Наказ лейтенанта Вершини - Лысенко Василий Александрович

— Кажеш, Грушу взяли і Григорія схопили? — схвильовано проказав Кравець. — Загинули мої найближчі вірні друзі…

Кравець, опустивши голову, запитав:

— Ти все розповів?

— Наче все, намагався нічого не забути.

Обличчя Кравця зблідло, і здавалося, він враз постарів, згорбився:

— У загоні діє Рудий! Ще одного зрадника викохали фашисти!.. Принеси мені води. І подай пляшечку з мікстурою. Серце почало підводити…

Юрко приніс води, подав ліки. Кравець накрапав у ложку чорної рідини, випив і, зітхнувши, зронив:

— Полежу трохи. А ти йди до шевця, там тебе чекає лейтенант.

Побачивши Вершину, Юрко втішився:

— Іване Петровичу! Тепер нам відома таємниця Червоної Красуні. На голові в неї вінок з волошок. В кожній квітці — мідна блискітка… Може, вдасться пробратися до казарми «чорних кентаврів».

— Спасибі за товар, Юрку… — привітно глянув хлопцеві у вічі лейтенант.

— Чому ж ви нічого не кажете про Червону Красуню?

— Я давно помітив ті блискітки. Натискав, але не діють!

— І ніяк не можна проникнути в підземелля?

— Поки що ні! Але хай тебе не тривожить таємниця Червоної Красуні! Для нас основне — товар! А з часом і таємницю розгадаємо! Не все зразу! Як там у Києві? Розповідай!

Почувши про Рудого, лейтенант спохмурнів і промовив задумливо:

— Значить, Рудий… Рудий… — Вершина пройшовся по кімнаті, потім сів за стіл. — Треба через чавунну решітку проникнути в парк і поставити магнітні міни на чорних фургонах та танкетках! Командування партизанського загону на мою пропозицію доручило це завдання Юрку Береговому і Вовці Карпенку. Ти не раз був на подвір'ї палацу, знаєш, де стоять танкетки та чорні фургони. Володя теж знає парк. І ви вільно можете пролізти через решітку. Приведи до мене Володю.

— Він же, мабуть, на роботі?

— Ні, Володя дома і знає про нашу зустріч. Через два дні «чорні кентаври» мають залишити палац!

Юрко прийшов до Вовки, коли той сидів серед подвір'я і кришив для поросяти кропиву. Побачив Юрка, кинув ніж, витер об штани руки:

— Це ти?..

— А хто ж?

— Сьогодні має прийти людина від лейтенанта.

— От я й прийшов! Іван Петрович нас жде в шевця!

Хлопці дочекалися призначеного часу.

— Ідіть за мною! — пошепки наказав лейтенант.

За півгодини вийшли до Вовчого яру.

Вершина, намагаючись не шурхотіти гіллям, знайшов вхід до водоспуску:

— Пішли!

Поволі ступали в темряві за лейтенантом та Поухом. Іван Петрович присвітив ліхтариком, йти стало легше. Нарешті потрапили в просторий колодязь. Недавно пройшов дощ, і трохи води просочилося на дно водоспуску.

Лейтенант почепив ліхтарик на ґудзик піджака, сказав пошепки:

— Почнемо! Беріть, хлопці, міни і дійте, як домовилися!

Юрко поволі піднявся по металевих сходинках до чавунної решітки. Хлопець намацав рукою пролом, відсунув листя.

На нього війнуло свіжим повітрям. Не кваплячись, Юрко вибрався в парк. Вовка — за ним.

Міна, як жива, ледве не вискочила з руки, міцно прилипла до металу. Нарешті поставлено міну й на останній, п'ятий, фургон. Можна повертатися до чавунної решітки. Вовка теж впорався.

У цей час на алеї, поблизу якої стояли фургони, з'явилося два німці.

— Скільки нам ще тинятися довкола палацу? — зронив один з них.

— Ще годину — і нас замінять! — відповів другий. — Даремно ти ремствуєш, Курт; сидіти в цій глушині значно вигідніше, ніж потрапити на Східний фронт! У Фріца Гамера вже третій брат загинув. Фріц учора одержав повідомлення!

— І тут не краще, — пробурчав невдоволено Курт, — з батальйону Лернера лишилося п'ятнадцять солдатів! І зараз стає страшно, як пригадаю останній бій, полон, розлючених жінок…

Юрко прикипів до землі.

Стукотіло серце, і хлопцю здалося, що фашисти чують той стукіт.

Вартові поволі наближалися до фургона. Несподівано майже поряд з ними, на протилежному кінці неширокої алеї, хтось наче пчихнув.

— Хто тут?! — гукнув один з вартових. — Стрілятиму! Блідий промінь ліхтарика ковзнув по землі, пробіг по алеї і освітив їжака, який в ту ж хвилю швидко згорнувся в клубок.

— Пауль, — насмішкувато озвався вартовий з басовитим голосом, — ми маємо можливість одержати нагороду, адже ми затримали злочинця. І він справді озброєний з голови до ніг.

— Цей їжак чхнув, як людина, — відповів вартовий, — я ледве втримався, щоб не дати по ньому чергу з автомата. Я був певен, що в парк проникли партизани.

Бас весело зареготав:

— От була б історія! Справжній анекдот! Пауль Вайдер і Курт Кірхбаум захопили в полон їжака! Пішли далі, Пауль! Хай цей колючий «партизан» займається своїми справами. У парку живе багато їжаків. Я не раз бачив їх під час нічних чергувань.

Фашисти ще трохи постояли, один з них торкнувся носком чобота до колючого клубка, посунув його по землі.

Нарешті есесівці пішли по алеї й невдовзі сховалися за рогом палацу.

Юрко трохи почекав, вибрався з-під фургона і, тримаючись муру, обережно почав відходити. Ось і знайомий кущ бузини.

Тремтячою рукою намацав холодну решітку, назгрібав купу торішнього листя, поклав його поряд з проломом і почав спускатися в колодязь. Потім дбайливо замаскував решітку і заспокійливо зітхнув, коли його ноги торкнулися кам'яного дна водоспуску.

— Поставив? — запитав лейтенант.

— Так, Іване Петровичу!

— Чого затримався?

— Патруль з'явився! Фашисти зупинилися неподалік фургона, на який я ставив останню міну. А Вовка тут?

— Тут, — почувся голос товариша, — я приклеїв міни на танкетки і зразу назад.

— Тепер давайте вибиратися з цього водоспуску, — запропонував Вершина, — бо часу в нас обмаль. Ще трохи — й почне світати.

— Лише б фашисти не передумали, — стурбовано озвався Поух, — та не забарилися з виїздом. Страшне лихо можемо накликати на село.

— Не накличемо, — заспокійливо відказав Вершина, — німці — народ точний. Повинні виїхати о п'ятій годині ранку. Тут уже ми будемо сподіватися на німецьку точність. А через п'ятнадцять хвилин спрацюють наші міни.

Коли вийшли з водоспуску, ще було темно. З Прип'яті повівав прохолодний вітер. На березі лейтенант зупинився:

— Велике вам спасибі, хлопці, за виконання бойового завдання. А тепер — додому! І нікуди не рипатися! До скорої зустрічі, хлопчики!

Постаті лейтенанта та Поуха швидко розтали в темряві, Вовка, глянувши їм услід, сказав:

— Ходім спати! Краще й справді зараз сидіти дома, хоча й хотілося б подивитися на фейєрверк!

Юрко попрощався з товаришем, берегом Прип'яті пішов додому, ступив на ґанок, сів на лаву. У повітці голосно форкнув Гнідко і тихенько заіржав. Звик кінь до Юрка, визнав його за свого господаря. Як почує його кроки — починає тихенько іржати, кличе, щоб підійшов, погладив, пригостив шкуринкою хліба.

Юрко прихилився до ґанку і непомітно для себе задрімав. Прокинувся від недалекого гуркоту моторів. Спершу здалося, що в передсвітанковому небі летіли важкі бомбардувальники. Хлопець прислухався. Десь біля майдану на вулицях вуркотіли танкетки, потім заревіли фургони.

«Недовго вже вам гуркотіти», — втішно подумав Юрко.

Чорні фургони в супроводі танкеток та чотирьох вантажних машин з есесівцями посунули на шлях, який вів на Київ.

Лейтенант Вершина та Поух підійшли до печери тоді, коли з неї виходили партизанські кулеметники та автоматники і займали місця на придорожніх пагорбах. Біля входу в печеру стояв командир партизанського загону Михайло Сергійович Коваленко. Він запитав Вершину:

— Порядок?

— Повний, товаришу командир.

Коротка липнева ніч.

Не встигне зайти сонце, не встигне ніч по-справжньому розгорнути над землею свої крила, як уже на сході починає багряніти небо.

Партизани чекали фашистів.

Лейтенант хвилювався, раз у раз стурбовано поглядав на годинник:

— Стрілки повзуть, як сонні, ледве рухаються!

Командир загону заспокоював Вершину:

— Ніде, Іване Петровичу, твої фашисти не дінуться! Дорога на Київ одна. Іншої немає. Так що окупанти з нами розминутися не зможуть. А от чи вибухнуть своєчасно твої магнітки — невідомо. Але це теж не біда. Далі придорожніх верб ми їх не пустимо!