович, — я йому сказав, щоб до мене ще прийшов, а сам потерпав, чи згодишся ти. Може що перекусиш?

— Спасибі. От харчів у вас трохи візьму. Розживемося — віддам. Сокиру, пилку треба нам.

— Що, будуватись думаєш?

— Еіе.

— Муки вам треба?

— Аякже.

— В Майдані Петриківському вже млин працює, німцям пшеницю меле, а дядькам мельник хіба що крадькома який пуд передере. Чоловік він хороший. Поїдь туди й набери кілька мішків.

Дмитро засовується у ванькирчику, набитому вуликами, діжками, рамами, і зразу засинає нервовим чутким сном. Прокидається від скрипу дверей, голосів Марка Григоровича і невідомого. Руки мимохіть знаходять зброю.

— Дмитре Тимофійовичу, пусти. Гість прийшов. Відчиняє двері; у ванькир входить з автоматом високий огрядний дід з невеликою бородою.

— І поспати не дадуть. Денис Вікторович дуже нетерплячий чоловік, — посміхаючись, іде в хату Марко Григорович.

— Спиш, значить? — оглядає Хмара недобрим і недовірливим оком Дмитра.

— Сплю, діду, — з цікавістю вивчає правильне, строге, неначе з дерева вирізане обличчя.

— Кріпко спиш?

— Кріпко сплю.

— І на перинах любиш поспати? — вже єхидним і злим голосом допитується Хмара.

— І на перинах люблю, — Дмитро ледве стримує усміх, бачачи, як його слова дратують діда. — Особливо, коли перини пухові. А ще як з гусячого пуху — луччих у світі нема. Ну, я вже не кажу про лебединий.

— Розпросукин же ти син після цього! — наливається буряковим соком дід. — Зашився на пасіці, як трутень, а тебе ще й за партизана вважають. Ох, субчик ти, субчик, як подивлюсь я на тебе. Такі пики невмивані, подіставали бронь, а коли наші відступили, то вони або додому до бабиної спідниці повернулись, або в лісах агітацію про пухові подушки розводять. Шукав чого-небудь кращого, ніж оті жевжики, і виміняв шило на швайку.

— Які жевжики? — насторожився Дмитро.

— Такі ж, як і ти — одним миром мазані. Шукав я орлів, а на свинячі хвости напав.

— На кого ж ви напали?

— Та на кількох чортів, що крутяться, наче кізяк в ополонці, а людям і воду гидко брати… Що ж ви робите? — питаю їх.

— Книжечки читаємо.

— А ще що?

— Героїчно ждемо Червону Армію.

— А ще що?

— З нас і цього досить.

— Чуєш, які? Вони героїчно відсиджуються і харчі переводять. Це, прямо тобі виходить, як у ледачого молотника: млинці з'їв, вареники з'їв, а вже третя робота — ціпом крутити — йому не під силу… І твоя програма, значить, спати на перинах і героїчно ждати наших? А радянську владу хай твої товариші захищають? Бо тобі вилежуватись треба?

— Ні, діду, — вперше за весь час війни сміється Дмитро.

— А яка ж твоя програма? Книжечки читати?

— Фашиста бити, діду, моя програма. Бити, доки ні одного не залишиться на нашій землі.

— А ти не брешеш?

— Ні, діду, старий вже брехати.

— Така програма мені по душі. Ну, й обманщик ти, Дмитре Тимофійовичу. Хіба ж я твого батька не знав? Славний чолов'яга. А як почув твої теревені, то й думаю: «Лев був Тимофій, а зайця виплодив». Так де ж ти фашиста б'єш? На перехресті не твоя робота?

— Моя.

— Ну, приймай і мене до себе. Одному, як вовкові, блудити ніяк не випадає. А перини в тебе навряд чи з гусячого пуху, — великою рукою торкнувся ліжка, застеленого рядном з валу. І на суворому обличчі з'являється щось подібне до j, усмішки, ворушачи кострубаті брови і розгладжуючи глибокі зморшки надбрів'я.

XXV

На згорбленому, подірявленому напівзаплилими вирвами полі зустрілися згорблені діди.