Замогильні записки - де Шатобріан Франсуа Рене

«Мій патрон не має нічого проти особи, що писала до мене, але не бажає ні в чому брати участь і не згоден нікому служити».

«Пані,

З найвищою вдячністю дізнався я про довіру й пошану, яких Ви зволили мене сподобити; відданість моя наказує мені подвоїти старанність, продовжуючи, проте, відкрито виносити на суд Вашої Королівської Високості все, що я вважаю за істину.

Спочатку я торкнуся так званих змов, чутки про які, можливо, дійшли до Вашої Королівської Високості. Говорять, що вони були підстроєні або спровоковані поліцією. Не вдаючись у подробиці й залишаючи осторонь вирішення питання про те, наскільки будь-яка змова, буде вона справжня чи вдавана, варта осуду, обмежуся тим, що зауважу: ми, французи, вдачею дуже легковажні й одночасно дуже щирі, щоб досягти успіху в подібних справах. Чи не тому ось уже сорок років усі злочинні діяння такого роду незмінно закінчувалися невдачами? Немає видовища буденнішого, ніж француз, що хвалиться на людях своєю участю у змові; він вибовкує все до дрібниць, не виключаючи дня, місця і навіть години перевороту, шпигунові, якого має за однодумця; він говорить – та що там, кричить перехожим: «У нас аж сорок тисяч чоловік; у нас шістдесят тисяч патронів; вони зберігаються на такій-то вулиці, в такому-то будинку – отам, на розі!». А потому новоявлений Катіліна вирушає танцювати, грати і веселитися.

Довге життя судилося лише таємним товариствам, бо вони готують не змови, а революції; перш ніж змінити людей та обставини, вони прагнуть змінити доктрини, ідеї і звичаї; вони діють повільно, але правильно. Гласність думки зруйнує вплив таємних товариств; відтепер у Франції суспільна думка візьме на себе те, чим у менш освічених народів зайняті таємні конгрегації.

Західні й південні департаменти, чиє терпіння, як навмисне, виснажене свавіллям і насильством, зберігають той вірнопідданський дух, який вирізняв їх спрадавна, але ця половина Франції ніколи не піде на змову у вузькому розумінні слова; вони – просто воїни запасу. Це чудовий резерв легітимізму, але на роль авангарду вони категорично не підходять і ніколи не доб’ються успіху в наступальному бою. Цивілізація пішла дуже далеко вперед, щоб у наші дні могла вибухнути одна з тих грандіозних міжусобних воєн, що несли із собою порятунок і згубу в епохи більш побожні, але менш освічені.

Сьогодні Франція – не монархія, а республіка, втім, найгіршого напряму. Республіка ця виряджена в королівську тогу, що приймає удари на себе і відводить їх від уряду.

Крім того, якщо законна монархія – значна сила, то вибори, хай навіть уявні, сила не менш могутня, особливо в країні, де всім править марнославство; вибори тішать пристрасть істинно французьку – потяг до рівності.

Деспотизм уряду Луї-Філіпа і його раболіпство не знають межі; уряд Карла X ні про що подібне й не думав. Чому ж народ терпить ці зловживання? Тому, що йому легше знести беззаконня уряду, створеного ним самим, ніж суворі, але законні встанови, що не є справою його рук.

Сорок років знегод зламали навіть наймужніші душі; байдужість і егоїзм панують чи не в усіх головах; кожен хоче затаїтися, щоб уберегтися від небезпеки, зберегти накопичене, животіти у спокої. Крім того, будь-яка революція залишає по собі пам’ять в особі людей брудних, які закалять усе, до чого доторкнуться, подібно до того, як трупи, що залишаються на полі бою, отруюють повітря. Якби Генріх V міг перелетіти в Тюїльрі, нікого не потривоживши, нікому не завадивши, не зачепивши нічиїх інтересів, Реставрація була б не за горами; але якщо ради воцаріння Генріха треба буде не спати хоч би одну ніч, я не поручуся за щасливий кінець справи.

Липневі дні не дали користі народу, не вкрили славою армію, не сприяли розквіту словесності, мистецтва, торгівлі і промисловості. Держава була віддана на відкуп міністерській кліці і тому стану, що цінує власну юшку дорожче за вітчизну, власне господарство дорожче за суспільне добро; Вам, пані, з Вашої далечіні важко зрозуміти, що являють собою люди, що належать до партії так званої золотої середини; Вашій Королівській Високості треба уявити цілковиту відсутність величі в душі, благородства в серці, гідності в характері; уявити людей, що тужаться від усвідомлення власної важливості, трусяться над своїми посадами, схиблені на своїх грошах, готові перегризти горло будь-кому, хто заміриться на їхні пенсії, в які вони вчепилися намертво; за пенсії вони битимуться до останньої краплі крові, вони віддані пенсіям, як галли своїм мечам, лицарі – орифламі, гугеноти – білому плюмажу Генріха IV, наполеонівські солдати – триколірному прапору; вони спустять дух, лише коли вичерпається їхній запас клятв у вірності всім урядам на світі, коли вони вичавлять із себе останню присягу в обмін на останню посаду. Ці євнухи псевдозаконної монархії просторікують про незалежність, розстрілюючи громадян на вулицях і кидаючи письменників до в’язниць; вони затягують переможні гімни, виводячи війська з Бельгії за наказом англійського міністра, а з Анкони – за командою австрійського капрала. Влаштувавшись собі на втіху між в’язницею Сент-Пелажі і передпокоями європейських урядів, вони вихваляються свободою і плямують себе славою».