Сашко - Смілянський Леонід

І навіщо він усе це говорить? І тоді я крикнув:

— Мовчіть, дядю Михайле! Коли ви мені не вірите, то я сам уночі уб’ю фашистського солдата на вулиці, роздягну його, заберу одяг і документи, потім переодягну Старикова, віддам йому фашистські документи, і він тоді зможе кудись поїхати і, може, сам, без нас потрапить до партизанів. Тільки…

— Що — тільки?

— Мені буде дуже жаль, що ви не допомогли йому зв’язатися з партизанами, і людина може потрапити в лапи до гестапівців.

— Чекай, чекай, молокососе, до яких партизанів? Чому це я мушу його зв’язувати з ними? Я нічого про них не знаю…

Тут уже я й сам почав сумніватися, чи не помилялися ми всі троє щодо Ромчиного батька. Може, й справді, він нічого не знає про партизанів і сходяться до нього ночами не підпільники, а казна-хто. Справді, так могло бути. Це навіть дуже можливо. Мабуть, це так і є. Тоді навіщо мені з ним розмовляти? А він тим часом знову атакував мене:

— Ну, ось ти просиш поради в мене, ти навіть закинув про те, щоб я зв’язав його з партизанами, а звідки ти береш, що я можу це зробити і що я хочу це зробити? Що я, партизан, чи що?

Я розгубився зовсім. Виходить, що ми всі помилялися.

— Я нічого не знаю, — сказав я. — Як ви нічого не можете нам порадити, то ми й самі знайдемо, що зробити з ним.

— Що, що ж ви з ним зробите? Ви ще самі з собою не знаєте, що робити, а вже хочете інших рятувати.

— Якщо ви такі, — випалив я раптом, — то я піду. Даремно ви мене кликали…

І я, одягнувши кашкета, рушив до дверей. Я почув, як від дверей хтось поспішав легкими нечутними кроками. Я впізнав Ромчині кроки. Звичайно, вона підслуховувала і зараз прибіжить до мене радитись.

— Чекай! — почув я голос Ромчиного батька. — Куди?

— Додому! — відповів я сердито. — Ви на мене гримаєте, а може, я зараз для Радянської влади роблю більше, ніж ви. І мати моя для Радянської влади десь працює, а ви тут у фашистів служите на паровозі…

Він підійшов до мене, взяв за плече і скуйовдив мені чуприну.

— Ви мене не затримуйте, — сказав я йому і взявся за ручку дверей.

— Ну, ну, не поспішай…

Він глянув у вікно. Надворі вже було темно, і холодний дощ забивав у шибки. Я подивився на дядю Михайла запитливо. Він почав одягатися.

— Ну, веди до нього, — сказав він.

— До кого?

— До командира роти Старикова, зрозумів?

— Ніякого командира я не знаю і ні до кого вас не поведу.

— Ну, ну, Сашко, не вдавай дурника, веди.

— Не поведу й нізащо не покажу вам його. Я вам не вірю…

— Що? — вигукнув він. — Як ти сказав?

— Коли ви нічого не можете допомогти, то нащо я вам буду його показувати.

— От як!.. — Він спохмурнів і знову почав ходити по кімнаті. Потім підійшов до мене. — Ну от що, Сашко, давай помиримось. Ось тобі моя рука, що я тебе не зраджу і не викажу нікому. Що ж до партизанів і таке інше, то ти менше ляскай про це, все-таки не твоя це справа. А тепер пішли, показуй свого командира. Можеш мені довіритися. Ти друг Ромки, я тобі поганого не схочу.

На цьому ми й помирились. Я повів його до свого підвалу. Що далі ми йшли підвальними ходами, то більше дивувався дядя Михайло. Нарешті він спитав:

— А хто ще буває в цих підвалах?

— Я знаю тут краще за інших всі ходи й виходи… Ці підвали позакидані наполовину всяким сміттям та жужелицею від опалення, і тепер тут ніхто не буває, бо опалення не працює. Добре знав ходи тут двірник, але його ще наші мобілізували, а слюсар теж десь подівся, і тепер в домі немає нікого, хто б тут добре розбирався…

— Ум-гу… — промугикав дядя Михайло.

Ми прийшли до ями…

— Тут, — сказав я.

Дядя Михайло водив електричним ліхтарем по підвалу.

— Нічого не бачу. Тут стільки всякого мотлоху! Не лежить же він під цим сміттям…

Тоді я почав розкидати шматки старого заліза, каміння й жужелицю. Потім відкрив ляду й сказав командиру Старикову:

— Я привів до вас нашого старшого друга. Він хоче поговорити з вами.

Стариков підвівся. Він був дуже блідий і виснажений, але рана його майже загоїлась, і він уже мав досить сили і радісно всміхнувся мені й дяді Михайлові.

— З ким маю честь говорити? — спитав він дядю Михайла.

Дядя Михайло сказав до мене ласкаво:

— Сашко, піди постережи, щоб нас ніхто тут не застукав і не підслухав.

Я його зрозумів: дядя Михайло чудово знав, що ніхто нас тут не застукає і не підслухає, а йому просто треба було поговорити з Стариковим без свідків. Що не кажіть, а дорослі іноді бувають занадто боязкі й обережні.

Потім, коли я через півгодини повернувся до підвалу, дядя Михайло мені сказав:

— А ми тебе ждемо. Боїмося блукати тут самі по підвалах. Тут справжній лабіринт…

Я вивів їх з підвалу, і вони, попрощавшись зі мною, зникли. Перед цим Стариков міцно потиснув мені руку, подякував і попросив передати від нього подяку й привіт Ромці, Юрчикові і його матері. Вони вийшли садом на Собачку і зникли в цілковитій темряві.

Дядю Михайла я зустрів другого дня, але він мені не сказав і слова про Старикова, і я не знав, куди він його одвів і чи пощастило радянському командирові потрапити до партизанів. Я тільки вірив у те, що Ромчин батько допоміг Старикову і всякими зв’язками і документами. Другого вечора Ромка знову прийшла до нас ночувати. Це означало, що в них знову збиралися підпільники. І, як звичайно, ми троє зайняли свої місця на варті і бачили, як тихі невідомі нам постаті сходилися на квартиру Ромчиного батька, як потім розійшлися і позникали, наче порозтавали в темряві.

Я не раз згадував Старикова. Мені було радісно, що ми врятували радянського командира і в цьому була помітна моя участь. І все-таки було й образливо мені й моїм друзям, що нам навіть не сказали, де подівся Стариков. Дорослі думають, що небезпека й риск — це тільки для них.

ВЕСНА І ПЕРША ЛАСТІВКА

А тим часом дні й місяці линули, як хвиля в Дніпрі. Я незчувся, як минула перша зима при окупантах. Дуже нам тяжко було в холодній нашій кімнаті. Ласун зробився сердитий і сидів на жердці, настовбурчений і мовчазний. Він, мабуть, думав, що ми шкодуємо для нього їжі, і як я не зазирав йому в вічі, як не говорив до нього лагідно, він не ставав веселішим. Перш ніж їсти самому, я завжди годував його. Але в нас тепер нічого не бувало смачного, та й того, що діставали, не вистачало на всіх. Але як можна пояснити це папузі?..

Пожвавішав Ласун тільки влітку, коли я зміг приносити йому різний зелений харч, ягоди, зернятка. Він знову почав белькотати собі в клітці, а часом називав сам себе, звичайно, жартома, «попка — дурень!..» Насправді він дуже розумний.

І знову наближалася зима, і знову мерзли ми в хаті і їли хліб наполовину з просяної луски. І я навіть забув про те, що все зле минає і неминуче приходить хороше. Проте забувати цього не слід…

Якось увечері в кублі Вовчихи знову зійшлися гості. Проходячи мимо коридором, я трохи постояв під її дверима і дуже здивувався: в квартирі було так тихо, наче вони там сиділи й мовчали. Не чути було музики, вигуків, тупоту ніг… Що сталося? Я нічого не міг зрозуміти… Може, Вовчиха хвора? Але ж я бачив її в цей день надворі. Вона гуляла із своїм шпіцом.

Другого дня, коли я був у Ромки, я сказав про це дяді Михайлові.

— Ага! — усміхаючись, вигукнув він. — Так їм і треба, продажним шкурам. Вже й на музику не тягне…

Але більше нічого не сказав дядя Михайло і нічого не пояснив нам. І тільки днів через п’ять він зустрів мене на вулиці і спитав:

— Ну, Сашко, то не грає більше музика у Вовчихи?

— Ні, щось не чути, — відповів я.

— Не скоро й почуєш, — сказав він загадково, потім озирнувся назад, наче хотів переконатись, що поблизу нікого немає, і майже прошепотів: — Червона Армія дала їм духу під Сталінградом… Розгромили їх і наступає далі. Діла, Сашко, пішли вгору! Бачив, які похнюплені ходять їхні офіцери? Усе шепочуться про щось… Фюрер оголосив траур по своїх дивізіях… їм тепер не до музики!..