Кораловий острів - Белентайн Роберт

Побачивши те, Джек сказав, що наш курінь, мабуть, змило, а човна, який лежав на березі, розбило в друзки. У нас болісно стислося серце, і ми чимдуж подалися лісом додому. Та, підбігши до куреня, ми полегшено зітхнули. Хвиля не залила його, бо, очевидячки, втратила свою силу; але вхід був майже закиданий вирваними з корінням кущами й купою водорослин. Переконавшися, що курінь цілий, ми поспішили до того місця, де залишили човна. Однак його там не було. Місце виявилося порожнє, човен зник безслідно.

— Може, його занесло у гущавину, — сказав Джек і повернув до лісу.

Проте човна не було й там; ми вже впали у відчай, коли це раптом Пітер гукнув Джека й сказав:

— Джеку, друже мій милий, колись ти поділився зі мною надміром своєї мудрості й ознайомив мене з фактом, що кокосові горіхи ростуть на деревах; то, коли твоя ласка, скажи мені, який плід росте на вершечку он того куща. Бо, правду казати, я не знаю або принаймні сумніваюся, чи зможу відповісти на це питання.

Ми глянули на той кущ і — диво дивне — побачили нашого човна, що зручно вмостився між галузок. Зраділи ми невимовно, бо воліли втратити будь-що, аніж човна. Виявилося, хвиля справді занесла його в ліс і кинула всередину куща; нам страшенно пощастило, бо якби він луснувся об скелю чи об дерево, то розбився б ущент, а так навіть не подряпався. Однак нам довелося добре нагріти чуба, щоб зняти його з куща й знову доправити до моря. Це вартувало нам два дні тяжкої праці.

Багато сили ми поклали й на те, щоб вибрати з-перед куреня всіляке сміття. Майже тиждень ми безперестану працювали, аби навколишній терен знову набув чепурного вигляду, бо вирвані з корінням кущі й водорослини так позахаращували берег, що людині, яка не бачила наслідків повені, важко навіть уявити.

Задля тих, хто цікавиться загадковими явищами, я хочу додати, що та велетенська хвиля регулярно сягає деяких тихоокеанських островів раз чи двічі на рік. Буваючи в тих місцях, я чув про це від місіонерів. Вони не знали напевне, чи вона доходить до всіх островів, але твердили, що на деякі хвиля насувається періодично.

Охаючивши свою домівку й прибравши весь непотріб, ми знову почали планувати виправу до пінгвінів: ще раз оглянули човен і дещо полагодили. По тому наготували запас харчів, бо похід наш мав тривати днів зо два, а може й довше. На це ми згаяли якийсь час, бо Джек порався біля човна, а Пітера ми часто посилали до лісу, аби він уполював порося. Посилали ми його тоді, коли нам кортіло поласувати печенею (а це бувало часто); він-бо вдався нівроку моторний і бігав так прудко, що наздоганяв свиней без особливих труднощів; але був страшенно необачний і, бігаючи лісом, майже завжди перечіплювався через пеньки або каменюки і рідко вертався додому, не пообдиравши кісточок. Одного разу його спіткало гірше лихо. Увесь ранок він полював десь сам один. Настав час обідати, а його немає. Ми здивувалися, бо Пітер був дуже пунктуальний і на обід ніколи не запізнювався. Коли надійшов час вечеряти, ми стривожилися і подалися в ліс. Довго ми його шукали й, аж коли почало сутеніти, натрапили на свинячий слід, пішли ним і зрештою досягли крутого схилу чи урвища. Зазирнувши через край, ми побачили внизу Пітера; він лежав непритомний, прихилившися щокою до рила малого поросяти, пришпиленого списом. Ми страшенно перепудилися, мерщій намочили йому водою чоло, і скоро, на превелику нашу втіху, він ожив. Коли ми принесли його додому, він розповів нам, як те все сталося.

— Щоб ви знали, — сказав він, — я півдня ходив, не присідаючи, стомився, як старий віслюк, і за весь цей час не те що жодної свині не бачив, а навіть свинячого сліду не вкмітив; проте мені аж ніяк не хотілося вертатися додому з порожніми руками, то я поклав за краще лишитися без обіду, а…

— Що! — вигукнув Джек. — Невже ти справді на таке зважився?

— Ану, Джеку, припни язика, — відрізав Пітер. — Кажу вам, я поклав обійтися без обіду й обстежити ярок, де, як мені щось підказувало, свині мали бути напевно. Невдовзі я виявив, що не помилився, бо ще не пройшов і півмилі до невеличкої сливи, котру ми знайшли днями, як почув кувікання. «Ага, — сказав я собі, — ось де ви, лебедики», — і побіг ярком. Скоро я вже гнався за гуртом і, вибравши порося, наставив списа. Догнавши його, я за два скоки встромив списа у його сите тіло і тієї ж миті побачив, що ми на краю урвища — не знати якого: глибокого чи ні. Проте я так розігнався, що спинитися вже не міг, отож ми з поросям заверещали в один голос і беркицьнули удвох через край. По тому я вже нічого не пам'ятаю й отямився лише тоді, коли ти мочив водою мені скроні, а Релф ламав наді мною руки.

Та хоч Пітерові не щастило втримати рівновагу і він частенько набивав лоба, йому велося в полюванні. Напередодні відплиття він ще до вечора повернувся з трьома гарненькими поросятами. Мені теж повелося на мочарі, де я встрелив кілька качок. Тож коли наступного ранку на зорі ми спустили на воду й навантажили нашого човна, харчів у нас було більш аніж досить. Дещо ми спекли увечері і, склавши реєстр, виявили, що маємо:

10 хлібних плодів (двоє печених, вісім сирих).

20 ямсів (шість печених, решта сирі).

6 корінців таро.

50 добірних великих слив.

6 кокосових горіхів спілих.

6 кокосових горіхів, зелених (щоб тамувати спрагу).

4 великі качки і дві маленькі, сирі.

3 засмажених поросят, з начинкою.

Слід зауважити, що начинку ту винайшов Пітер навмисне задля тієї нагоди. З чого вона складалася, він тримав у глибокій таємниці, тож я не можу розкрити вам її, але признаюся, що ми визнали ту начинку вкрай несмачною і, скуштувавши, одразу вишкрябали й викинули за борт. Ми розрахували, що харчів нам стане на кілька день; але згодом виявилося, що їх набагато більше, аніж нам потрібно. Зокрема зайві виявилися кокосові горіхи, яких скрізь росло вдосталь. Та, як зауважив Пітер, запас біди не чинить; ми ж бо не відали, що нас може спіткати під час мандрівки.

Ранок видався тихий, погожий. Ми налягли на весла, прямуючи до війстя серед рифів, і незабаром минули два острівці, що вартували обабіч протоки. Долаючи буруни, щі зазнали і труднощів, і небезпеки, до того ж і води в човен чимало набралося; але вже як минули прибій, то спокійно попливли на довгих гладеньких брижах, що здіймалися й спадали, котячись безкраїми просторами океану.

Пінгвінячий острів лежав по той бік нашого острова, десь із милю за рифом, і ми вирахували, що цією дорогою до нього принаймні миль двадцять. Можна було б скоротити відстань, обминувши острів лагуною і вийшовши крізь пролам у рифі майже напроти Пінгвінячого острова; але ми охочіше попливли морем — по-перше, нас вабив туди пригодницький дух, а по-друге, нам кортіло знову відчути, як колишеться глибочінь; що морська хвороба до нас не приставала, то ми вельми тією хитавицею тішилися.

— Хоч би вітер подув, — мовив Джек.

— Авжеж, — відгукнувся Пітер, спиняючи весло й витираючи розпарене чоло. — Веслувати справа нелегка. Якби нам спіймати сотню або дві чайок, прив'язати їх до човна довгими шворками і щоб вони летіли, куди нам треба, ото було б лепсько!

— Або просвердлити дірку акулі в хвості та засилити туди мотузку, га? — зауважив Джек. — Але, здається, моє бажання здійснилося — вже подуває вітер. Уклади, Пітере, весло в кочет. Підводь, Релфе, щоглу, а я напну вітрило. Тримайте стерно й пильнуйте!

Остеріг він нас тому, що на обрії раптом з'явилася темно-синя смуга і неймовірно швидко посунула до нас, збиваючи дорогою білу піну. Рятуючись від першого шаленого пориву, ми повернули човна кормою до нього; за хвилину шквал ущух, вітер подув рівномірно, тоді ми поставили вітрило й весело полинули хвилями. Хоч вітер невдовзі охляв, та перед тим він подував так шпарко, що ми пропливли більшу частину дороги; отож, коли вітрило, заляскавши об щоглу, нагадало нам, що час ізнову братися до весел, ми були від Пінгвінячого острова всього лише за милю з невеличким гаком.

— А он і солдати! — вигукнув Пітер, коли ми вгледіли берег. — Які елегантські на них сьогодні білі штанці! Цікаво, чи прихильно вони нас стрінуть. Ти гадаєш, вони гостинні, Джеку?