Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич

— Денисе Вікторовичу, ви з Федором рушайте додому («землянку домом назвав, привикаю», — відзначив) — а я подамся в село. Діло є.

— Може поміч потрібна?

— Ні. Пізніше побачимо. Якщо припізнюсь — в Марка Григоровича перебуду.

— Остерігайся ж.

— Дмитре Тимофійовичу, тільки сьогодні приходьте. Ми всі турбуватись будемо, — промовив Федір і спалахнув, наче дівчина.

— Добре, — примружуючись, глянув на парубка. — «А й справді, хлопець, здається, нічого».

Віз м'яко рушив луговою податливою дорогою. Дмитро поправив автомат, підійшов до Марта.

— Чого запечалилась? — охопив рукою плечі, і так пішли обоє вузенькою стежкою понад зубцюватою співучою лінією Бугу.

— Чого? — І гіркота заклекотіла в її голосі. — Будь ти прокляте, таке життя! Увесь свій вік мучилась і мучусь. Вже в останні роки горе почало забуватись. Між людьми і мене за людину вважали, а тепер соромно глянути у вічі всім, тобі… Через Варчука та Созоненка проклятих. Вони тінь на мене кидають. Коли б ці лиходії у безвість пішли — легше б стало на душі. А Ліфер ще нахваляється: прикладами впхаю Марту в свою хату. Або житиме зі мною мов миленька, або на цвинтар в дерюзі винесуть. Сьогодні з тобою здоровкаюсь і тремчу душею, їй не дорікнеш хоч поглядом.

— Не тривожся, Марто. Люди знають, яка ти. Живи чесно і ніхто не дорікне тобі.

— Я, Дмитре, поранених воїнів лікую. У себе на горищі. Найшли з Ніною роботу.

— Знаю, Марто. Спасибі. Колись навідаюсь до твого госпіталю. — Ішов, охопивши рукою плечі Марта, а зарослою щокою притулившись до її щоки.

От і зникла Марта в коноплищі, а він стоїть у затінку, відчуваючи, як непокоїться серце. Пора б повертатись до нового дому. Ні, сьогодні не в силі він зараз іти в ліс. Його кличе до себе село, дивиться на нього очима Андрія, печалиться голубим сяйвом Югини і зітхає тяжким сумом матері.

«Там же німці тепер. Ну й що?..»

Шелестить високе кукурудзиння, шамотять голівки маків, і серце його в тиші так б'є, начебто на річці гупає крига.

Пригинаючись по тінях лип, проскакує шлях і вже рукою береться за свій перелаз; вже над ним низько нависають вогкі, росисті віти розлогих яблунь; трохи далі сумовито шумлять тополі. І от його хата. Надивляйся, Дмитре, на своє мовчазне і печальне гніздо.

Надивлявся Дмитро й надивитись не міг…

Уже небо підпливало кров'ю, уже, прокидаючись, неначе море, глухо стугоніли ліси, коли він легко, по-лісовому, поспішав до Городища.

З багряного, затопленого сходом переліска, мов з пожежі, вийшли дві постаті.

«Хто тут нишпорить?» — миттю заліг у засідці, приминаючи посивілу від роси траву.

І яке ж його було здивування, коли розпізнав Тура і Черевика. Федір, побачивши Дмитра, зрадів, а Тур стримано поздоровкався і несхвальне похитав головою.

— Щось трапилося? — стурбовано запитав.

— Трапилось, — невдоволено промовив Тур. На вогких од роси щоках затремтіли сухі м'язи.

— Що?.. Де дід Хмара? — витягнулось обличчя від напруги.

— Теж пішов свого командира шукати… Федоре, піди назустріч дідові.

— Що ж таке у вас? — полегшено зітхнув.

— Як що? — несподівано обурився Тур і перейшов на «ви». — Це вам, Дмитре Тимофійовичу, видніше. Ви покидаєте загін і навіть не говорите, куди йдете. Я розумію рицарські подвиги — провести жінку до села. Але цей подвиг — кому він потрібний? — цілковите безглуздя, безрозсудність. Ви під паршиву поліцейську кулю підставляли і своє і тої жінки життя. Подякували б вам її діти…

Дмитро мовчки вислухав схвильоване слово комісара, а потім тихо промовив:

— То правда, Саво! Але коли б і ти мав дітей, може по-інакшому судив би мене… Навіть звір не має тої розлуки, якої нам завдав фашист.

— На почуття, Дмитре Тимофійовичу, б'єш? — подобрішав Тур. — Почуття без розуму — це той хміль, який і голову зірве… Перепустки нам, справки треба добути.

— Які?

— Німецькі. Щоб вільно тепер могли по дорогах ходити.

А за сьогоднішній вчинок — і в щоденнику тебе лаю.

— Уже записав?

— Записав і висновок зробив: командир, як черепок за тин, викинув цілий день зі свого життя.

— Висновок нелегкий.

— Тим гірше для нас. Отже, Дмитре Тимофійовичу, затвердимо зараз і до кінця війни основний розпорядок: кожного дня бойовими діями допомагати Батьківщині! Кожного дня! Так і запишемо в щоденнику?

— Так і запишемо! — міцно стиснув руку комісарові. — Може з цього й починати щоденник?

— Хочеш, щоб про твій вчинок не згадувати?.. Не вийде, Дмитре Тимофійовичу… Що мельник тобі розповів?.. Це добре, що нас розшукують люди. Треба скоріше взнати, хто вони. Партія завжди учить — тісніше тримати зв'язок з народом. От як тільки нам зв'язатися з підпільним райкомом?

— Може його й нема тепер?

— Є, Дмитре Тимофійовичу, — відповів упевнено. — Про це говорять останні події в районі.

XXVІІ

Головна похідна застава самоходок вилетіла на узлісся і зупинилася, огріваючи вологу осінню землю своїм теплом. Екіпажі повискакували з люків, зосереджено, без команди, ще раз почали оглядати машини: перевіряли ходові частини, натяжку гусениць, пальці ведучих коліс. Облущені, проклепані снарядами самохідки не раз уже бували в бувальцях, і хоч давно минув строк гарантійної норми — не відмовляли в боях.

Командир похідної застави старший лейтенант Лукін і командир самохідки лейтенант Сергієнко мовчки вийшли на край узлісся, уважно оглядаючи незнайомі насторожені простори.

За покаліченими незібраними полями, як велетенський хліб, лежала кругойдуча оболонь, навпіл розкраяна неширокою річкою; далі клубочилися ліси, а в лісах причаївся ворог.

Де розташувався він? Які мав огневі сили? Де можна знайти переправу? Про це треба було довідатися Леонідові Сергієнку.

— Місток бачиш? — одвів Лукін од очей бінокль.

— Бачу. Для піхоти.

— Чи замінований? Ворог так знахабнів…

— То до пори, — похмуро відповів Леонід. — Погано воюємо, танком за танк вчеплюємося, а треба б хитріше.

— Ну, рушай, Льоню. Ми будемо охороняти тебе, — так сказав, наче про це раніше не знав Сергієнко.

Настала та незручна хвилина перед боєм, коли говорити про особисте ніяково, коли в сухі важливі слова передбачень втискається дріб'язковий і самий буденний непотріб, одноманітні частки. Напружений мозок зразу ж пригашує, випускає їх зі оплетання гострих думок, які навіть саму землю піднімають. розводять ліси, вишукуючи ворожі кубла.

За одну хвилину екіпаж займає свої місця, і машина виривається в поле.

Леонід Сергієнко з відкритого люка пильно стежить за лісом, який оживає і високими розгойданими колонадами напливає вперед.

Враз поміж деревами замерехтіли вогні і зразу ж затягнулися гніздами диму: по самохідці вдарили німецькі гармати.

«Батарея на узліссі стоїть. Ми тебе ударимо», — натягується обличчя Леоніда. Він гостро зиркає то на ліс, то на річку.

Зразу ж визріває сміливе і рисковане рішення. Пригнувшись, наказує водію Бойченкові зигзагами мчати до містка. На вищих передачах, петляючи, полетіла машина вперед.

Уже м'яко вгинається луг, зметнувши вгору фонтани чорнозему; уже благенький дерев'яний місток злякано згорбатився і не знає, де заховатися, а самохідка ще помовкуе.

— Товариш лейтенант, куди ж ми? — стурбовано запитав заряджаючий.

— Куди? Через річку майнемо, — роздвоює зір на два найважливіші об'єкти.

— Перелетимо, чи як?

— Перелетимо. По містку.

— Так він же для піхоти… — міниться закурене обличчя бійця, і очі стають прозорішими.

— Не бійся Так промчимо, що місток тільки трісне… За вибухом снарядів, що під саму самохідку люто жбурнули дві вирви, заряджаючий не почув кінця відповіді, але полегшено перевів подих: коли говорить їхній командир — значить перелетять.

Сергієнко, обсипаний землею, спускається вниз. Ось і місток. Легенький, дощаний він, здається, вискакує з берегів і мчить під важкі траки. Один невірний рух — і самохідка з розгону влетить у річку. Мов скам'яніли пригнуті насторожені бійці, не одриваючи очей від зорової щілини.