Таємниця піратських печер - Валеро Рудольфе Перес

Через кілька хвилин четверо дітей і цуценя входили до Лійкуватої печери і прямували в куток, де був отвір. Маркос поставив ліхтар збоку і прив’язав до виступу мотузок. Першим спустився Пако, за ним Пепе, потім вони допомогли Аліні. Останнім стрибнув в отвір Маркос, а Мочіта лишилася нагорі, риючись у землі.

Коли всі опинилися внизу, ліхтарик перейшов з рук у руки до Пепе, який був першим у ланцюжку, і група рушила по тунелю.

У тому місці, де треба було нагинатись, Аліна обернулася до Пако.

— Ми, здається, йдемо…

— Так, Аліно, — перебив близнюк. — Ми йдемо в напрямку моря. Це я вчора з’ясував.

Нарешті тунель скінчився і діти опинились у нижньому гроті. Він був досить просторий, порівняно з тісним коридором. Сюди вже долинав шум прибою. З допомогою великого ліхтаря й ліхтарика вони досить легко знайшли підземне озеро.

— Дивовижно! — вигукнув Пепе,

— …вовижно… вижно… ижно… — пішли виляски.

Дітям аж не вірилось, що під глиною — море. Вони надовго застигли, роздивляючись витвір природи.

— Ця печера сполучається з морем, — пояснив Маркос, показуючи на воду. — Подібно до…

— Неймовірно! — вигукнув Пако, який відійшов від групи з ліхтариком у руці.— Неймовірно! Ящики зникли! Як же це могло статися?

Хлопчик був приголомшений. Ящиків, які він бачив на власні очі, на місці не виявилось. Маркос швидко обійшов печеру з ліхтарем.

— Тут нічого немає,— сказав він. — Їх забрали.

— І кудою ж їх винесли, якщо я чатував цілу ніч? Присягаюсь, що не заснув ані на хвилину.

— Тут немає іншого виходу окрім того, через який зайшли ми, — підтвердив Маркос, анічогісінько не розуміючи. Раптом він нахилився — Дивіться!

Хлопчик тримав у руці компас із розбитим склом. Друзі оточили його, гублячись у різних здогадах.

— Такими користувалися моряки, — сказала Аліна.

— Археологи теж, — промовив Пепе. — Компас потрібен у печерах, щоб не заблукати.

Виходить, що ящики належали таки Ірмі та Енріке. Крім шліфованого каменя, це підтверджував і компас.

— Я знаю, що сталося, — впевнено сказав Маркос. — Коли вони побачили нас на узбережжі, то злякалися, що ми виявимо їхні знахідки, й забрали їх. Скористалися тим, що Пако задрімав ненадовго на чатах і…

— Ні! Ні! Я не спав ані секунди, — обурився враз близнюк. — Тут має бути другий вихід. І я його знайду.

Але виходу він не знайшов. Проте, коли Пако почав гарячково водити навсібіч ліхтариком, промінь світла описав дугу під склепінням, і там щось майнуло.

— Що це? — промовив він і присвітив туди.

Коло входу до тунелю, на стелі грота, було видно якісь неоковирні малюнки.

— Піктограми! — захоплено вигукнув Пепе на всю печеру, неначе знайшов дорогоцінний скарб.

Він підбіг і вихопив ліхтарика з братових рук. Освітив ним стелю і застиг, вражений. Це були схематичні зображення, мальовані колами.

— Оце-то так! Це ж справжнє відкриття!

Усі підійшли подивитись на малюнки. На Аліну вони не справили великого враження.

— Невже вони такі цінні?

— Ти навіть не уявляєш собі,— схвильовано відповів їй Пепе й почав пояснювати друзям, що таке відкриття важить більше, ніж будь-який скарб.

Хлопчик був щасливий. Про таку знахідку мріє кожен археолог. Він невідривно розглядав маленькі малюнки, немовби хотів вирвати в них таємниці минулих століть.

Коли діти вирішили повертатись, Пепе погодився неохоче.

— Як на нього, то він би тут і спати лишився, — пожартував його брат.

Група рушила назад. Дійшовши до отвору, Пако першим виліз нагору, а потім допоміг іншим. Маркос, перш ніж підніматися по мотузку, передав великого ліхтаря. Коли печера освітилася, діти побачили Мочіту, яка щось тримала в зубах.

— Йди сюди, Мочіто! — лагідно покликав Пако.

Мочіта наблизилась, і хлопчик забрав у неї червону палицю.

— Це вона вирила. Для неї це скарб, — сказав він.

Усі вже були нагорі. Відв’язали мотузок і вийшли з печери. І тут Маркос зміркував.

— Якщо археологи ховали тут ящики, — подивився він співчутливо на Пепе, — то вони першими виявили ці малюнки, чи не так?

Маркос мав слушність. Пепе не спало такого на думку. Він відразу знітився. Як можна було припускати, що він перший відкрив малюнки, коли в цій самій печері зберігались знахідки археологів. Отож, прощай його надія на відкриття.

— Гаразд. Тепер ми переконалися, що ящики належали археологам, — сказав його брат. — Але лишається ще одна загадка: як вони могли винести їх, якщо я не зводив очей з печери?

Розділ XVII

АЛІНА ТА ПЕПЕ РИЗИКУЮТЬ

А що як спробувати шукати ящики в таборі археологів? Ця думка Маркоса сподобалася всім. Діти рушили берегом. Аліна гралася з Мочітою. Вона закидала вперед червону палицю, цуценя приносило її й клало до ніг дівчинки, а потім усе повторювалося спочатку. Зрештою палиця впала на піщану косу.

— Гей! Ідіть сюди! — покликала Аліна. — Тут якісь сліди.

Діти підійшли. Це були сліди босих ніг. Навіть пальці було чітко видно. Одні йшли від скель, через пісок, і зникали в морі, а інші вели в зворотному напрямку.

— Судячи з розміру, їх залишила висока людина. Наприклад, Хасінто, — вголос розмірковував Маркос і, підвівши очі, здивувався — От так штука! Сюди йдуть археологи!

І справді, з чагарників вийшли Ірма та Енріке і попрямували до дітей.

— Добридень, — привіталася жінка і незворушно спитала — Ловили рибу?

— Зараз? Ні,— відповів Пако і, на превеликий подив своїх товаришів, додав — Учора ввечері ловили.

— Учора погода була не для ловлі,— зауважила Ірма і звернулась до Аліни — 3 вами не було когось дорослого?

— Артеміо, сусід. Він ночував тут і недавно пішов. А ви коли повернулись?

— Сьогодні вранці,— сказав Енріке. — Нам лишилося дещо оглянути.

Маркос кинув оком на археологів і, здається, почав щось розуміти.

— Ну, що? До табору? Треба навести там лад, — обернувся до друзів хлопчик.

Усі добре знали, що там повний порядок, тож збагнули — це лиш привід. Вони розпрощалися з археологами її рушили. Мочіта побігла за ними з червоною палицею в зубах. У гущавині Маркос зупинив товаришів.

— Треба вирішити, що робити далі,— сказав він. Усі посідали колом на траву.

— Послухай, Пако, чому ти сказав, що ми вчора увечері ловили рибу? — спитала Аліна.

— А щоб вони не зрозуміли, що я спостерігав за печерою, якщо бачили світло мого ліхтарика.

— Ні, ні. Думаю, що вони нічого не бачили, — втрутився Маркос. — Я здогадуюсь, що сталося з ящиками.

— Що? — вигукнули діти майже в один голос.

— Все дуже просто. Вони прибули сьогодні зранку, коли Пако вже повернувся до намету, і спокійно забрали ящики.

Діти мовчали. Вони сподівалися почути розгадку великої таємниці, а все виявилось настільки простим.

— Так воно й було, — сказав нарешті Пепе. — Але якщо вони повернулись, значить, робота ще триває. Може, вони перенесли ящики в інше місце. Я обов’язково знайду їх.

— Пропоную ось що, — оголосив Маркос. — Я йду до Індіанської бухти: може, пощастить зловити щось на сніданок. Пепе шукатиме ящики. А Пако та Аліна можуть сходити на Соснову гору й почекати, поки Хасінто піде з дому.

— А коли впевнимось, що він вийшов, то зайдемо, — підхопила Аліна.

— Ні,— заперечив її брат. — Як побачите, що він вийшов, прийдете й скажете мені. Сходимо разом. Гаразд?

Діти погодились. Кожен подався своєю дорогою.

Коли Пако та Аліна добулись на вершину Соснової гори, хлопчик поглянув у долину, де стояла хатина.

— Будемо чатувати в різних місцях, — сказав він, — Так ми побачимо не тільки як він вийде, а й куди піде.

Аліна згодилась, і вони взяли хатину в облогу. Дівчинка зачаїлася у траві з боку моря, де вони ховалися й минулого разу. Аліна непокоїлась. З братом вона домовилася. Але чи можна бути впевненим, що Хасінто не повернеться додому тоді, коли вони шукатимуть Маркоса? Ні, вона не хотіла пропустити такої нагоди.