Вітряк - Чернишев Славчо
— Ну то й читай! — скипів Колка. — Через те в твоїй голові вітер віє.
— Знову? — суворо глянув на них Максим. — Посоромились би!
Колка винувато замовк. «Максим правий, — докоряв він сам себе. — І чого це я весь час чіпляюсь!» І він сотий раз вилаяв себе за в'їдливий характер.
— От і обірвалась ниточка! — сумно зітхнув Сашо. — А так добре все йшло…
— Ми говорили про старика, — нагадав Андрій. — Якщо ви вважаєте, що він особа підозріла, то нам треба простежити за ним.
Це було так просто й зрозуміло, що інші тільки очима лупали. І справді, чому б за ним не простежити? А з суперечок не буде пуття.
— А чи не краще обслідувати печери? — запропонував Колка.
— Правильно! — схопився Максим.
У всіх аж мурашки забігали по спині. Хлопці переглянулись. Це була смілива пропозиція.
— Молодець, Колка! — радісно вигукнув Сашо. — Та саме про це ж і я говорив!
— Забагато вихваляєшся! — насмішкувато глянув на нього Колка. — Так кажеш, квити, га?
Вони знову посідали й почали міркувати, як і коли пробратися в печери. Справа була небезпечна. Старик не повинен їх бачити, бо він підозрілий. Виходить, тільки вночі. А вночі могли наскочити на прикордонний патруль. Залишався один шлях: вода. Прибій міг розбити барку об круті скелі або кинути на підводне каміння. Небезпека посилювалась тим, що з боку моря не можна підійти до печери непомітно: якщо там є люди, вони побачать хлопців, сховаються і виловлять їх, мов курчат. А крім того, ніхто з них ще досі в печерах не бував. У хлопців аж кров у жилах холола. Кожен гарячково шукав виходу з тяжкого становища. А виходу не було.
— Пропоную повернутися до першої пропозиції, — сказав Андрій. — З неї найзручніше починати. До того ж і найлегше. Давайте простежимо за стариком. Але, на мою думку, малоймовірно, що печери можуть бути складом. По-перше, вони ще не вивчені, там, певно, багато несподіванок і небезпек. Правда, дехто може твердити, що контрабандисти віддають перевагу саме таким печерам, але це просто фантазія. По-друге, катер лазів навряд чи пройде до печер. Взагалі, я не думаю, щоб новий склад був під самим носом військової бази. Не віриться, щоб і старий мав щось спільне з ним, але догнав, не догнав, а погнатися можна.
Його слова зовсім приголомшили хлопців. Їм почало здаватись, що й насправді все це — чистісінька вигадка.
— Тепер я згадав, — знову обізвався Андрій, — що ми проґавили важливий момент. Коли Сашо нам повідомив про рибальський човен, нам треба було розгледіти його н бінокль. Він, певно, був десь недалеко.
— Правильно! — вдарив себе долонею по лобі Максим. — А бодай тобі!.. Але ж ти не забувай, що вся наша увага тоді була зосереджена на каві!
— Досить! — плюнув Колка. — Сто чортів!
— Слухайте, що я вам скажу, — почав знову Сашо. — Годі про це. Що було, те спливло. І навіщо стежити за цим придуркуватим дідом? Ось побачите, він просто божевільний і більш нічого. Давайте заглянемо в печери. Даю голову навідріз, що кава там!
— Цікаво, — скипів Колка. — Недавно розпинався, що старик — контрабандист, і навіть його очі впізнав, а тепер почав зовсім інше. Ну гаразд, те, що ви кажете про печери, — можливо, так воно й є. Але хто ж годує цього божевільного? Таке питання можна задати?
— Божевільні їдять мало, — філософським тоном промовив Сашо.
Колка глянув на нього насмішкувато. Саша це розізлило:
— Ну там трохи рибки і все…
— А хіба божевільні рибу ловлять? — хитро спростував його Колка. — Виходить, треба за ним простежити!
— Так і зробимо! — вирішив Максим. — Тільки треба, щоб він весь час був у нас перед очима…
Всі замислились. У Саша рішення було вже готове, але, захоплений думкою про похід у печери, він промовчав, сподіваючись, що хлопці нічого не придумають і відмовляться переслідувати старого.
— За дюнами є дачі, — не витримав нарешті. — Що тут багато роздумувати! Більшість їх, мабуть, націоналізована. Знайдемо вільну дачу, наймемо її в управі, та й усе.
— Дуже близько до вітряка, — заперечив Максим. — Старик помітить, що ми за ним стежимо. А це небезпечно. Може все зіпсувати.
— Не помітить! — захопився знову Сашо. — Будемо ловити рибу або… та врешті щось придумаємо.
— Що там «придумаємо»! — визвірився Колка. — Що б ми не придумали, старик зрозуміє. І знову перенесуть склад, якщо він і справді в печерах.
Справа знову почала зволікатись. Максим сказав:
— Зрозуміло, що здаля ми за ним стежити не зможемо. Влаштуємось на дачах. Не забувайте, що ініціатива на нашому боці. Доки він пронюхає, ми його й накриємо.
— Цілком вірно, — авторитетно заявив Андрій. — Давайте підемо на місце, там і вирішимо.
Вони повставали і, незважаючи на обідню спеку, подалися спочатку до містечка, а звідти на дачі.

ВІЛЛА „РАЙНА»
Задихані й стомлені йшли хлопці довгим курним шляхом. Гарячий порох, змішаний з піском, пік у ноги. Місцями шлях був страшенно розпечений, і вони сходили вбік, але там ноги колола гостра суха трава і згонила їх назад на дорогу. День видався сліпучоясний і жаркий. Ні тіні, ні вітерця. В роті в них давно пересохло, але води ніде не було. Вони йшли, похнюпившись від спеки, й думали, що в цей неймовірно світлий день, коли навкруги так сонячно, коли небо і море такі блакитні, не може бути ніяких таємниць і що все це — чистісінька вигадка, плід розгаряченого пекельною спекою мозку. Хлопці самі дивувались тому, що ще й досі йдуть під цим пекучим сонцем, вгрузаючи по кісточки в розпечений порох цього нескінченного безлюдного шляху; дюни їм здавалися пустелею, таємниця, зв'язана із стариком та печерами — міражем, безглуздими сумнівами. Хотілось повернутися до затоки, туди, де розкинувся міський пляж, де стояли запорошені, прив'ялі акації, полежати в холодку, а перед заходом сонця скупатись у теплому морі. Але все-таки вони йшли далі. Дачі притягали їх до себе якоюсь дивовижною, таємничою силою.
Дорога звернула в розжарені оранжеві дюни, від яких пашіло, як з печі, і в бідній декоративній зелені перед хлопцями відкрилися червоні покрівлі дач. Було тихо, безлюдно, і на хлопців дихнуло якимсь особливим сумом, передчасним для цієї пори літа, але властивим південному краєві, який немилосердно палить сонце. Їм знову здалося, що блукати серед цієї проклятої пустелі зовсім безглуздо.
— От дурні… — перший розчарувався Сашо. — І чого ми отут лазимо! А в печерах тепер така прохолода…
Всі промовчали. Навіть Колка не визнав за потрібне відгукнутись. Нарешті почались алеї. Тут було ще затишніше, але й пекло дужче. Хлопці почали оглядати чепурні модні будиночки, та крізь опущені на вікнах жалюзі важко було визначити, які з них незаселені. Довго ходили. Страшенно хотілося пити, але ні колодязя, ні водопроводу не було. Мабуть, дачники ходили по воду аж у місто. Деякі дачі хлопцям дуже сподобалися. Особливо одна вілла, яка мала форму корабля.
— І все-таки цілковита відсутність смаку! — сухо зауважив Андрій. — Певно, це дача якогось багатого й тупого торговця овочами. Стільки грошей даремно витрачено. Добре його, йолопа, обдерли.
Вони оглядали все, неначе думали купувати. А потім вирішили, що все з'ясують в управі.
Дачі були за дюнами, на горбі. Звідси відкривався чудовий вид на море, а на заході зеленіли лани, невеличкі виноградники і ліс. На обрії здіймалося не дуже високе, паралельне морю пасмо гір. На півночі стирчав вітряк, схожий на чорного, знесиленого спекою птаха з безпорадно опущеними крилами. Тепер він здавався хлопцям дуже старим і потворним. І там було пусто й безлюдно, як і в усій розпареній від спеки околиці.
Вони вийшли на край схилу. Кроків за п'ятсот від них біліла невеличка вілла, потопаючи в темнозеленому вінку кипарисів, поблизу — палкою кинути — пашіли дюни. Дача й справді була хороша. Можливо, через це, а може й тому, що вілла стояла самотньо, далеко від інших багатих, але зроблених без смаку будинків, вона зразу всім сподобалася. Будинок тулився серед низьких дюн, порослих чагарником.
Похожие книги на "Вітряк", Чернишев Славчо
Чернишев Славчо читать все книги автора по порядку
Чернишев Славчо - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.