Пригоди капітана Врунгеля - Некрасов Андрей Сергеевич

Так. Обміркували й цей повчальний випадок, поснідали з величезним апетитом і пішли далі.

До ночі пройшли Суец, тут заштиліли й простояли майже дві доби. Та воно, знаєте, й до речі. Відпочили, поправили паруси, рангоут, обтягнули такелаж, генеральне прибираннячко організували. А вранці подув вітерець. Ми підняли паруси й вийшли в Червоне море.

Спочатку спокійно йшли правим бакштагом, а потім вітерець став міцнішати, й нас здорово потріпало. Налетів самум із Сахари. Гаряче, як у бані, духота страшенна, зиб, і Фукс, знаєте, не витримав, закачало його. Він спочатку кріпився, мовчки зносив усе, потім одразу якось скис. Навіть до койки не доповз, улігся тут же, на палубі, на ящику з провізією, лежить, стогне, обмахується страусовим пером. Жалко хлопця, однак нічим не допоможеш. Морська хвороба — нестрашна, але невиліковна недуга.

А в іншому — все в порядку. Цей самум навіть на руку нам: жене «Біду» повним ходом. Йдемо добре. Так і одмірюємо милю за милею. Я подивився, проклав курс, залишив Лома на стерні, а сам пішов здрімнути в каюту. З моєю комплекцією в цих широтах краще нести нічну вахту, а Лом, він і вдень постоїть, не розтане. Так.

Ну, а на ніч спека дещо спала, мій старший помічник Лом пішов спати в каюту, а я став на стерно, веду судно.

Ніч в тих місцях гарна, до неймовірності: вгорі місяць гойдається, як ліхтар на ланцюжку; море палає блакитним таємничим світлом. Наче в казці. Постоїш годинку-другу, й поповзе в голову всіляке чортовиння: різні там килими-літаки, дракони, привиди. Я отак замріявся, раптом чую — Фукс невиразно бурмоче щось. Прислухавсь… Еге, тут, здається, не морською хворобою, тут тропічною лихорадкою пахне! Чую — марить, бідолаха, шепоче:

— Христофоре Боніфатійовичу, крокодил… Ще крокодил. Ще крокодил…

Ну, я закріпив стерно, спустився в каюту, відімкнув аптечку, дістав порцію хіни, виходжу, а Фукс не вгамовується:

— Двадцять сім крокодилів, двадцять вісім крокодилів, тридцять крокодилів…

— Годі, Фукс, досить уже вам крокодилів лічити. Проковтніть-но краще, — кажу я.

І тільки ступив, мені під ногу попалась якась гадина. Я подався назад, посковзнувся, впав, хіну розсипав. Тут хтось мене за палець — хап! Ну, знаєте, тут уже й я перелякався, закричав. На крик вискочив Лом, і тільки ступив на палубу, — чую: теж кричить.

А Фукс, як годинник, лічить:

— Сорок п'ять крокодилів… п'ятдесят крокодилів…

Тут є від чого панікувати. Але я взяв себе в руки, схопився, чиркнув сірника — й, повірите, бачу: справді, повна палуба крокодилів. Крокодиленята дрібні, новонароджені й не страшні по суті, але все-таки, знаєте, неприємні тварини. З ними я вже не став церемонитись, узяв швабру й давай просто за борт, в рідну стихію.

А коли палуба трохи очистилась, я поцікавився, звідки ж це нашестя. І бачу — лізуть із щілини, з ящика. Ну, тоді я все зрозумів: нам у тому селищі помилково чи навмисне замість страусових яєць відвантажили крокодилячі. А тут спека, та ще Фукс зверху влігся, висидів, от вони й полізли.

Встановивши причину такої надзвичайної пригоди, я легко позбавився її наслідків. Не став навіть ящик розпаковувати. Провів просто дошку від тієї щілини за борт — наче місточок, і вони повним ходом, як по конвейєру, один за одним так і лізли до самого Адена. А потім вже, в Адені, розкрили ящик, дивимось — самі шкаралупки лишилися. Отак-то.

Позбувшись крокодилів і відновивши порядок на судні, я дещо заспокоївся. Але ненадовго: доля готувала нам нові випробування.

Ми йшли вздовж берегів Ерітреї. Лом спав у каюті, Фукс — на палубі. Ураган вщух, усе провіщало спокій. Раптом, перед самим світанком чую десь у морі жахливий крик.

— Усі наверх! Людина за бортом! — крикнув я. — Стерно на борт, поворот оверштаг!

Екіпаж миттю вживає необхідних заходів: полетіли в море рятувальні засоби — круги, кулі, кінці… І ось піднімають на борт потерпілого.

Дивлюсь — унтер-офіцер у мокрому вигляді. Зовнішність непоказна, однак, обтрусився, прокашлявся і взяв під козирок.

— Сержант італійської армії Джулико Бандитто до ваших послуг.

— Та які вже тут послуги! — кажу я. — Скажіть, дорогий мій, спасибі, що так обійшлося, та розкажіть, як ви сюди потрапили й що мені з вами робити?

— Прогулюючись в нетверезому стані, здутий вітром у море. Прошу вас, капітане, висадити мене в будь-якому місці на італійському березі.

— Е, батечку, — кажу я, — далеченько ж вас занесло!.. Італія то онде…

— Італія всюди, — перебив сержант. — І тут, — показує направо, — Італія, і тут, — показує наліво, — Італія… Весь світ — Італія!

Ну, я сперечатися не став. Думаю: «Хміль у нього ще не пройшов, то навіщо з п'яним розмовляти?»

Знову ж, довелося взяти до уваги, що в ті роки такі-от молодчики в Італії взяли верх над народом і весь світ збиралися до рук прибрати. Й досягли навіть дечого: в Абіссінії, в Сомалі, в Ерітреї італійський чобіт у той час міцно тримався. І невдогад було цим джуликам і бандитам, що їхній головний бандит до того високо чоботи задере, що так, догори чобітьми, його й повісять…

Ну, а тоді ходив він ще догори головою і чужу землю топтав ось так, як тепер янкі Італію топчуть.

І загалом, я заперечувати не став. Думаю: «Позбудусь швидше такого гостя, і то добре».

— Гаразд, — кажу, — Італія то й Італія. Куди вас точніше — сюди чи туди?

— А он, — каже, — туди, до тих скель, прошу вас.

Ну, я нічого не підозрюючи, пристаю до скелястого берега, подаю сходню. Тут мій сержант знову бере під козирок:

— Дякую вам, пане капітане. А тепер потрудіться зійти з судна.

— Годі вам, батечку, ніколи мені та й ні до ного. Ідіть собі…

— Ах так? — каже він, дістає свисток, і раптом, розумієте, із-за скель налітає рота головорізів. Клац-клац! — і, дивлюся, весь мій екіпаж у наручниках, і я в тому числі.

Взяли нас за барки й повели по сильно пересіченій місцевості. Навкруги скелі, гори, неродючий грунт… Ну, привели в табір, доповіли. Ми стоїмо, ждемо.

Нарешті виходить полковник з тарілкою в руках, стоїть, уминає макарони.

— Ага, — каже, — вторглися на італійську територію. Все ясно: судно конфіскувати, людей поставити на польові роботи, а про дальше — запитати Рим.

Ну, й погнали нас на роботу. За день ми намучились, проголодались. Добре хоч що Фукс запустив руку в торбу до мула, добув жменю вівса — тільки й попоїли.

А пізно ввечері приходить сержант Джулико. Пожалів все-таки, віддячив за порятунок: приніс тарілку макаронів із свого пайка.

Неприємно приймати такі подачки, але голод, як кажуть, не тітка. Я розділив макарони по-братньому, Лом — той на відсутність апетиту ніколи не нарікав — накинувся, а Фукс, дивлюсь, чваниться: понюхав і ніс відвертає.

— Хіба це макарони? — каже він. — Це ж погана підробка. Ай, пане сержанте, у вас тут такий благодатний клімат, а ви всіляку погань їсте й кукурудзу сієте! Та тут можна таку макаронну плантацію розвести, що на всю Італію вистачить! Ви передайте полковнику: я, коли дозволять, зроблю дослідну посадочку. В мене й розсада є — на судні лишилась.

Я очі витріщив: до чого ж бреше хлопець! А Джулико — цей уші розвісив і справді побіг доповідати полковнику. Й що б ви думали: віддали нас у розпорядження Фукса, відвели йому ділянку, принесли з «Біди» макаронів, кругом поставили варту. Сам полковник прийшов.

— Садіть, — каже, — але дивіться: обдурите — шкуру здеру!

Я бачу — цей дійсно здере, ну й вирішив застерегти Фукса.

— Киньте ви це діло, — шепчу я, — адже нічого не вийде, крім неприємностей…

А він лише рукою махнув:

— Не турбуйтеся, Христофоре Боніфатійовичу. Тільки тихо!

Й от, розумієте, розкопали ми, не поспішаючи, грядки. Фукс перед очима в усіх наламав макаронів, посадив, поливає. І уявіть, через три дні зійшли! Спочатку такі зелененькі паростки, потім листочки…