Наказ лейтенанта Вершини - Лысенко Василий Александрович

— Вибачте, що прийшов так рано. Поспішав, щоб застати вас, Маріє Федорівно, бо думав — підете на роботу. Є в мене до вас важлива справа… Кажуть люди, що до війни у вашій артілі ткали килими, скатерті, плахти…

— Ткали, — відповіла мати, — але ниток немає. Галина Іванівна сиділа в кутку на табуретці, чистила картоплю. Мовчала, вдавала, що не помічає Кравця. Той зиркнув на неї, посміхнувся і сказав матері:

— Прийшов просити вас, щоб вив'язали мені светра, бо нема в чому й зігрітися. Пряжу я вам дістану, яку скажете, і за роботу розплачуся. Чи зможете?

— Зможемо, — погодилася мати. — Ми колись, ще до революції, робили такі речі. Нам навіть з Києва замовлення надходили. Верстати в нас є. І в'язальниці чудові, і гаптувальниці. До війни наші килими на всесвітній виставці в Парижі срібну медаль одержали! А за вишиті сорочки золоту присудили. Це ремесло в нашому селі з давніх-давен ведеться.

— Спасибі, Маріє Федорівно, я вам теж постараюся добром за добро відплатити.

У цей час Галина Іванівна підвелася з темного кутка, і світло впало на її побите обличчя. Кравець співчутливо глянув на неї і запитав:

— Що це з вами, добродійко, трапилося? Хто це вас так розмалював? Чи, бува, не поліція?

Галина Іванівна зневажливо зиркнула на Кравця і нічого не відповіла, заходилася мити картоплю.

— Карателі п'яні в хату забігли, — пояснила мати, — знущаються над людьми. І досі до тями бідна жінка прийти не може. Що ви хочете? Живемо на окупованій території…

Галина Іванівна дістала з кишені хусточку, витерла очі.

— Терпіти треба, — промовив Кравець, — нічого не вдієш. І як не тяжко, а ніколи не треба втрачати віри в настання кращих часів. Живи і сподівайся на краще! І треба більше людям вірити!

Кравець привітно глянув на Галину Іванівну:

— Не журіться, добродійко! Заспокойтеся і не переживайте.

Кравець говорив усміхаючись, поблискував своїми пронизливими карими очима, задоволено погладжував жилавою рукою чорну бороду.

— Нема мені про що з вами радитися, — неприязно відказала Галина Іванівна, — ми різні люди. І взагалі навіщо ця розмова?

— Це вже ви даремно, добродійко, — лагідно говорив Кравець. — Хай вам і не подобається людина, а поговорити з нею варто тактовно. Треба вірити і сподіватися на краще. Тоді легше буде й лихоліття пережити.

— Я ж вам сказала, що мені ваші повчання не потрібні! — відрізала Галина Іванівна.

— Як сказати, — загадково кинув Кравець. — Сам я родом з Києва, там працював.

— А як прийшли німці,— в'їдливо перебила його Галина Іванівна, — кравцювати почали, людей втішаєте. Самі ж переживаєте в теплі та достатку тяжку годину. А інші… Чи не так, добродію? Неприємно, мабуть, слухати такі речі. Але я кажу правду!

— Істинну правду кажете, — погодився Кравець, — тільки зараз не про це мова. Колись і на цю тему поговоримо. Недавно я був у Києві. І зустрів на станції свого сусіда. Так той і розповів, що місяць тому він потрапив у полон і втік з ешелону, як везли у Німеччину. А дружина його вже й не чекала, бо ходили чутки, ніби загинув під Хоролом. А він живий і здоровий. Тяжкі бої ідуть зараз на фронті, так мені сусід розповідав, що хоробро б'ється Червона Армія. Дивізія, де служив сусід, звання гвардійської удостоїлась, а його командиру Вострикову Олексію Тихоновичу звання Героя Радянського Союзу присвоїли.

Галина Іванівна рвучко повернулася до Кравця:

— Що ви сказали? Кому присвоїли звання Героя?

— Полковнику Вострикову Олексію Тихоновичу. У мене колись був знайомий — Олексій Тихонович Востриков. От я й запам'ятав це прізвище.

Галина Іванівна мимоволі зронила:

— Живий Альоша!.. І Героя присвоїли! — вона глянула на матір: — Невже це… Ви чули?

— А що таке? Чого ви радієте? Хто вам цей Востриков? Може, яка рідня? — спокійно спитав Кравець.

— Училися разом… — відказала Галина Іванівна, — за одною партою сиділи. Спасибі вам за добру звістку.

— Така моя натура — втішати людей в тяжку годину. От бачите, добродійко, знайшлося про що поговорити. Виходить, я вам радісну звістку приніс. А ви, даруйте мені на слові, і не привіталися зі мною. Негоже так. Не судіть когось і не будете судимі. І не раджу так із поліцією розмовляти, як зі мною, — лихо вам може бути, хоча ваш чоловік і репресований більшовиками, і сотником служив у Петлюри. Негоже так…

Мати винесла з хатини плетений кошик, сказала:

— Я вам хочу трохи борошна дати на коржі.

Юрко взяв кошик і вийшов з Кравцем на вулицю.

— Порадував вашу квартирантку, — мовив той — Воює її чоловік відважно — Герой! Лейтенант доручив мені передати квартирантці цю радісну звістку. А вам подяка за врятування втікача з Бобрового острова. Цінні матеріали вихопив у ворога той чоловік. Сьогодні вночі ми вивезли його в ліс.

— А звідки лейтенант дізнався, що Лесиному таткові присвоєно звання Героя, — запитав Юрко. — По радіо?

— Може, й по радіо, — відповів Кравець, — про це мені невідомо. Я знаю напевно, що про перебування родини Вострикова в вашому селі знає командування Червоної Армії завдяки лейтенанту Вершині. А той, кажуть, дізнався від одного місцевого юнака. Приємно приносити людям гарні вісті. А донька полковника Вострикова — справжня красуня. Розумна, кмітлива, привітна. І з характером… А от Галина Іванівна для підпільної роботи не годиться.

— Чому?

— Що на думці — те й на обличчі! Надто вона пряма та відверта, надто прямолінійна…

Дома в Олефіренків нікого не було. Кравець дістав з-під ганку ключ, відімкнув двері, пропустив Юрка, не кваплячись увійшов слідом.

У світлиці пахло м'ятою.

— Сідай, — звелів Кравець — бо розмова в нас буде довга.

Юрко сів за стіл і допитливо дивився на Кравця. Той зняв свиту, роззувся і теж сів до столу:

— Учора я говорив з Іваном Петровичем, згадували й про Юргена Берга. І вирішили ми, що ти, Юрку, переходиш під моє керівництво. Я буду, так би мовити, твоїм наставником, учителем і командиром. І ти мусиш зі мною радитися і нічого не робити самочинно. Є відомості, що фашисти затівають якусь підступну каверзу. По всьому видно, що готується провокація.

— Яка?

— Точно не відомо. Думаю, і для Юргена Берга Маєр якусь капость придумає. А чи зумієш ти повестися так, як треба? Недавно в Зоряній відбулася розмова між Маєром і Зіфертом. Маєр нарешті надумав скористатися послугами Юргена Берга.

— Якими? — запитав Юрко.

— Не знаю… — розвів руками Кравець, — просто Маєр сказав, що ти фольксдойч і мусиш служити фатерлянду. Чи готовий ти до розмови з Маєром?

— Думаю, що готовий. Я вже не раз з ним розмовляв. А чого ви сумніваєтеся?

— А я не певен, що ти все продумав, все передбачив. Що ти, скажімо, відповіси Маєру, як він запитає, чому сховав його у льоху? Про це розпитував Маєра Зіферт. Цей фашист щось підозрює. Думаю, гестапівці не дурні, але ми повинні бути розумнішими. Вони хитрі, а ми мусимо бути хитрішими. Так що ти відповіси Маєру?

— Не знаю.

— А треба знати.

— Я скажу, що злякався, бо за вбитого німецького офіцера підлягають розстрілу сто жителів села…

— Виходить, що ти рятував своїх «земляків» з переляку, — посміхнувся Кравець, — а якби не злякався, то хай би пана Маєра і пана Штарка партизани розстріляли? Так? Я певен, що Маєру не сподобається така відповідь. Не годиться вона для справжнього фольксдойча! Не підходить! Тут потрібне інше, — Кравець на хвилю замислився, — зовсім інше пояснення, більш, так би мовити, романтичне, хвилююче та вражаюче. Треба подумати. Для цього я й покликав тебе. Що фашисти, що петлюрівці чи інша подібна наволоч — всі вони одним миром мазані. У всіх їх одна розбійницька, просякнута зневагою до інших народів ідеологія. І шита ця ідеологія білими нитками. Надто багато в ній вразливих місць. От і мусимо ними скористатися.

— Як же?

— Дуже просто. Мусимо зіграти на фашистській підлості. Кравець дістав з полиці стос газет, надрукованих на цупкому сірому папері, поклав їх перед Юрком.