Відважні - Воинов Александр Исаевич

— Я розмовляв з Клавдією Федорівною, — сказав батько, — ти житимеш у неї з Віктором і Майєю.

Миколка мовчав.

— Тобі треба вчитися… — вів далі батько. — Тобі не можна не вчитися!.. А я повинен іти… Я мушу йти! — Він підвищив голос, наче боячись, що Миколка проситиме його залишитися. — Адже я добре знаю район укріплень… Я тільки покажу, де стоять доти, і повернуся!..

Миколка мовчав, і його мовчання було вагоміше слів.

— А автомата мені ще можна носити? — раптом запитав він.

— Не можна, — суворо відповів батько, — тепер не можна!

Вулицею крокували два солдати. Один високий, другий ледве сягав йому головою до грудей. Вони дійшли до перехрестя. Зупинилися. Високий нахилився, поцілував низенького, щось сказав йому, повернувся і рушив далі. А нижчий, у продимленій ватянці, дивився йому вслід і зовсім по-дорослому ковтав сльози. І тільки коли старший зник вдалині, він прихилився до паркана і голосно заплакав.

Розділ тридцять восьмий

ПОДІЇ РОЗВИВАЮТЬСЯ

Здалеку вітер доніс у місто ледве чутний гуркіт артилерійської канонади. Це сусідня армія вибивала противника з укріпленого району. На площі гупали кирки — взвод саперів копав братську могилу для розстріляних гітлерівцями солдатів. На завтра Ястребов призначив урочистий похорон.

Спустілими вулицями ходили патрулі. Зрідка проїжджали машини з синіми фарами. Розвідка донесла Ястребову, що гітлерівці, відступивши до Нового Оскола, окопуються і підвозять резерви. Можливо, вони найближчими днями спробують перейти в наступ.

Ястребов попросив командуючого армією дозволити йому продовжити переслідування противника. Проте в штабі армії були свої плани. Ястребову наказали організувати міцну оборону міста і чекати дальших вказівок.

Сидячи за своїм робочим столом, Стременний розмовляв по телефону з командирами полків, коли з радіостанції йому принесли телеграму з штабу армії. По тому, як усміхався сухорлявий лейтенант, подаючи йому аркуш з розшифрованим текстом, він зрозумів, що його чекає приємна і важлива звістка.

І справді, телеграма була дуже приємна. Стременний швидко пробіг її очима, мимоволі сказав: «Ого!» — і вийшов у сусідню кімнату, де полковник Ястребов розмовляв із своїм заступником по політичній частині — полковником Корнєєвим, невисоким, кремезним, серйозним і поважним чоловіком, любителем доброго тютюну і доброго жарту.

Вони сиділи за столом, на якому лежали оперативні зведення і карти, втім, зараз старанно прикриті, тому що в кімнаті був сторонній чоловік у цивільному, йому було, мабуть, років під п'ятдесят, його темне волосся було таке рідке, що крізь нього просвічувала шкіра, щоки вкривала сива щетина. Одягнутий він був у старе чорне пальто, з-під якого виглядали обтріпані сірі літні штани. На носі в чоловіка невпевнено трималися скріплені на переніссі чорними нитками зламані надвоє окуляри з тріснутим лівим скельцем. Розмовляючи з командирами, чоловік час від часу поглядав на телефоніста, який, сидячи в кутку, їв з казанка юшку.

Осторонь, біля вікна, стояв начальник особливого відділу дивізії майор Воронцов. Він був одних літ із Стременним, але виглядав значно старшим — можливо, тому, що мав схильність до повноти. Злегка примруживши невеликі карі очі, він спокійно палив цигарку, уважно і з інтересом слухаючи те, що розповідав чоловік у пальті. В руках він тримав кілька фотографій, вже, очвидно, ним проглянутих, чекаючи, поки Ястребов і Корнєєв проглянуть інші.

Мигцем зиркнувши на стороннього, Стременний підійшов до Ястребова і, стримуючи усмішку, голосно промовив:

— Товаришу генерал-майор, дозвольте звернутися!..

Ястребов здивовано і суворо подивився на нього.

— Киньте ці жарти, Стременний!.. У нас тут справа важливіша… Знайомтеся. Це місяцевий фотограф. Він приніс нам дуже цікаві знімки… Їх можна буде декому пред'явити. — Ястребов простягнув Стременному пачку фотокарток.

Стременний взяв у нього з рук десяток ще не зовсім сухих фотографій, віддрукованих на матовому німецькому папері з хвилястою лінією обрізу. На цих фотографіях було знято есесівців. На одній — під час гри в м'яча, без мудирів, у підтяжках, з засуканими по лікті рукавами сорочок. На другій — вони сиділи навколо стола в мундирах при всіх регаліях і дружно простягали до об'єктива апарата склянки з вином. Серед них було кілька жінок. На третій — гітлерівці були сфотографовані в машині, каски і кашкети низько насунуті на очі, на колінах — автомати. Не забули вони знятися і біля підніжжя шибениці в момент страти, на кладовищі, серед березових хрестів…

На цих же фотографіях — то збоку, то на задньому плані — виднілися якісь постаті у цивільному. Вони, мабуть, теж брали участь у тому, що відбувалося, але відчувалося, що це люди підлеглі, залежні і між ними та їхніми господарями — величезна дистанція.

— Так, ці фото нам згодяться, товаришу генерал, — сказав Стременний і, відступивши на крок, непомітно для Ястребова передав за його спиною телеграму замполіту.

— Знову — генерал! — вже розсердився Ястребов.

— А чому, власне, ви, товаришу генерал, присікуєтесь до начальника штабу? — сказав, усміхаючись, Корнєєв. — Він має цілковиту рацію, ви і є генерал… Ось, подивіться! — І він простягнув Ястребову телеграму. — За визволення міста вам присвоєно звання генерал-майора і вас нагороджено орденом Червоного Прапора…

— А дивізія?.. — запитав Ястребов.

— Нікого не забули, Дмитре Михайловичу. А дивізії оголошено подяку. Наказано нагородити всіх, хто відзначився, — сказав Стременний, вже не стримуючи своєї радості.

Ястребов читав телеграму довго-довго і чомусь сердито звівши брови. Нарешті прочитав і відклав убік.

— Просто неймовірно, — сказав він тихо, — чотири події, і всі в один день!

— Три я знаю, товаришу генерал. — Стременному незвично і навіть якось весело було називати Ястребова генералом. Адже лише кілька місяців тому він був підполковником, а на початку війни — майором. — Перша подія — визволення міста. Друга — присвоєння вам звання генерала. Третя — орден… А четверта?

— Ну, це незначна, — ніяково сказав Ястребов: — мені сьогодні сорок п'ять років…

— Поздоровляю, Дмитре Михайловичу! — сказав Корнєєв, міцно тиснучи йому руку. — Відзначити це треба! Такі дні бувають раз у житті!..

— І я вас поздоровляю, товаришу полк… — Стременний збився, махнув рукою і обняв Ястребова, — дорогий мій товаришу генерал!..

Ястребов насилу звільнився від його могутніх обіймів.

— Добре, — жартівливо сказав він. — Поздоровлення приймаю тільки з квітами… Давайте закінчимо справу. Дякую вам, товаришу Якушкін, — звернувся він до фотографа, який весь час мовчки стояв збоку, проте всім своїм виглядом брав участь у тому, що відбувалося в кімнаті. — Ви вчинили дуже правильно, передавши в руки командування ці фотографії. Дякую вам за це. Я бачу, важко вам тут було, і в тюрмі насиділися вдосталь. Як тільки вам пощастило зберегти фотографії?

— Я згорток з ними облив варом і на городі закопав. От і збереглися…

— Добре придумав!.. Ось вам записка. — Ястребов нахилився над столом і, взявши аркушик паперу, написав на ньому кілька слів. — Ідіть до начальника продовольчого постачання — він видасть вам пайок…

— Дякую, дякую, товаришу генерал! — Якушкін широко посміхнувся, потиснув усім по черзі руки і рушив до дверей.

— Ну, Воронцов, — звернувся до майора Ястребов, як тільки двері за Якушкіним зачинилися, — важливий матеріал він нам доставив? Га? І людина, мені здається, цікава…

— Так, безперечно, — погодився Воронцов, збираючи фотографії в папку. — Я візьму всі фото, якщо дозволите.

— Бери, бери, — кивнув Ястребов. — Це для твого сімейного альбома, а мені вони ні до чого… Вивчи як слід. Це такі документи, від яких не відкрутишся…