Ознакомительная версия. Доступно 36 страниц из 176
– Пані, – сказав я нарешті, – пані герцогиня Беррійська і справді дуже нещасна; вона доручила мені приїхати до вас і на час її полонення довірити її дітей вашому піклуванню.
У її нещастях їй стане великою втіхою думка, що Генріх V знайде у Вашій Величності другу матір.
Паскаль мав рацію, кажучи, що велич і нікчемність неподільні в людині: хто б міг подумати, що пані дружина дофіна дорожить цими титулами королеви, Величності, такими для неї природними і які вже показали їй свою суєтність? І все ж слово «Величність» виявилося чарівним словом; воно осяяло обличчя принцеси ясним світлом, на мить прогнавши хмари, які, втім, незабаром повернулися і вінцем оточили її чоло.
– Ах, ні-ні, пане де Шатобріан, – сказала принцеса, підвівши на мене очі і відклавши рукоділля, – я не королева.
– Ви королева, пані, королева за законами королівства: його світлість дофін міг зректися лише тому, що був королем. Франція вважає вас своєю королевою, і ви станете матір’ю Генріху V.
Пані дружина дофіна більше не сперечалася: ця маленька поступка жіночій природі приглушала блиск багатообразної величі принцеси, надавала їй якоїсь чарівності і наближала мою прославлену співрозмовницю до простих смертних.
Я прочитав уголос мою вірчу грамоту, де пані герцогиня Беррійська сповіщала мене про своє заміжжя, наказувала мені вирушити до Праги, просила не позбавляти її титулу французької принцеси і доручала своїх дітей піклуванню сестри.
Принцеса знов узялася до вишивання; коли я дочитав, вона мовила: «Пані герцогиня Беррійська має рацію, вона може на мене покластися. Чудово, пане де Шатобріан, чудово: мені дуже шкода мою невістку, перекажіть їй це».
Наполегливість, з якою пані дружина дофіна повторювала про свій жаль до пані герцогині Беррійської, не йдучи далі, показала мені, наскільки, по суті, слабкі узи зв’язували ці дві душі. Мені здалося також, що в серці святої ворухнулися ревнощі. Суперництво в нещасті! Адже для дочки Марії Антуанетти суперництво це не становило ніякої небезпеки: пальма першості залишилася б за нею.
– Якби ви, пані, – вів далі я, – зволили прочитати лист, який пані герцогиня Беррійська написала вам, і той, який вона адресувала своїм дітям, ви, можливо, знайшли б у них подальші уточнення. Я сподіваюся, що ви передасте зі мною відповідний лист у Блай.
Листи була написані симпатичним чорнилом. «Я нічого в цьому не розумію, – сказала принцеса, – як бути?» Я запропонував удатися до жаровні з кількома трісками; Madame [103] потягнула за шнурок дзвінка, що звисав позаду софи. Прийшов слуга, вислухав наказ і поставив жаровню на площадці біля дверей вітальні. Madame підвелася, ми підійшли до жаровні і поставили її на столик біля сходів. Я взяв один з листів і підніс до вогню. Пані дружина дофіна дивилася на мене з усмішкою, бо в мене нічого не виходило. Вона сказала: «Дайте я спробую». Вона потримала лист над вогнем; на папері проступили розбірливі слова, написані рукою герцогині Беррійської; те ж саме було зроблено з другим листом. Я привітав Madame з успіхом. Дивна сцена: дочка Людовіка XVI розгадує разом зі мною на карлсбадському сходовому майданчику таємничі письмена, які прислала тампльській ув’язненій полонянка блайська!
Ми повернулися у вітальню. Дружина дофіна прочитала звернений до неї лист. Пані герцогиня Беррійська дякувала сестрі за співчуття, які та виявила до її нещастя, доручала їй своїх дітей, особливо ж довіряла піклуванню добродійної тітки свого сина. Лист до дітей був короткою ніжною запискою. Герцогиня Беррійська закликала Генріха стати гідним Франції.
Пані дружина дофіна сказала: «Сестра віддає мені належне. Я й справді виявила співчуття до її долі. Вона, мабуть, багато страждала, багато страждала. Скажіть їй, що я поклопочуся про пана герцога Бордоського. Я його люблю. Як вам здається? Він при доброму здоров’ї, правда ж? Натура у нього міцна, хоча й трохи нервова».
Я провів наодинці з Madame дві години: честь, яка мало кому випадала; вона, здавалося, була задоволена. Чуючи про мене тільки погане, вона, безперечно, вважала мене людиною жорстокою, розпертою від гордості; вона була мені вдячна за те, що я виявився доброю людиною, схожою на простих смертних. Вона сказала мені ласкаво: «Я йду на прогулянку, мені час пити воду; ми обідаємо о третій годині, приходьте, якщо не ляжете відпочивати. Ви можете бувати у мене, коли вам захочеться».
Не знаю, чому я маю завдячувати своїм успіхом, але кригу вочевидь було розбито, упередження розвіялось; ці очі, які були прикуті в Тамплі до очей Людовіка XVI і Марії Антуанетти, доброзичливо зупинялися на бідному слузі.
Але якщо дружину дофіна мені вдалося підбадьорити, то сам я почував себе надзвичайно незатишно: страх переступити якусь межу позбавляв мене навіть звичайнісіньких навичок розмови, яких я не втрачав у присутності Карла X. Чи тому, що я не зумів збудити в душі Madame те, що таїлося в ній піднесеного, чи тому, що пошана перешкоджала висловленню думок, але я відчував, що тримаюся з гнітючою бездарністю.
О третій годині я повернувся до пані дружини дофіна. У неї я застав пані графиню Естергазі з дочкою, пані д’Агу, пана О’Хежерті-молодшого і пана де Трогоффа; вони сподобилися честі обідати у принцеси. Графиня Естергазі замолоду сяяла красою, але й зараз ще гарна на вроду: у Римі вона мала зв’язок з герцогом де Блакасом. Запевняють, що вона не чужа політиці і доносить панові князю фон Меттерніху про все, що чує. Коли Madame звільнили з Тампля й відіслали до Відня, вона зустрілася там з графинею Естергазі і потоваришувала з нею. Я помітив, що графиня уважно вслухається в мої слова; назавтра вона простодушно кинула у моїй присутності, що всю ніч писала. Вона збиралася до Праги, де у неї було призначене таємне побачення з паном де Блакасом; звідти вона мала вирушити до Відня. Старі прихильності, що помолоділи завдяки шпигунству! Які послуги і які втіхи! Мадемуазель Естергазі негарна, у неї вигляд панночки розумної і злої.
Віконтеса д’Агу, що впала нині у благочестя, – впливова особа з тих, що є при кожній принцесі. Вона, як могла, дбала про своїх рідних, звертаючись до всіх, у тому числі й до мене: я мав щастя влаштовувати її племінників, яких у неї було не менше, ніж у великого канцлера Камбасереса.
Обід був такий несмачний і небагатий, що я встав із-за столу голодним; подано його було у вітальні, бо їдальні у дружини дофіна не було. Після їди стіл винесли; Madame сіла на софу, знову взялася до рукоділля, а ми всілися навколо неї. Трогофф розповідав історії, Madame це любить. Особливо цікавлять її жінки. Заговорили про герцогиню де Гіш. «Коси їй не личать», – сказала дружина дофіна, на мій великий подив.
Зі свого місця вона у вікно спостерігала за всім, що відбувається на вулиці, називала на ім’я дам і кавалерів, що там прогулювались. З’явилися два поні з жокеями, одягненими на шотландський манір; Madame одірвалася од рукоділля, довго вдивлялася і нарешті промовила: «Це пані (я забув ім’я) їде з дітьми в гори». Марія Тереза, що постала кумонькою, яка знає звички сусідів, принцеса тронів і ешафотів, що спустилася з висоти своєї долі до рівня інших жінок, особливо цікавила мене; я спостерігав за нею з деяким філософським розчуленням.
О п’ятій годині дружина дофіна вирушила покататися в колясці; о сьомій я повернувся, щоб провести у неї вечір. Та сама картина: Madame на софі, нещодавні співтрапезники та ще п’ятеро чи шестеро молодих і старих любительок цілющих вод навколо неї. Дружина дофіна докладала зворушливих, але помітних зусиль, аби бути люб’язною; вона намагалася поговорити з кожним. Кілька разів вона зверталася до мене, із задоволенням вимовляючи моє ім’я, щоб усі дізналися, хто я такий, але після кожної фрази знову поринала в задумливість. Голка снувала у неї в руках, обличчя схилялося над рукоділлям; я бачив принцесу у профіль і був уражений зловісною схожістю: вона стала схожою на батька; коли я дивився на її голову, немов підставлену мечу страждання, мені здавалося, ніби я бачу голову Людовіка XVI, який чекає, коли на неї впаде фатальний булат.
