Останній рейс - Росин Вениамин Ефимович

— Не «Біккер», а «Беккер», — сердито виправив Тетеря і розсунув важкі портьєри, що закривали вхід до сусідньої кімнати.

— Скільки можна на тебе чекати? — напустився Чернушкін, побачивши Макогона. — Домовилися на дев'яту, а зараз? — він глянув на золотого годинника. — Дивись! Пів на десяту.

— Я тут з восьмої години тиняюсь… Та чого це ти напосівся? Я щойно з поїзда, навіть переодягтися не встиг… Скажи краще, що скоїлось. І де всі інші?

— Зажди, не поспішай. Зараз про все дізнаєшся… Тетеря, чи не знайдеться в тебе склянки води?

— І для мене прихопи скляночку! — крикнув навздогін Макогон.

Тільки-но Тетеря зник за портьєрами, Чернушкін тихо сказав:

— Не хотів при ньому говорити, але справи, здається, кепські.

— Що таке? — ввібрав голову в плечі Макогон.

— На фабриці ревізія. Добре, коли з іншої причини, але боюся, що… — Він замовк, почувши кроки. Увійшли Тетеря, Шкарбун та Поніманський.

Шкарбун — гладкий чоловік з ледь-ледь зачепленим віспою червоним обличчям, важко плюхнувся на стілець.

— Здоровий ти, Гнате Онупрійовичу, — позаздрив Макогон. — Тобі боксером треба бути чи принаймні борцем… Пудів вісім є?

— Не знаю… Не важився, — прогудів басом Шкарбун.

— Гнат, коли розходиться, звалить собі на плечі рулон драпу, кілограмів на сто, і тільки сопе, — сказав Поніманський, пригладжуючи синяво-чорне волосся. — А вже ж дід, онуки бігають…

— Мені о дванадцятій на роботу, — урвав Чернушкін. — Ну, хто з вас до ладу розповість? Давай ти, Михайле.

— З чого почати? — граючись запальничкою, замислився Поніманський. — Так от: в п'ятницю двадцятого числа прибігає до мене наш вельмишановний Петро Борисович… Схвильований, очі невеселі, я б сказав, навіть засмучені, — явно милуючись своїм красномовством, Поніманський зиркнув на пригніченого Тетерю, — і відразу виливає мені на голову цебер холодної води: директор нашої фабрики викликав його до кабінету і познайомив з трьома досить симпатичними громадянами, професія яких, гай-гай, виявилася зовсім несимпатичною. Це були, на превеликий жаль мого друга, ревізори. Ці скрупульозні люди відразу ж забрали всю документацію і, не гаючи ні хвилини, почали вишукувати, як мені здається, маленькі пустощі нашого шановного хазяїна. Не забули вони і нашого мужнього Шкарбуна… Зацікавились і діяльністю вашого покірного слуги. — Він церемонно вклонився.

— Досить кривлятись! — не витримав Макогон.

Та Поніманський удав, ніби не дочув, і продовжував у тому ж тоні.

— Насмілюсь вас запевнити, що за чотири роки роботи на фабриці я не пам'ятаю такої висококомпетентної ревізії. Можливо, побоювання наші даремні, безпідставні, — усмішка враз збігла із смаглявого, чисто виголеного обличчя Поніманського, — ревізія планова, передбачена десь у вищих інстанціях… Але коли міліція пронюхала, що ратин з нашої фабрики… Гадаю, пояснення не потрібні…

— Вони мене примусили зробити контрольний розкрій, — обізвався Шкарбун. — Молодий хлопець, але проноза… Усміхається, ввічливий такий… Будь ласка, каже, прошу вас, не відмовте… Хочу, каже, подивитись, як ваші закройщики працюють. Бачу, м'яко стелить, та на твердому спати доведеться. Я довідувався, він якесь цабе з інституту легкої промисловості.

Макогон став темніший за хмару.

— От тобі, бабо, і Юрія! І все цей клятий рулон! І треба ж отаке… Мені здається, Сергію, треба оту штуку утяти… Пам'ятаєш, я тобі в ресторані казав.

— А що нам це дасть?

— Як то що? Спробуємо, може, і вийде. Вже й підхожа людина є на прикметі…

Тетеря, Шкарбун і Поніманський лише перезирались, не розуміючи, про що йде мова. Нарешті Тетеря не витримав.

— «Не тягніть, бога ради. Викладайте, що у вас… За кого, за кого, а за мене першого візьмуться! Уже накладні вимагали, переміряли весь матеріал.

— Знову скиглиш, — зморщився Чернушкін. — З документами, сподіваюсь, гаразд?

— Начебто гаразд, а там хто його зна… Робив, як Поніманський радив.

— Уявляю, чого він там нарадив, — пробуркотів собі під ніс Макогон.

Але Поніманський розчув його слова.

— Що інше, а на бухгалтерії знаюсь і оформляти документи вмію. І не тобі мене вчити, — одрубав він. — Теж мені розумник знайшовся. Всіх за йолопів вважає.

— Це ти себе вище за всіх ставиш! — спалахнув Макогон, і його масивне підборіддя затремтіло.

— Я?

Чернушкін вдарив кулаком об стіл.

— Припиніть! Знайшли час!

Суперечка згасла. Чернушкін підвівся і, заклавши руки за спину, поволі пішов до вікна.

На кілька хвилин запала напружена тиша. Шкарбун і собі встав, обсмикав френч кольору хакі і, порипуючи чобітьми, підступив до Чернушкіна. Нахилившись, він щось зашепотів на вухо Чернушкіну, але той заперечно хитнув головою. Шкарбун здвигнув широкими плечима і опустився на оббитий червоним плюшем диван.

Чернушкін різко обернувся, аж гойднулись кактуси на вікні, і заговорив:

— Опанасе… Либонь, ти маєш рацію. Кращого виходу немає. Розкажи їм усе, що ми надумали…

— Все просто. Ми пишемо листа від імені якогось там Іванова чи Петрова, ніби він знає, хто вкрав ратин, і надсилаємо в міліцію.

— В міліцію?! — перелякався Тетеря. — Самі на себе?!

— Зажди, не перебивай. Раніш треба вислухати до кінця, а потім лізти із своїми безглуздими запитаннями… Ми напишемо, що ратин украв, припустимо, Сидоров і що до нього не раз привозили додому крадене.

— Ну, написали, — Поніманський пропік Макогона зневажливим поглядом. — А далі що? Приїде міліція і нічого не знайде. Мало того, там живе людина, до якої не підкопаєшся. Тоді як?

— Ти не присікуйся, — зупинив Поніманського Чернушкін. — Він до діла каже. Тільки треба так зробити, щоб у цієї людини знайшли ратин. Тоді все буде розіграно, як по нотах… Добре б того, хто судився… Знаєте таких?

— Та що шукати? — озвався Макогон. — Є в мене такий. Молодий хлопець, нічого йому не станеться, якщо й посидить. Судимий він, а тут ще й крадений ратин знайшли. Чого міліції треба? Докази, як кажуть, всі в наявності. Бувай здоров. Відмагайся чи не відмагайся, а суд припаяє строк. Жаліти його нема чого. Нас ніхто не жаліє.

— Ніхто і не збирається його жаліти, — помітно пожвавішав Тетеря. — Здорово придумано, нічого не скажеш!

— Все це добре, тільки як, Опанасе Степановичу, ратин йому підсунути? — підвівши важкі повіки, пробасив Шкарбун.

— Думаєш, я над цим голови не сушу?.. Еге! Можна б підкинути, то живе, падлюка, на третьому поверсі, ні городу в нього, ні палісадника…

— Давайте гуртом поміркуємо, — тоном наказу мовив Чернушкін, — час не жде. Ось ти, Петре Борисовичу, що скажеш?

— Я? — збентежився Тетеря. — Я… Я ще нічого не встиг придумати.

— Наварив з Яшком каші, а тепер чекаєш, поки інші їстимуть?.. — примружився Чернушкін. І обернувся до Шкарбуа. — А ти що скажеш? Чи теж язик потягнуло?

— Придумати придумав, та не підходить, — насилу видушив із себе Шкарбун і втупився в носки своїх наглянсованих до блиску хромових чобіт.

— А ти, Михайле Семеновичу? Ти ж у нас професор, майстер художнього слова.

— Яв принципі проти цієї оригінальної вигадки… Що, в міліції дурники сидять? Повірять отим писулькам? — Поніманський зневажливо показав на Макогона, який щось писав недогризком олівця.

— Ти мастак усіх критикувати… Опанасе! Що ти там строчиш?

— Чернеточку накидаю, — підвів голову Макогон. — Начебто нічого виходить… Цілком підхоже… — Він знову схилився над папером.

Погляд Чернушкіна впав на книжкову шафу.

— От би ніколи не подумав, що ти, Петре Борисовичу, такий книголюб. Погляньте — і Жюль Берн, і Гончаров, і Майн Рід, і Паустовський, і Гоголь, і Купрін… Тритомник Шевченка… Навіть філософська енциклопедія! Ха-ха-ха! — схопився Чернушкін за живіт. — Невже ти все це читаєш?

— Купив гарнітур меблів… Не хотів брати книжкової шафи, навіщо вона мені… А в магазині кажуть: «Берете гарнітур, — забирайте все». Поставив шафу, стоїть порожня. Ні туди ні сюди. І покласти нічого не покладеш. Довелося через неї потрусити гаманцем… Вибирав, щоб книжки були якнайкращі…