Навкруги зелений вир.
Де ховатись може звір.
Скрізь дерева дивовижні
Вгору тнуть зелені стрижні.
Квіти... Ніби волошки.
Та завбільшки мов стіжки.
— Що за ліс. Ромашко люба?
Ні берізоньки, ні дуба,
Ні смереки, ні сосни.
Ні кислиць, ні бузини!
А Ромашечка:— Ой нене!
Неспокійне серце в мене
З чужиною віч-на-віч.
Наступає темна ніч.
Де ж ми спатимем. Барвінку?
— Зараз виберу місцинку!—
І Барвінок на коні
Трави витолок рясні.
Ще й листка в кущах нагледів.
Що сховав би і ведмедів.
— Ось тобі. Ромашко, й дім.
Перебудем нічку в нім.—
Навалилась ніч зненацька.
Горобина, вовкулацька.
Небеса — мов чорне скло.
Десь завило, загуло.
— Що це? Лишенько моє!—
А Барвінок:— їсти є?—
(Коник Дзвоник без оброті
Засинав з травою в роті.)
— Та які вже тут харчі,
Не поїли б нас вночі!—
У Ромашечки до паска
Приторочена запаска.
В ній — ковбаска, сіль, сальце.
І одне круте яйце.
Як запахли різні страви.
Стало ясно: кепські справи.
У кущах з усіх сторін
Сотні дві очей-жарин.
— Ой Барвінку, вельми лячно!
Не жував би ти так смачної
— Запитай, що треба їм.
— Я ще трохи попоїм!
Дожував шматочок сала.
Вийняв з шапочки кресало.
Вдарив — іскри і луна.
Відступила звірина.
Взяв малий суху травичку.
Підпалив її, мов свічку.
І малих мандрівників
Ясен вогник освітив.
— А тепер, Ромашко, спати.
Зараз я стаю на чати.
Ранок променем сяйне.
Зміниш, дівчинко, мене.
Потім — коник. І так далі.
Тут звірята не зухвалі.
Спи спокійно.
При мені
Насінинки чарівні!
Засопіла вмить Ромашка,
Натомилась, бідолашка.
А Барвінок все ходив,
Ніжки стомлені трудив.
Вдалині ревло й вищало.
Бубоніло і пищало.
Та боялося, либонь.
Вилізати на вогонь.
Догоряла швидко нічка.
Почали злипатись вічка.
Кинув ще трави в золу
І пішов будить малу.
Спить мала, зітхає важко,—
Пожалів будить Ромашку.
Вбив з десяток комарів,
Сів і очі сам закрив.
Він і спав лише хвилинку,
Ще й не встиг пустити слинку,
Як відчув жорстокий біль.
Дужі руки — звідусіль.
Щось Барвіночка скрутило.
Уп’ялась мотузка в тіло.
Опинився між дерев.
Звідки чувсь звірячий рев.
То, мабуть, гіпопотами.
Зрідка гупали тамтами.
Хтось в кущах проговорив:
— Прив’яжіть до стовбурів.
— Що це, сон?— малий питає.
Ні, не сон. А вже світає,
З моря сонце вирина.
Зникла в лісі звірина.
Озирнувся бідолашка.
Бачить — поряд і Ромашка.
Теж нічого не збагне
І в душі — його кляне.
Теж прив’язана. З травички
Визирають чоловічки.
Б’ють в тамтами і свистять.
Ну, чого вони хотять?
Вельми жваві і моторні.
Серед них є зовсім чорні,
І зелені, як трава,
Й шоколадні. От дива!
Гнів на серці у Барвінка:
— Що це ще за поведінка?
Чи вчитеся в хижаків.
Як хапать мандрівників?
Як не сором! Що вам треба?
Ми — з-за моря, просто з неба.
