Маленька принцеса - Бернетт Фрэнсис Ходгсон

— Сядьмо, — запропонувала Сара, — і я тобі розкажу. Це так легко — коли вже почнеш, то не можеш зупинитися. Увесь час хочеш розповідати історії. Це чудово! Емілі, ти маєш послухати. Це Ерменґарда Сент-Джон, Емілі. Ерменґардо, це Емілі. Хочеш потримати її?

— А можна? — запитала Ерменґарда. — Можна, правда? Вона така прекрасна!

І вона взяла Емілі.

Ніколи за своє коротке й не дуже веселе життя міс Сент-Джон і не мріяла про таку годину, яку вона провела з дивакуватою новою ученицею. Вони просиділи разом цілу годину, аж доки не продзвенів дзвінок на обід і дівчатка мусили спуститися вниз до їдальні.

Сара сиділа на килимку перед вогнем і розповідала дивні речі. Вона знову підібгала під себе ноги, її зелені очі сяяли, а щоки пломеніли рум’янцем. Дівчинка розказувала про свою мандрівку і про Індію. Та найбільше Ерменґарду вразила її вигадка про те, що ляльки вміють ходити, розмовляти й робити, що їм заманеться, коли в кімнаті немає людей, але мусять зберігати свої вміння в таємниці, тож миттєво, «наче блискавка», повертаються на свої місця, коли до кімнати хтось заходить.

— Ми так робити не можемо, — казала Сара із серйозним виглядом. — Розумієш, це такі особливі чари.

А коли Сара розповідала історію про те, як шукала Емілі, Ерменґарда помітила, що її обличчя раптово змінилося. Воно миттю спохмурніло, із сяючих очей зникли вогники. Дівчинка зненацька схлипнула, глибоко зітхнувши, а потім міцно зімкнула вуста і тримала їх стисненими у ниточку, наче затялась не зробити чогось. Ерменґарда подумала, що якби вона була схожа на інших дівчаток, то неодмінно розпустила би нюні. Але Сара трималася.

— Тобі що, боляче? — ризикнула запитати Ерменґарда.

— Так, — відповіла Сара, помовчавши хвильку. — Але болить не тіло.

Потім вона тихенько додала, намагаючись говорити рівним голосом:

— Скажи, ти любиш свого татка більше за все на світі?

Ерменґарда аж відкрила рота від несподіванки. Вона знала: для чемної учениці із пансіону шляхетних панянок не годиться зізнаватись у тому, що їй навіть на гадку ніколи не спадало, ніби вона може любити свого батька. Дівчинка просто не могла розказати, що вона старається всіма можливими способами уникнути того, щоб лишитись у його товаристві бодай на десять хвилин. Тож вона почувалася дуже зніченою та розгубленою.

— Я дуже… дуже рідко його бачу, — затинаючись, промовила вона. — Він завжди у бібліотеці — щось читає.

— А я люблю свого татка в десять разів більше за все на світі, — сказала Сара. — Він поїхав. Ось чому мені боляче.

Вона опустила голову на коліна й нерухомо сиділа протягом кількох хвилин.

«Зараз вона заплаче», — злякано подумала Ерменґарда.

Однак Сара не плакала. Вона сиділа нерухомо, і її короткі чорні кучері спадали на вуха. Потім дівчинка заговорила, не піднімаючи голови.

— Я пообіцяла йому, що витримаю розлуку, — сказала вона. — Так і буде. Треба витримувати різні неприємні речі. Подумати лишень, що доводиться витримувати солдатам! Татко — солдат. Якби почалася війна, йому довелося б витримувати походи, спрагу й, може, навіть поранення. І ніхто від нього ніколи би не почув ані словечка нарікань — ані словечка.

Ерменґарда могла лишень дивитись на неї, але відчувала, що в душі наростає обожнювання. Сара була така чудова, така незвичайна — дуже відрізнялася від будь-кого іншого.

Зрештою Сара підняла обличчя, відкинула назад свої темні кучері та ледь усміхнулася своєю дивною усмішкою.

— Якщо ми розмовлятимемо і розмовлятимемо, — і я розповідатиму тобі історії про те, як вдавати різні речі, думаю, мені буде легше витримати розлуку. Забути не вдасться, але витримати стане легше.

Ерменґарда й сама не знала, чому їй здавило горло, а очі ніби наповнилися слізьми.

— Лавінія і Джессі — найкращі подруги, — хрипко сказала вона. — Я би дуже хотіла, щоб ми також стали найкращими подругами. Ти згодна? Ти дуже розумна, а я — найтупіша учениця школи, але ти мені так сильно подобаєшся!

— Я рада, — сказала Сара. — Коли ти комусь подобаєшся, це сповнює тебе вдячністю. Так. Ми будемо подругами. І знаєш що, — несподівана думка осяяла її обличчя, — я можу допомогти тобі з французькою.

Розділ 4

Лотті

Якби Сара була іншою дитиною, те життя, яке очікувало на неї у зразковому пансіоні міс Мінчін протягом наступних кількох років, не пішло би їй на користь. З нею поводились так, ніби вона була високоповажною гостею, а не просто маленькою дівчинкою. Якби Сара була самовпевненою, свавільною дитиною, то розбестилася б і стала зовсім нестерпною від такої кількості лестощів і потурань кожній примсі. Якби дівчинка була ледачою, то неодмінно закинула би навчання.

Потай міс Мінчін недолюблювала її, але вона була занадто практичною жінкою, аби сказати чи зробити щось, що змусило б таку бажану ученицю покинути її школу. Вона добре знала, що якби Сара тільки написала своєму таткові, що їй тут незатишно чи ж вона почувається нещасною, капітан Кру без зайвих міркувань одразу перевів би доньку до іншого навчального закладу. На думку міс Мінчін, якщо дитину весь час хвалити й не забороняти їй робити все, що заманеться, їй буде добре там, де з нею так поводяться. Тож Сару без угаву хвалили: і за те, як вона швидко вчиться на уроках, і за хороші манери, і за привітність до інших учениць, і за щедрість — варто їй було дати шість пенсів як милостиню зі свого завжди повного гаманця. Найзвичніші її вчинки вихваляли так, наче це були вияви найвищої чесноти, і якби вона не була така розумна й вимоглива до себе, то неодмінно стала би дуже самовдоволеною особою. Та, на щастя, Сара вміла безсторонньо сприймати себе саму і обставини, в яких опинилася. Вона не раз обговорювала ці думки з Ерменґардою.

— З людьми трапляються різні речі, — казала вона. — Зі мною трапилося дуже багато всього хорошого. Просто так сталося, що мені завжди подобалось учитися і читати книжки, до того ж я гарно запам’ятовую все, що маю вивчити. Так сталося, що я народилась у розумного, доброго, милого татка, який може дати мені все, що я тільки забажаю. Може, в мене насправді зовсім не такий хороший характер, але якщо ти маєш усе, що хочеш, і довкола всі до тебе добре ставляться, як тут не виявляти гарні риси? Я навіть не знаю, — серйозно вела вона далі, — як дізнатися, чи я справді мила дитина, чи, може, просто жахлива. Може, я найнестерпніша дитина у світі, просто про це не знають, бо мене ніхто не випробовував.

— Лавінію також ніхто не випробовував, — незворушно відповіла Ерменґарда, — але вона і так нестерпна.

Сара мимохіть потерла кінчик свого маленького носика, міркуючи над цією думкою.

— Можливо, — зрештою сказала вона, — можливо, це тому, що Лавінія росте.

Такий висновок послужливо підказала пам’ять — дівчинка пригадала, як міс Амелія казала якось, що Лавінія занадто швидко росте, і це не може не позначитись на її здоров’ї та характері.

Втім, Лавінія і справді була зла. Вона надміру заздрила Сарі. До того часу, як приїхала новенька учениця, вона почувалася головною в школі. Лавінія верховодила, бо вміла стати просто нестерпною, якщо інші не робили так, як вона казала. Командувала молодшими ученицями й задирала носа перед старшими, які вже годились їй у товаришки. Вона була досить-таки гарненькою і вдягалася найкраще серед усіх, коли зразковий пансіон виходив на прогулянку по двоє. Аж тут приїхала Сара зі своїми оксамитовими пальтами, соболиними муфтами і страусовими перами, що спадали вниз із капелюшків. Міс Мінчін поставила новеньку на чолі шеренги учениць. Спершу це неабияк допікало Лавінії, але згодом з’ясувалося, що Сара й сама була лідером — не тому, що вміла ставати нестерпною, а тому, що ніколи такою не бувала.

— Сара Кру має одну особливу рису, — Джессі доводила до сказу свою найкращу подругу, коли говорила те, що думає насправді. — Вона зовсім не пишається собою, ти знаєш, про що я, Лавві. Я впевнена, що не змогла би так — ну, хоч би трошки запишалась, — якби мала всі ці чудові речі й якби наді мною так трусились. Це просто гидко, як міс Мінчін демонструє її, коли приходять батьки.