Відважні - Воинов Александр Исаевич

Олексій примружився.

— А як ти гадаєш, скільки нас тут?

— Коли?

— Зараз!..

— Троє…

— Ех ти!.. Рахувати не вмієш. Піди заглянь, хто за поворотом стоїть. Та швидше, поки не втік!..

Обличчя в Петра стало страшне. Очі округлилися, і вся його сутула постать затряслася від мисливського азарту. Притиснувши до грудей автомат, він метнувся в траншею. В ту ж мить від найближчого повороту затупотіли чиїсь важкі кроки. Чоловік, певно, щодуху біг до виходу.

— Сті-ій! — тонким зривистим голосом закричав Петро. — Сті-ій!.. Стріляти буду!..

Він зник у глибині траншеї. Василь не стримався і кинувся слідом за ним. Олексій чув на відстані збуджені голоси, але не міг розібрати жодного слова. І враз, коли вони наблизилися, він виразно почув той голос, заради якого пішов на цей страшний риск. Це був голос Юренєва.

За хвилину Петро виштовхав Юренєва з траншеї в котлован і зупинився позаду, не опускаючи автомата. Юренєв поводився спокійно, навіть визивно спокійно, наче він тут був старшим.

— Ти все чув? — запитав його Олексій.

— Так, усе, — підкреслено голосно відповів Юренєв.

— Тобі все ясно?

— Все.

— Ти й тепер будеш твердити, що я зрадник?

— Буду! — глузливо дивлячись йому у вічі, сказав Юренєв.

— Чому?

— Тому, що мені це потрібно!

Василь Дмитрович підійшов до Олексія і сердито труснув його за плече.

— Слухай-но, ти, Охотников! Він каже, що ти все брешеш! Опутати нас хочеш…

Олексій з силою скинув руку поліцая з плеча:

— Кого ти слухаєш! Це ж провокатор! Він у гестапо служить!

Петро здригнувся і опустив автомат. Ну й в історію вони влипли!

Юренєв присів на купу щебеню.

— Ну, Охотников, давай грати відкрито, — сказав він, втішаючись відчуттям своєї сили. — Так, ти розкусив мене. Я працюю в гестапо! І гнию поруч з тобою, щоб зрадити тебе! Так, я зрадник! Але ти помреш, а я буду жити… А ось вони, — вказав він на поліцаїв, які збентежено тулилися до стіни, — зараз застрелять тебе за моїм наказом. Застрелять, тому що вони хочуть жити, а тільки я один можу їм дати прощення…

— Але вони можуть убити й тебе! — крикнув Олексій.

— Не можуть! — спокійно похитав головою Юренєв. — Якщо вони вб'ють мене, їх тут же розстріляють. Ніхто їм не повірить, що мене застрелили, коли я намагався втекти або не підкорявся наказу… Не можуть!.. Ти ж помреш, як підлий зрадник, і могила твоя заросте чортополохом. — І він підвів руку, даючи знак поліцаям. — Ану, сіконіть по ньому чергою, — і раптом, обернувшись, дико загорлав: — Стріляйте, наказую!.. Або самих розстріляю!..

Поліцаї підвели автомати. Ще трохи — і Олексій упав би мертвим. Але в цю мить на краю котлована з'явився якийсь чоловік і закричав:

— Стійте!.. Не стріляйте!

Всі мимоволі глянули вгору. Держачи високо над головою обрізок залізної балки, стояв Кравцов. Він був страшний у своїй юнацькій люті.

— Я все чув! — мовив він. — Цього разу я був тут! Ти, собако, — нагнувся він до Юренєва, — не можеш померти від кулі, але можеш — від нещасного випадку!..

Юренєв з жахом притулився до стіни котлована.

— Що ти робиш?.. — заволав він.

Але в цей момент кинутий з силою шматок заліза розтрощив йому голову. І мертве тіло повалилося на каміння.

Кравцов одразу скочив униз і підбіг до Олексія.

— Я всім скажу правду! — гаряче сказав він. — Тобі знову повірять.

Поліцаї, опустивши автомати, постояли над тілом Юренєва. Потім Петро сказав:

— Який необережний! Я ж попереджав його — не лізь під балку, може впасти!..

Василь глибоко зітхнув:

— Отак буває! Береться людина не за своє діло. Лізе, куди не слід. А потім ховай її!..

Курт Мейєр, який цього вечора збирався зустрітися з Юренєвим, дізнавшись про його раптову загибель, був страшенно розлючений. Але найретельніше розслідування підтвердило — Юренєв став жертвою власної необережності.

Зрештою, Курт Мейєр був не з тих, кого легко переконати в тому, в що він не хоче повірити. І він вжив своїх заходів…

Розділ двадцять дев'ятий

ТЕПЕР — ДІЯТИ!

Миколка з хвилюванням чекав наступного ранку. Він уже знав, що Михайло загинув, і чув, як Вернер допитував поліцаїв, а потім доповідав про це Курту Мейєру по телефону. Правда, Миколка не розумів по-німецьки, але Вернер часто згадував прізвище Юренєва, і тому не важко було розібратися, в чому справа.

Поліцаї одностайно твердили, що Юренєв — жертва нещасного випадку, — не можуть же вони встежити за кожним, хто через свою власну необачність підставить голову під залізну балку. Але Миколка розумів, що батько якимсь чином зумів позбутися зрадника, а сам лишився поза підозрою.

Тільки б тепер ще чого-небудь не сталося до їхньої зустрічі. Вони остаточно про все домовляться, а там Миколка й Вітя вирушать до своїх.

Як вибратися з табору, хлопці вже придумали. Вони заберуться в машину, яка щодня ходить у сусіднє село по хліб. Вітя вже кілька разів їздив туди, і куховар охоче його відпускав. Він не любив трястися осінніми розмитими дорогами, — гляди, застрянеш десь у грязюці, а потім тюпай пішки по допомогу.

Крім шофера, в машині завжди їздили двоє солдатів або поліцаїв, які одержували в пекарні хліб, укладали його в кузов, а потім вилазили на нього просто в чоботях. Теплий хліб зігрівав їх, а те, що хлібини розплескувалися і бруднилися, не мало значення — ув'язнені все зжеруть.

Кілька днів тому сталося так, що єфрейтор довго не міг знайти другого чергового поліцая і, оскільки шофер уже лаявся, наказав їхати Віті. Той успішно справився з цим ділом. Відтоді поїздки по хліб стали Вітиним обов'язком. І хлопці вирішили: якщо на машині їздить Вітя, то чому на ній не поїхати й Миколці? Вони вирушать у село разом, одержать хліб, а коли повертатимуться, вискочать з машини на дорогу. Поки машина доїде до табору, поки їх спохватяться, поки вирішать, посилати за ними погоню чи ні, вони вже будуть далеко.

Ніч минула в тривожному чеканні ранку, а ранок — у ще тривожнішому чеканні часу зустрічі з батьком. «Чи прийде він? — тужливо думав Миколка. — А раптом щось станеться, раптом його арештують!»

Вернер кудись виїхав ще на світанні, і тому Ріхард виспався досхочу, а коли прокинувся, дав Миколці чистити зубним порошком мельхіорові ложки, виделки і ножі. Вернер любив, щоб у нього на столі все блищало.

Упоратися з двома приборами не так уже й важко, але Ріхарду тут же спало на думку полагодити зіпсований радіоприймач, і хоч Миколка на цьому зовсім не розумівся, все ж Ріхард примусив його сидіти за столом і дивитися, як він орудує викруткою. Понад усе Ріхард не любив самотності, а крім того, присутність хлопця нагадувала йому про далеку домівку.

А час минав. Годинник на стіні показував без чверті дванадцяту. Незабаром прозвучить обідній гонг! Що ж робити? Як утекти від Ріхарда? Хоч би справа яка, а то сиди і дивись, як він копирсається в різних деталях і дротиках…

На підвіконні лежала губна гармошка, на якій зрідка любив грати Вернер. Миколка підвівся, узяв блискучу від нікелю і оздоблену вигадливими вензелями вузьку плитку і підніс до губ. Гармошка тонко й сильно зазвучала. Миколка швидко провів нею по губах, вона зазвучала безладно. Хлопець раптом згадав вилицюватого німця в машині — той, мабуть, здорово вмів грати на цій штуці.

Ріхард скривився і похитав головою — не треба! Але Миколка знову з силою дунув у гармошку. Ріхард ляснув рукою по столу:

— Стій!..

А Миколка з відчаєм дув і дув у гармошку — будь, що буде! Інша людина на місці Ріхарда від такого концерту втратила б терпець. Але Ріхард мав міцні нерви, і тільки шия його бралася червоним. Нарешті, коли вищання гармошки стало зовсім нестерпним, він схопився, видер у Миколки гармошку, підбіг до дверей, штовхнув їх ногою і міцно ляпнув Миколку нижче спини.

Цього тільки й треба було Миколці. Він прожогом вискочив з хати. Якраз вчасно: гонг уже пролунав, і ворота в поле були широко розчинені. Боячись, що Ріхард стане його шукати, Миколка забіг за хлів і, вилізши на великий камінь, глянув на дорогу через тин.