Жорстокий ліс - Самбук Ростислав Феодосьевич

— Звичайно… Ось Нюра Андрусишина — красуня!

— Нюрка красуня? У веснянках уся!

— Ну й що? А очі!..

— У всіх такі очі.

— Нам з льотчиками сперечатися, звісно, важко, — не без єхидства почав Пилип, — але й льотчики іноді сідають на землю. І хочуть їсти…

— Досить, — примирливо мовив Андрій, — бо ти мене все одно не розсердиш, я сам ще не знаю, може, разом на лісничих учитимемося…

— Оце було б добре. І знаєш, Нюра теж у лісотехнічний подаватиме.

— Щось у тебе Нюра з язика не сходить…

— А я й не криюся — ми з нею поберемося, коли вивчимось.

Андрій аж підскочив на стіжку.

– І давно вирішили? Щось раніше не чув…

— Та сьогодні. Сергійко до батька побіг, а ми з нею за селом чергували…

— Оце новина! Ти ж і не казав, що подобається.

— А сьогодні сподобалась, — відповів Пилип ухильно, — ми й вирішили. А ви з Віркою не вирішували?

— Ну, скажеш! — Андрій одвернувся, щоб Пилип не помітив, як запашіли в нього щоки. Не признавався навіть самому собі, що й льотчиком вирішив стати тільки через Віру: що артистці робити в лісі? До найближчого театру скільки кілометрів!.. — Ми з Віркою товариші. І все!

— А ми з Нюрою цілувались, — признався Пилип.

Андрій уявив, що б трапилося, коли б він насмілився поцілувати Віру.

Пробуркотів щось незрозуміле, одвернувся й ліг боком на нагріте сіно. Лежав і думав: гарно все в Пилипа. Гарно й зрозуміло: вони з Нюркою закінчать технікум, потім лісотехнічний інститут, поберуться й хазяйнуватимуть у тутешніх лісах…

Нараз стрепенувся. Як назвав Пилип ліс? Жорстоким? Так, тепер цей ліс жорстокий — скільки людей полягло в ньому за останні роки й скільки поляже ще?!

А вони зроблять його мирним лісом, прокладуть дренажні рови й спустять зайву гнилу воду, очистять від бурелому, заведуть звірів, і ходитимуть у їхньому лісі замість озброєних автоматами людей зубри й лосі, і буде в ньому завжди багато грибів, ягід і квітів, і птахам у ньому вільно співатиметься.

А Пилип збудує на березі озера великий будинок із широкими вікнами, і в цьому будинку завжди буде радісно, і в його вікнах віддзеркалюватиметься голубий озерний простір…

Він ще подумав, що колись летітиме над цим лісом і неодмінно спуститься й помахає Пилипові крилами, а потім свічкою піде в своє бездонне небо, де тільки він і сонце, і нема ні жорстокості, ні автоматних черг — сонце і він, і тільки гудуть мотори, славлячи торжество людського духу.

Уявив собі сонячне безмежжя над землею; й заснув — одразу, не встигши додумати про Віру. Дівчина приснилася йому у віночку, бо посміхався уві сні солодко й зітхав.

А Пилип пильно вдивлявся в нічну темряву й тримав напоготові карабін із загнаним у патронник патроном, бо ліс був жорстокий і з нього могла вийти смерть, а вмирати Пилипові не хотілося.

… Ніч минула спокійно, перед ранком упав туман, і Бутурлак вирішив, що саме його й чекали бандерівці, щоб непомітно увійти в село. Наказав Вербицькому обійти пости й попередити всіх, щоб посилили пильність.

Помалу розвиднялося, небо на сході посвітлішало, й почав затихати жаб'ячий концерт. Пітьма відступала неохоче, та зірки згасали, і чорні силуети сільських будинків усе чіткіше вирізьблялися в сизуватих пасмах туману.

Повернувся Вербицький і доповів, що на постах не сплять і тримають зброю напоготові. Бутурлак кивнув, не відриваючись від кулемета. Знав: зараз вони вийдуть з лісу…

Скільки їх? І як ітимуть? Довгими чергами-він одріже їм відступ, і тут постараються хлопці…

Повів стволом кулемета обережно й м'яко, мов відкрив уже вогонь і його черги лягають все ближче.

Зітхнув: чого вони баряться? Йшли б скоріше, бо нерви, здається, вже не витримують.

А небо дедалі світлішає, і ось перший сонячний промінь несміливо висковзнув з-за обрію. Побачивши його, Бутурлак одірвався од кулемета. Вербицький піймав його погляд і кивнув.

— Усе, — ствердив, — бандери вже не прийдуть.

— Почекаємо ще трохи.

Коли сонце викотилося з-за лісу, до їхнього укриття пробрався Лебединський.

— Що ж, лейтенанте, фальшива тривога? — запитав. — Може, твоєму хлоп'яті все це наснилося?

— Не знаю, що й думати, — признався Бутурлак. — А якщо бандерівці пронюхали про ваш приїзд?

— Хто знав про це?

— У тому-то й справа, що тільки я, Вербицький, голова сільради, директор школи. Всі.

— А хлопчаки?

– Їм не казали.

— Малий щось наплутав.

— Казав, що чув точно: напад призначено саме на цю ніч. Крім того, попередив же директора школи про замах…

Лебединський пошкрябав підборіддя.

— Поголитися б… І поснідати… Зможеш організувати?

— Питаєш! — лейтенант зістрибнув з дощаного настилу, де стояв кулемет. — Ти, Богдане, ще повартуй, — наказав Вербицькому, — змінимо через годину. — Взяв Лебединського під руку. — Певно, в них щось трапилося, і підуть на село наступної ночі.

Молодший лейтенант обережно вивільнив свій лікоть. Мовив, дивлячись просто у вічі Бутурлакові:

— Маю наказ повернутися сьогодні вдень.

– І кинути нас напризволяще?

— Невідомо, чи підуть вони на Острожани взагалі.

— Малий чув: тут якісь коршунівські документи…

— Якщо вірити першій-ліпшій поголосці.

— Та не поголоска ж!

— Ти мене не умовляй. Знаєш, що так наказ?

— Знаю, — скрушно зітхнув Бутурлак. — На жаль, знаю.

— Може, тепер поснідати не дасте?

— Дамо, не хвилюйся. Навіть молоко буде. До речі, скоро витягатимуть сіті, й на обід буде свіжа риба.

— Знаєш що, — опустив очі молодший лейтенант, — давай подзвонимо Ярощукові. Як він вирішить, так і буде.

— Якщо є зв'язок… Ходімо, спробуємо.

Бутурлак крутив ручку апарата з чверть години, поки остаточно не переконався в марності своїх сподівань.

— Все, — підвівся нарешті, — ходімо снідати.

Вова й Олекса встигли вже скупатися в озері й сиділи на шкільному подвір'ї, дивлячись, як Антон Іванович смажить рибу.

— Я вам на дорогу дам, — перехопив їхні погляди Демчук. — Бо дорога неблизька, виголоджена людина апетит подвійний має.

Солдати закивали дружно, погоджуючись, і Антон Іванович усміхнувся жалісно: зовсім ще молоді хлоп'ята — сидять там у районі на пайку, а їм того пайка на один зуб.

Лебединський лежав із зав'язаними за спиною руками у незручній позі, підібгавши під себе ноги й занурившись у траву обличчям. Коршун стояв над ним.

Біль, гнів і безнадія переповнювали молодшого лейтенанта, стогін і ридання рвалися з вуст, і він кусав їх до крові, щоб хоч якось утамувати той страшний біль, що рвався зсередини.

Вони вклепалися, як останні хлоп'ята. Від'їхали від Острожан кілометрів за шість-сім і вже думали, що ніщо їм не загрожує. Ліс підступав до самої дороги, густий листяний ліс, але такий тут усюди — їдеш і кілометр, і десять пробитою ще дідами колією, а обабіч, здається, одні й ті ж дуби, берези й вільхи. Їдеш як у тунелі, і ця зелена одноманітність поступово заколисує, притупляє пильність, сон налягає на людину, і нема вже сил боротися з ним…

Молодший лейтенант знав, чим загрожує їм притуплення пильності, спочатку він сам ішов попереду коней з автоматом напоготові, потім його підмінив Вова, та через п'ять кілометрів від Острожан вирішили, що нема чого боятися коршунівців, вмостилися на задньому сидінні брички, Олекса підігнав коней, і ресорна бричка застрибала на вибоях лісового путівця.

Першою чергою мало не впритул бандерівці скосили Вову та Олексу. Лебединський устиг схопити автомат і стрибнути з брички просто в кущі, але перечепився ногою за якийсь корінь, і це вирішило його долю. Впав і випустив автомат. Поки дотягнувся до нього, було вже пізно: навалилися двоє, оглушили ударом по голові, і, коли прочумався, побачив, що хтось зазирає йому у вічі — уважно й запитливо.

— О-о, прошу пана ласкаво, — посміхнувся злостиво, — із зустріччю вас! Моцно перепрошую, та довелося вжити деяких заходів, аби спіткатися…