Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич

Я дивлюсь на птицю й питаю її:

— Правда, сьогодні гарний день? Так чи не так?

«Так-так-так», — радісно погоджується качка і підіймає вгору потрісканий од старості дзьоб.

Від цієї розмови навіть Обмінній стає весело, вона, мотнувши головою, ошкірює зуби і каже «Ги-ги-ги!»

«Ги-ги-ги», — обзивається у третьому дворі її молодша подруга, що саме розжилась на звіздочоле, з зовсім блакитними очима лошатко.

А от з-за дровітні, мов навіжений, вискакує блохотрус Рябко і з розгону кидає передні лапи на мої плечі. Я кулаком даю йому «бокса», він відповідає головою і лапами, і ми одразу обоє опиняємось у кучугурі: сторож — зверху, господар — знизу; від цього Рябко має більше радості, аніж я: він, жируючи, повискує, крутить хвостом, сміється, пританцьовує, ще й лізе цілуватися, а я лише боронюся від нього і снігу і ніяк не можу вивернутись зісподу: вхоплюся за сніг — м'який, вхоплюсь за Рябка — вислизає.

— Ой, нема, таки нема кому бити цього пошкодерника, — чую знайомий в'їдливий голос, і він мене враз ставить на ноги.

Посеред вулиці із кужелем в руках зупинилась тітка Марійка, жінка дядька Володимира. Про це скупе подружжя кажуть, що вони обоє рябоє. По-старосвітськи навхрест пов'язана двома хустинами, молодиця зараз трохи схожа на лицаря в шоломі. Вона й кужіль тримає, наче воїн списа. Налюбувавшись мною, тітка підходить до воріт і докірливо хитає головою:

— То скажи після цього, чи вийде з тебе сякий-такий господар?

— А чому й не вийде? — обтрушуючи сніг і Рябкову шерсть, дивуюсь я і не дуже приязно поглядаю на хитреньку й задерикувату тіточку, яка ніколи не проспить ні чужої, ні своєї грушки в попелі, а бідніших, не жалуючи й нас, називає голодрабами, злиднями й комзлиднями. Мене ж, після того як я придбав зайченя, вона довго звала зайчопасом. Це ж треба видряпати таке дошкульне слово!

— Хіба ж господар отак буде глумитися над своєю одежиною, отак жлуктити її в снігу?

— Е, тіточко, а хіба ви не знаєте, що сніг надає одежинці чистоту й приємний блиск, — згадую прочитане в якомусь давньому журналі.

— Що-що? — спочатку дивується тітка Марійка, дивиться на свій виношений, уже без блиску, сачок, а далі зневажливо відкопилює м'які, з шафранистою окантовкою губи: — Що той блиск, коли головне — міцність. Ось так треба думати, господарю! — переможцем дивиться на мене, а з її хитрих горіхових очей от-от капне весела олія.

— Чи так, чи не так — не скажу: чого не знаю, того не знаю. — Я хочу здиміти з двору, але балакучій тіточці, в якої, кажуть, язик не має спочинку і в сні, неодмінно хочеться чимось в'їсти меншого.

— То не знаєш? Так-так. І який же після цього буде з тебе хазяїн-господар! І що ти знаєш, опріч писати-читати? — допікає до живого, бо вона затялась на тому, що наука для бідних — це чужа худоба і свій батіг.

— Еге, чого я тільки не знаю! — одразу поважнію, прикидаючи в голові, що тут мене голіруч не візьмеш.

— Скажи, скажи, причудо, може, й ми щось будемо знати про своїх сусідів.

— От лишень лічіть! — загинаю великий палець на руці. — Читати — вмію, писати — знаю, шарувати — теж, підгортати — так само, рубати-колоти дрова, боронувати, за плугом ходити, молоти на жорнах, товкти в ступі — знаю і політграмоту — також. А на більше — не вистачає пальців.

Але не мої чорнилом завазькані пальці, а політграмота доконала тітку Марійку.

— А що воно таке — ця політграмота? — запитала збентежено, усі її зморшки втихомирились, пригасли на обличчі, а з очей стекла весела олія.

— Е, про це довго треба казати, а в мене зараз нема ніякого часу, — переможно став на підніжку біля перелазу, вискочив з подвір'я і прихапком зашумів снігами на другу вулицю. Захеканий, я зупинився посеред біло-рожево-блакитного дня, з яким саме сонце грає в піжмурки: зиркне собі на нього — і сховається за хмару, і знову зирк — ага, не знайшов мене! «Стук-стук-стук»!..

Е, це ж не сонце стукає, а дятел у червоній шапочці. Він, трудяга, вчепився ніжками в нашу стару грушу і так вибиває в барабан, мов запрошує всю столярську вулицю до танцю. Груша дослухається до пташиної музики і осипає на землю, на дятла і на його шапочку волохату паморозь.

Чи ж знаєте ви, що наша груша — не просто собі груша, а шматочок історії? Це так вирішили в школі всі вчителі, а їх у нас зараз не один, як було перше, а чотири. Двоє із них навіть у газеті друкуються: той, що підписується вигаданим прізвищем, — пише весело, а той, що під своїм, — тільки сумно. Але це не завадило їм звернути увагу на нашу крислату грушу. І тепер я теж іншими очима дивлюся на неї, і на її цвіт, і на плід і навіть люблю інколи притулитись до шкарубкої кори, щоб почути, як ворушиться під нею сік і недалека минувшина, що найбільше стоїть мені в очах червоним козацтвом…

Хіба забудеться, як за селом у рожевих гречках, у гарячих соняшниках, у червоній пшениці зчепилися смерть і життя! Тут у передостанніх корчах шматок старого, прибулого з Європи, світу стявся з червоними козаками. Над клубками коней і людських тіл висвистували, злітали шаблі, біля сердець і в серцях ламалися списи, мов люди, плакали скалічені коні, стогнали, кликали матерів і найгіршими словами лаяли матерів поранені, і під копитами хрустіли кості.

З гарячих соняшників, з рожевих гречок і червоних пшениць бій перекинувся в село, корчами людських тіл вклублювався у вулиці й вулички. І тут, коло тинів, коло білих хаток, побіля вуликів і вишень, заточуючись, падала, підіймалась і знову падала Антанта.

Біля нашої груші припали з кулеметом два червоних воїни, вшкварили вогнем по захаращеній чужими мундирами вулиці, і, розповзаючись, вогнем відповіла їм вулиця. Кулі, на щастя, оминули червоних козаків, та не оминули нашу грушу…

Я не раз придивлявся до її обідраного, свинцем начиненого стовбура. І не раз я зустрічався з козаками красивими, завзятими, веселими. Вони приголубили моє дитинство, під їхнім прапором, умліваючи од радості, я колись виїхав за село… І все життя я відчуваю над собою безсмертне крило червоного прапора.

І, напевне, до останньої хвилини мені в очах будуть стояти оці розколихані блакитні світи, якими пролетіли на конях червоні козаки, пролетіли, наче з легенди, й увійшли в легенду.

Я й досі пам'ятаю, як у моїх рідних Дяківцях після бою плакали осиротілі коні: вони раніше дізнавалися і раніше оплакували убитих, аніж матері й дружини…

І хай мою і дитячу, і довічну любов приймуть оті лицарі революції, які шаблями видобували новий світ, щоб ми стояли посеред дня!

І хай простять мені деякі скептики пристрасть до коней, бо так склалося моє дитинство: на їхні сльози відповідали мої, дитячі, сльози…

Раптом у мої згадки натрушується переливчасте дзеленчання машталірського дзвоника. Я оглядаюсь — і вірю й не вірю своїм очам: вулицею, вигнувши шиї, мчать вітроногі лошата, паморозь накинула на них заволохачені скатерті, а за ними на крильчастих санках, учепившись у віжки, стоїть розпашілий і гордий дядько Микола. Шапка в нього по-парубоцьки збита на вухо, кожух нарозхрист рве його назад, вусища ж метляються на всі боки, то розкриваючи, то затуляючи дядькову посмішку. Позад нього, скульчившись, як скорботна тінь, сидить тітка Ликерія, а за нею весело, немов м'яч, підскакує мій ровесник Іван.

Значить, у дядьковій калитці висвистівся вітер, і дядько зібрався на лошата. Я високо підіймаю свою заячу шапку, з неї випадає нив, і я верхом і низом вітаю дядька. Це, видать, йому дуже подобається, він осаджує біля мене лошат і киває на них бровами й вусищами.

— Ну, як?

— Змії! — кажу лише одне слово.

Моя відповідь медом маже дядька Миколу.

— Змії! — задерикувато округлює рота, а далі так ляскає батогом, ніби когось підсікає: — Хай собі Антанта аж піниться, а хлібороб жити буде!

Ми з Іваном значущо ззирнулися, але засміятися побоялись, щоб не розгнівити веселуна. Це коли в нашому селі не знали, що таке Антанта, дядько Микола, як тонкий знавець різних міжнародностей, посвоєму розтлумачив незрозуміле слово.