Снігова Королева - Андерсен Ханс Кристиан

   – Правда ж, пахне чудово? – запитала миша. – Стіни й підлога змащені салом. Хіба є щось смачніше?

   Незабаром вони дістались до зали, де мало відбуватись весілля. По правий бік стояли панночки-мишки – вони шепотілись і хихотіли, ніби гралися в якусь гру. По ліву руч стояли миші-джентльмени й пригладжували свої вуса передніми лапками. Посередині зали загальну увагу привертала пара молодят. Вони стояли лапка до лапки на вигризеній шкуринці сиру й цілувались у всіх на очах. Щойно відбулися їхні заручини, й ось-ось мало розпочатися весілля. З’їжджались гості, згодом мишей напхалося стільки, що ніде було яблуку впасти, гості навіть молодят відтіснили до порога, й пропхатися до дверей тепер стало неможливо.

Кімната була натерта салом – так само, як і коридор. Ним і пригощали гостей. А на десерт подали горошинки, на яких родичка нареченої зубками вигризла перші літери імен молодят. Це було дуже незвично. Усі миші зійшлись на думці, що весілля було чудове, а пригощання – дуже смачне.

   І Ялмар повернувся додому. Він щойно відвідав поважне товариство. Але для цього довелось повзти під підлогою й стати настільки крихітним, щоб одягнути мундир іграшкового солдатика.

П’ятниця

– Просто дивовижно, скільки дорослих були би щасливі, якби я приходив до них уночі, – сказав Оле-Лукоє. Особливо ті, які зробили щось погане. «Будь такий ласкавий, Оле, – просять вони мене. – Ми не можемо зімкнути очей, лежимо без сну цілісіньку ніч й бачимо наші лихі вчинки, що сидять на ліжку, наче маленькі бісенята, й бризкають на нас окропом. Прийди до нас і прожени їх геть. Може, тоді ми спочинемо вночі?» – а потім важко зітхають і додають: «Ми з радістю заплатили б тобі. На добраніч, Оле-Лукойє, гроші лежать на підвіконні». Але я ніколи нічого не роблю за платню – нащо мені те золото?

   – А чим ми займемося сьогодні? – запитав Ялмар.

   – Не знаю, як ти поставишся до того, щоб відвідати ще одне весілля, – відповів Оле-Лукойє. – Втім, воно дуже відрізняється від прийняття, де ми побували з тобою вчора. Серед ляльок твоєї сестри є Герман, що збирається одружитись із лялькою на ім’я Берта. Усе це має відбутися на їхній день народження, тож вони отримають багато подарунків.

   – О, я про це вже знаю, – відказав Ялмар. – Моя сестра полюбляє гратися, справляючи день народження ляльок, або влаштовує їм весілля. Бо тоді вона може вбирати їх у нові сукенки. Певен, таке було вже сто разів.

   – Що ж, можливо. Але сьогодні відбудеться сто перше весілля, воно мусить бути останнім, а отже, найкращим. От поглянь лишень!

   Ялмар подивився на стіл, де стояв маленький ляльковий будиночок, зроблений із картону. Усі його вікна світилися, а попереду стояв парадний караул із іграшкових солдатиків, що віддавали честь. Наречені виглядали дуже замисленими, та це й було не дивно. І тоді Оле-Лукоє одягнув бабусину чорну мантію, щоб одружити молодят.

   Коли церемонія завершилася, усі меблі в кімнаті почали співати чарівну вітальну пісню на мелодію військового маршу. Слова до неї склав олівець.

     Розносить вітер звісточку про свято,

     Його причина радісна й відома:

     Навіки поєднались молодята,

     Поранені стрілою Купідона.

     Ура! Розносить спів швидкий гонець!

     Та ще гучніша музика сердець!

   А потім настав час подарунків. Правда, молодята нічого не їли – вони були ситі коханням.

   – Що ж нам робити – відпочити у заміському будиночку чи податись у мандрівку?

   Молода пара вирішила порадитись із ластівкою, знаною мандрівницею, та зі старою куркою – та виростила п’ять виводків курчат.

   Ластівка розповіла їм про теплі краї, де виноград звисає великими кетягами із виноградної лози, де повітря м’яке й приємне, а гори виблискують немислимо прекрасними кольорами.

   – Але там немає червоної капусти, яка росте в нас, – заперечила курка. – Якось я цілісіньке літо провела у селі з моїми курчатами. Там була яма з піском, ми бабрались у ній, скільки заманеться. А ще ми ходили на город, де росла червона капуста. Ох, яка ж вона була чудова – я ніколи нічого смачнішого не їла!

   – Але одна капустина виглядає точнісінько так само, як інша, – втрутилась ластівка. – А ще в нас завжди погана погода.

   – Проте ми вже звикли до неї, – сперечалась далі курка.

   – Тут завжди холодно, часом навіть заморозки бувають.

   – Коли холодно, добре росте капуста, – впевнено сказала курка. – Крім того, інколи все ж буває тепло. Чотири роки тому літо тривало понад п’ять тижнів, і стояла така спека, що аж важко було дихати. А ще в нашій країні нема гадюк і грабіжники не шастають. Той, хто не визнає нашу країну найкращою, – справжній негідник! Він просто не заслуговує жити тут! – на цих словах курка розплакалась і сказала: – Я також якось мандрувала. Проїхала дванадцять миль у клітці. Повірте, у мандрівках немає нічого приємного.

   – Курка – дуже мудра пані, – сказала лялька Берта. – Щось мені не дуже кортить мандрувати гірською місцевістю – підніматися нагору, а потім знову спускатись. Ні, давай краще поїдемо туди, де є яма з піском напроти воріт, а потім прогуляємось на город, де вирощують капусту.

   Так вони й вирішили зробити.

Субота

  – Ти мені розкажеш ще якусь історію? – запитав маленький Ялмар, коли Оле-Лукоє вклав його спати.

   – У нас на це сьогодні не буде часу, – відповів Оле й відкрив свою гарну парасолю над хлопчиком. – Поглянь на цих китайців!

   Уся парасолька виявилась розмальованою, наче велика китайська ваза, із синіми деревами й крихітними місточками, де стояли китайці й похитували головами.

   – Ми повинні прикрасити світ до завтрашнього ранку, – промовив Оле-Лукоє. – Бо ж завтра свято, неділя. Зараз я мушу сходити до церковної дзвіниці й простежити, чи маленькі привиди, що живуть там, відполірували дзвони для найкращого звучання. Тоді мені треба піти на поля й подивитись, чи вітер поздував куряву з трави й листя. А найважче завдання – зняти всі зорі й почистити їх. Я маю пронумерувати їх перед тим, як складати до свого фартуха, а ще позначити номерами місця, з яких я їх зніматиму, щоб кожна зоря повернулась на правильне місце. Інакше на чужих місцях вони не триматимуться й попадають із неба. Треба, щоб не почався справжній зорепад!

   – Послухайте, пане Оле-Лукоє, – звернувся старий портрет, що висів на стіні Ялмарової спальні. – Ви пам’ятаєте мене? Я – прадідусь Ялмара. Звісно, дякую, що розказуєте йому казки, але прошу, не заплутуйте його! Зорі не можна знімати з неба й чистити. Це ж величезні кулі, схожі на нашу Землю.

   – Дякую, прадіде! – сказав Оле-Лукоє. – Щиро дякую. Певно, ви були главою родини – я в цьому навіть не сумніваюсь. Але я старший за вас. Я – давній поганин. Колись давні римляни й греки називали мене Богом Сну. Тоді я відвідував шановані родини і досі так роблю. Тож я знаю, як піднятись до небес і спуститись униз. А тепер самі можете розповідати казки! – і Оле-Лукоє зник, забравши із собою парасольки.

   – Отакої, навіть не можна висловити свою думку! – пробурчав портрет.

   І тут Ялмар прокинувся.

Неділя

 – Добрий вечір! – сказав Оле-Лукоє.

   Ялмар кивнув у відповідь, а тоді звівся з ліжка і обернув портрет прадідуся до стіни, щоб він не заважав їм, як учора.

   – А зараз, – сказав хлопчик, – розкажи мені казку про п’ять зелених горошин, що жили в одному стручку, або про зернята піщанки, або про штопальну голку, яка дуже запишалася, бо уявляла себе голкою для вишивання.