Бронзовий птах - Рыбаков Анатолий Наумович

Але в міру того як говорив Борис Сергійович, гомін знову наростав. Мишко уважно спостерігав за зборами і бачив, що куркулі хоча й не кричать, але будоражать усіх. Вони сиділи навколо Єрофєєва і крамаря маленькою, але згуртованою і злою купкою, усвідомлюючи, що симпатії більшості учасників сходки на їхньому боці, бо всі не хочуть тут комуни, бояться її, бояться комунарів, про яких їм наговорили всіляких жахів.

І Мишкові було шкода Бориса Сергійовича, що самотньо стояв на сцені віч-на-віч з ворожим натовпом, який не хотів його слухати і переривав на кожному слові злобними і глузливими вигуками. Він усією душею співчував Борисові Сергійовичу, але нічим не міг допомогти йому…

А збори галасували, кипіли, вирували. Особливо хвилювалися жінки.

— Не треба нам вашої комуни! — кричали вони. — Все одно виженемо бандитів! Ідіть, звідки прийшли!

Голова Іван Васильович підвівся і крикнув:

— Спокійно, громадяне, спокійно! Вислухаємо товариша, а потім обговорюватимемо. Жінки! Тихо! А то виведу!

Йому відповів задирливий жіночий голос:

— Спробуй виведи!.. Ми тебе самого виведем!..

У залі вибухнув сміх. Але галас не стихав, навпаки — ще більше посилився…

Борис Сергійович стояв на сцені, навіть не роблячи спроби щось сказати, тільки обводив збори суворим поглядом з-під окулярів…

І тоді Мишко, Генка, Славик і решта дітей зробили те, що вони звичайно робили на шкільних зборах, коли зчинявся такий самий неймовірний гармидер: вони хором почали скандувати:

— Ти-ша!.. Ти-ша!.. Ти-ша!

Спочатку їхні голоси губилися в загальному гомоні, але, коли до них приєднались інші діти, не тільки з табору, але й багато сільських, вони перекричали всіх.

Це було таким новим і несподіваним для зборів, що всі замовкли і, нічого не розуміючи, втупилися в дітей. Вони скандували: «Ти-ша!.. Ти-ша!..» — а всі зачудовано дивилися на них.

Потім Мишко подав знак, і діти перестали кричати так само несподівано, як і почали…

Борис Сергійович скористався з тиші, що наступила внаслідок загального збентеження, і сказав:

— Адже й у вас є діти. От вони сидять поряд з вами. — Він обвів уважним і докірливим поглядом жінок, що сиділи з дітьми попереду, і продовжував: — Ваші діти сидять біля вас. Ви їх любите і піклуєтесь про них. Після зборів вони прийдуть додому, де в них є і їжа, і постіль, затишок, ласкава, дбайлива материнська рука. Чому ж ви так жорстоко ставитесь до тих, кого війна, розруха і голод позбавили всього — і дому, і сім'ї, і батька, і матері? Я питаю: чому ви такі жорстокі і несправедливі до них? Чим вони завинили перед вами?

І він замовк, чекаючи відповіді на своє запитання. Та відповіддю йому була загальна мовчанка. Всі уникали погляду Бориса Сергійовича. А в деяких жінок навіть сльози навернулися на очі. Але вони ховали ці сльози і робили вигляд, що, сякаються.

Хлопці торжествували. Здорово він сказав! Сильно вийшло!

Суворим і переконливим голосом Борис Сергійович продовжував:

— Країна наша бідна. Але Радянська влада зробила все для того, щоб повернути дітей до життя, виховати з них чесних трудівників. І в цій великій і благородній справі ніхто не зможе нам перешкодити. Ні ті, що чекають повернення поміщиків і бережуть для них садиби, ні ті, що незаконно заволоділи землею і експлуатують інших селян. — І він суворо поглянув у той бік, де сидів Єрофєєв.

І всі, хто був у залі, теж повернулися туди.

— Коротше кажучи, — підсумував Борис Сергійович, — організація комуни — вирішена справа. І нікому не вдасться це рішення змінити. Воно остаточне. Я прийшов сюди не для того, щоб просити вашої згоди, а для того, щоб усім нам подумати про те, як ми разом житимемо і працюватимемо. Хочете ви обговорювати це питання — будь ласка. Не хочете — я можу піти. Але комуна буде.

Слово попросив Єрофєєв. Він вийшов на сцену, зняв картуз, оголивши лису голову, і сказав:

— Дуже правильно сказав товариш представник про діток. І ми теж хочемо, щоб усе було по-божому, по справедливості. Щоб, значить, і ми нікого не скривдили, і нам щоб ні від кого кривди не було. А от про землю товариш представник нічого не сказав. А з землею ж як буде — от питання.

— Ні на чию землю комуна не претендує, — відповів Борис Сергійович, — комуні відійде та земля, що належить державі і якою незаконно користуються громадянин Єрофєєв та деякі інші громадяни. Хіба вам, громадянине Єрофєєв, належить володіти майже сотнею десятин землі?.

— Не я, а вся громада користується, — відповів Єрофєєв і широким жестом обвів зал, показуючи, що всі ті, що сидять тут, користуються цією землею.

Але та сама жінка в хустці, що кричала про комунарів, раптом вигукнула:

— Ти чого на нас показуєш? Ми цієї землі і не нюхали! Все собі заграбастав!

Не звертаючи на неї уваги, Єрофєєв продовжував:

— Володіємо на законній основі. На те й папір з губернії маємо.

Борис Сергійович суворо подивився на Єрофєєва і сказав:

— Тепер, громадянине Єрофєєв, відомо, скільки вам коштував цей папір.

Єрофєєв кинув на нього насторожений погляд, потім розвів руками.

— Про це нам нічого не відомо.

— Так буде відомо, — коротко відповів Борис Сергійович і, звертаючись до залу, спитав: — Громадяни, хто ще користується цією землею, просьба встати.

Ніхто не встав. Усі мовчали. Тільки один дідусь стиха промовив:

— Хто ж нею користується… Відомо хто…

Єрофєєв раптом простягнув руки вперед, повернув їх долонями вверх і сказав:

— Цими руками земля оброблена. Хіба я не трудящий?

Жінка в хустці схопилася з свого місця і закричала:

— Який ти трудящий? Ти цими руками тільки гроші рахуєш! Закабалив тут усіх, а тепер трудящим прикидаєшся!

Знову заговорили всі разом. Але тепер загальне обурення було спрямоване проти Єрофєєва, крамаря та інших куркулів. Висловлювали давні образи, пригадували несправедливості й приниження, яких зазнали всі від місцевих багатіїв. Мишко дивився на матір Жердяя: от кому б виступити й розповісти, як Єрофєєв підбивав зрадити власного сина. Але Марія Іванівна мовчки сиділа в кутку, лише повертала зажурене обличчя до тих, хто виступав, а сама нічого не говорила.

Голова Іван Васильович постукав долонею по столу:

— Громадяне! Досить сперечатися! Питання ясне: бути тут трудовій комуні з числа колишніх безпритульних товаришів. А те, що деякі свою власну шкуру захищають, так це їхня особиста справа. Все трудове селянство — і котрі бідняки, і котрі середняки — палко бажають помагати спільній справі. А тому просимо Бориса Сергійовича доповісти, як передбачається організувати роботу комуни. В якому, значить, напрямку і яка від нас потрібна допомога.

Борис Сергійович розповів, чим займатимуться комунари, що сіятимуть, які посадять сади, які в них будуть майстерні і допоміжні підприємства, яку вигоду від цього матиме навколишнє населення.

Усі мовчки й уважно слухали його. Можливо, він і не всіх прихилив на свій бік, але більшість відчувала, що справжня правда — на його боці, а не на боці тих, хто експлуатував їх.

А діти тріумфували. Промова Бориса Сергійовича здавалась їм чудовою. Він намалював таку привабливу картину розвитку комуни, що, слухаючи його, їм хотілося теж стати комунарами, залишитись тут і створювати на новому місці нове господарство, «нового, — як висловився Борис Сергійович, — комуністичного типу…»

Розділ шістдесят шостий

Орел-ягнятник

Збори закінчились. Уже настала ніч. Дощ перестав. Небо проясніло, на ньому світилися міріади зірок. І тільки тоді, коли діти зачіпали в темряві дерева та кущі, на них дощем падали застряглі на листі і гілках краплини.

Борис Сергійович і Мишко йшли позаду всіх. Попереду, з темряви, долинали крики і перегукування дітей, дзвінкий сміх Зіни Круглової, скривджене бурмотіння Кита, обурений голос Бечки.

— Скажіть, Борисе Сергійовичу, — спитав Мишко, — якби раптом з'явився колишній власник садиби, міг би він перешкодити комуні?