Острів тисячі самоцвітів - Пашек Мірко

— Твій батько не має ніякої заслуги, — зашепотів. — Він не хотів пливти з Вікреною й відмовився, бо побоявся.

— Ти хочеш сказати, що мій батько страхополох? — скипів Бандала.

— Він такий, як і має бути, щоб носити крісло за паном Ліндсеєм.

— Пхе! — скривився Бандала. — Твій батько носив з копалень каміння для пана Ліндсея. То ще гірша робота.

— Ні. Пан Ліндсей не подужає винести каміння з копальні, а крісло принести подужа й сам. Воно ж бо легке.

— Саме через те мій батько його й носить. Краще виконувати легку роботу, аніж тяжку. Розумніше коритися білим, аніж не слухатись їх. Ось ми слухаємось, і нам добре, і таткові, й мені. Правда ж, Вікрено?

Вікрена мовив по хвилі:

— Я не хочу казати кепсько про Тіссу. Він має заслугу, бо послав з нами свого сина. Але найбільшу заслугу має Тікірі, без нього ми зазнали б поразки.

— Бачиш!.. — переможно вигукнув Тікірі.

— Хоч нам також помогли й ті хлопці в машині, — перебив його Вікрена. — Якби вони з нами не гралися — були б проїхали швидше, ніж на шосе вилізли буйволи.

— Кхм… — буркнув Тікірі розчаровано: йому стало прикро, що мова про його заслуги була така коротка.

Більше вже не розмовляли, бо вітер ущух, і довелося взятися за весла.

Рибальське селище було наче безлюдне, але допіру вони причалили, показалися чоловіки й завмерли на березі, як уранці, ніби їх знову приголомшив подив.

— Я продав рибу дешевше, ніж продає Альваро, а вторгував куди більше, ніж би дістав од Альвара, — сказав їм Вікрена. — Хто хоче пливти завтра зі мною?

Зголосився лише один чоловік, теж Вікренин товариш, каліка, на прізвисько Жаба. Був то знаний здоровань, але, як сталося нещастя в опалових копальнях, що згубило батька Тікірі, втратив бідолаха обидві ноги й нині животів із жебрів. Повзав, як жаба, від хатини до хатини, спід тіла мав обгорнений пальмовою корою, в руках — шматки старих шин, але часто голодував, бо жебрущі буддистські ченці — здебільша молоді, невипрацьовані лобуряки — його запрошки випереджали.

— Я! — сказав своїм хриплавим голосом. — Візьми мене, Вікрено! Маю в руках велику силу, я ж бо на них ношу всеньке своє тіло. Прив'яжи мене до човна, й ніхто так не працюватиме, як я.

Рибалки засміялися. Вони засміялись дужче, коли Вікрена задумавсь: а чом би справді не взяти Жабу! А ще дужче, коли Вікрена заходився майструвати з пруття лавицю, власне, якусь колиску, що могла б утримати каліку в човні.

Словом, на світанку другого дня Жаба з Вікреною та його друзями таки виплив.

Цього ж ранку схопив Тікірі од пана Ліндсея кілька потиличників — покару за те, що вчора без дозволу зник, не замів і не приніс чаю.

Тікірі вдав, ніби дуже з того засмутився, аби приховати, що це йому за дурничку. Дорога, яку він учора подолав і яка в хвилини втоми здавалась йому страшною і нескінченною, тепер уявлялася чудовою казкою. Тікірі подумки підраховував, скільки він уже здобув перемог у житті. Блакитної акули, якій давно колись ухромив весло в пащеку, на цей раз Тікірі не взяв до уваги — хоч був то вельми звитяжний учинок, але, коли покласти руку на серце, то трохи й дитячі хвастощі. Однак (і це щира правда) він переміг дріт пана Альвара, кобру й учора свою втому й навіть червону машину; сам Вікрена про це сказав. За один день дві славні перемоги! Як вестиметься й далі так, то чом би йому незабаром не зважитися на дикого слона?

Перед полуднем до пана Ліндсея завітав гість, який у копальнях з'являвся дуже рідко: пан Альваро. Вони ніколи не були приятелями, й пан Ліндсей примусив відвідувача. довго чекати в передпокої канцелярії.

— Що йому тут треба, товстому нечупарі? — пробурчав, скривившись, пан Ліндсей, коли слуга доповів, хто проситься на розмову. — Хоче продати мені арак? Скажи йому, що в мене ще нема бажання отруїтися.

Крім риби та копри, чим тільки не торгував пан Альваро; у тім числі й араком, міцною рисовою горілкою, котру гнав у власній гуральні.

Слуга осміхнувся: він теж не дуже полюбляв пана Альвара.

— Так начеб не про те йдеться, аби він щось продавав, сагібе, — відказав слуга, хоч пан Ліндсей сам добре знав, що Васко Альваро надто вельможний пан, аби самому ходити й пропонувати свій товар. — Скорше прийшов купити копальні.

Пан Ліндсей зиркнув на нього, й слуга сквапно позадкував — злякався, що господар шпурне в нього попільничкою. Але пан Ліндсей засміявся; сьогодні він був у доброму гуморі, а втім, він завжди пишався тим, що розуміє жарти.

— Хай там посидить. Нема в мене зараз на нього часу.

Однак за двадцять хвилин звелів покликати пана Альвара й навіть пригостив його склянкою шотландського віскі:

— Скуштуйте, Альваро, яке на вигляд і смак справжнє віскі.

Говорили вони сам на сам, після чого пан Альваро з гідністю поїхав у своєму ще гіднішому авто марки «Ролс-ройс». Пан Ліндсей по його від'їзді знову спокійно писав, пив чай і телефонував. Тільки перед обідом ніби мимохідь спитав слугу:

— Що це втнули рибалки вчора?

— Рибалки, сагібе? Нічого я не чув.

Пан Ліндсей блимнув на слугу: він платив йому на кілька рупій більше, ніж звикле, і слуга йому за це розказував про все, що діється на копальнях.

— Ди-ивно, про це вже горобці цвірінчать.

— Але я справді нічого не знаю, — розпачливо запевняв слуга, думаючи собі так: по-перше, той цвірінькало, який хазяїна інформував, приїхав у автомобілі й пив з паном Ліндсеєм шотландське віскі; по-друге, коли сагіб Ліндсей хоче знати, що діється за межами копалень, то мав би до тих кількох рупій додати принаймні ще стільки; по-третє, хоч пан Ліндсей і пан Альваро не симпатизують один одному, в певних випадках вони миють один одному руки; і по-четверте, Тісса вчинив дуже необережно, пославши з Вікреною свого сина: — Слово честі, сисагібе, ні сном ні духом не відаю про це.

— Гм… — буркнув пан Ліндсей вельми недовірливо.

На щастя — чи на нещастя — задзвонив у тій хвилі телефон. Пан Ліндсей узяв трубку, трохи послухав, засяяв і прожогом вискочив надвір.

По обіді він уже не прийшов до канцелярії, чому зрадів не тільки слуга, а й Тікірі, котрий скористався з волі, щоб податися до Бандали. Дорогою двічі чхнув, що було — як усі на Ланці вірили — поганою прикметою.

На диво, нічого поганого не сталося, скоріше навпаки: перед бунгало стояла машина, й з неї саме виходив Жожо Ліндсей, якого Тікірі не бачив добрих чотири роки.

Злочин

Першої хвилі Тікірі й на думку не спало, що це його товариш дитинства. Цей високий, кремезний юнак із рудуватою прилизаною чуприною, чорними окулярами на носі, з незнайомим голосом і на мачину не був подібний до колишнього Жожо. Тільки коли з авто виступила й пані Ліндсей, котра за ці роки змінилася дуже мало, Тікірі зрозумів, що моцний парубійко — то Жожо! Відразу ж упізнав його рухи, його поставу й відчув до нього велику приязнь.

— Гелов! — вигукнув Тікірі й ухопив його за рукав. — Гелов!

Молодий Ліндсей повернувся до нього, але Тікірі весь час бачив лиш великі чорні окуляри, схожі на банькаті очиська.

— Гелов, Жожо, — повторив він весело.

— Хто це, в біса? — здивувався Жожо, не вірячи своїм вухам. — Що це за…

— Your old friend! — випалив Тікірі, щоб похвалитися своєю англійською мовою. — Твій давній друг!

— Це Тікірі, пане, — підказав Бандала, беручи багаж з авто.

Жожо підняв окуляри, і нарешті можна було бачити його такі знайомі очі, які тепер здавались іще блякліші, ніж колись.

— I see, — сказав. — Еге. Тікірі — той, що акули…

— Так, — зрадів Тікірі. — Той, що через тебе дістав прочухана.

Жожо Ліндсей окинув його поглядом, а тоді знов опустив окуляри.

— Тікірі! — засміявся. — То приходь увечері до мене, Тікірі! Щось покажу тобі, привезене дуже здалеку.

Він ляснув Тікірі по плечі, аж залящало, й пішов до будинку в супроводі Бандали, Тісси та кухаря, які несли валізи. Ступав твердо, як дорослий чоловік або вояк. Тікірі дивився услід і дуже радів, що Жожо впізнав його, згадав по такій довгій розлуці й запросив до себе. Скільки це зараз Жожо років? Щонайменше двічі по сім без двох, він же був молодший від мене…