Отаман Зелений - Коваль Роман Миколайович

Григорович не відповів нічого на мої виводи, тільки уважно слухав. Мені здавалося, що на сей час я таки переконав його.

Щоб довідатись, що діється у школі, в першій мірі я запропонував піти на Жидівський (Галицький) базар. Там завсіди можна було стрінути кого-небудь та курсантів, які, голодуючи у школі, виносили туди свої шинелі, черевики, біллє і продавали за хліб та за сало. Я сподівався стрінути кого із знакомих мені курсантів і довідатися, що діється у школі й, евентуально (можливо. — Ред.), хто арештований.

Ся думка сподобалась і Григоровичеви, і ми пустились у бік базару та біля Кузнечної зустріли одного курсанта. Сей курсант належав до комуністичної партії, навіть був діяльним її членом, але ми дуже добре зналися і я надіявся, що він мені розкаже правду про відносини у школі.

На мій запит, що нового чувати в них, якось дивно замислився.

— Нічого нового, — відповів він, не дивлячись мені в очі, — хиба се, що школа стоїть тепер у Святошині в літньому таборі, а канцелярія школи на давньому місці, в Кадетськім гаю.

— А що, комісар ще той самий чи, може, иншого прислали? — питаю дальше.

— Комісаром і дальше Баран, тільки прибуло кілька нових учителів, — тут він вичислив мені кілька невідомих назвищ.

Коли розмова пішла на поголоски про арештування, курсант хотів нас попрощати, вимовляючись браком часу. Та я задержав його.

— Ну скажіть, товаришу, хто арештований у школі. Чого боїтесь?

Курсант хвилю надумався.

— Арештований, скажу вам правду, тільки начальник школи, за спекуляцію сіллю, — сказавши се, він поспішно попрощався.

Мене зразу вдарив нещирий тон його розмови. Тепер я пригадав собі, що сей тип належав до найбільше завзятих комуністів і найпевніших членів комгуртка. За нього говорили також, що він стоїть на службі Чеки. Тепер мені було ясно, що він не сказав правди, а як і сказав, то не всю. Передовсім арештовано начальника школи — за спекуляцією шкільною сіллю. Мені було занадто добре знайомі шкільні відносини, щоб я міг повірити в сю байку. Я знав, що начальник ніколи не мав з харчами ніякого діла.

По такій відомості пробиралися ми вже на базар бічними улицями, щоби знов не стрінути якого комуніста зі школи.

З розмови з курсантом я додумався, що у школі мусіла лучитись якась більша халепа, бо чогось він укривав навіть арештованнє начальника школи. Але ніколи не припускав, щоб воно було так погано, як і я пізнійше довідався.

З тої розмови і стрічі була, однак, ся користь, що тепер Григорович перестав бути невірним Томою. І він відчував у сій хвилі, що довкола нас розтягнено зрадливі сіті. Якщо вліземо в них, ми пропали — датися омотати ними означало страшну смерть у підвалах чрезвичайки.

В якої чверть години [після] того, як розпрощалися з курсантом-комуністом, були ми на базарі і зараз замішались у найгустійшу юрбу. По півгодинному вештанню поміж бублейницями, столами й м’ясивом, базарними кофейнями і книгарнями побачив я того, за ким шукав, а саме одного курсанта-Галичанина. Той не належав до комуністичного гуртка, і я знав його як гарного і порядного хлопця.

Я з Григоровичем скоро дотиснулися до нього.

— Товаришу Вовтуренку, що купуєте? — шепнув я, беручи його легко за рам’я.

Вовтуренко, зайнятий оглядинами розложених на столі ковбас, шинок і сала, обернувся… Не знаю, яке вражіннє зробив я в тій хвилі на нього, бо він якийсь час дивився на мене з широко розкритими очима, в яких малювався більше жах, ніж здивуваннє, неначе перший раз я його бачив.

— Я вийшов на базар дещо купити, — приходячи в себе, вкінці відповів Вовтуренко і, оглянувшись обережно на всі боки, дав нам легко знати, щоб іти за ним.

Ми перейшли в місце, де не було стільки людей і де можна було свобідніше поговорити.

— Де ви тут взялися, що ви тут робите? — було його перше питання.

Я не хотів так відразу приступати до річи та розповів йому, що приїхав із Катеринославщини, куди їздив у відпустку. Щойно згодом звернув я розмову на арештованнє начальника школи і запитав, чи, крім нього, не арештовано в школі ще кого.

— А хіба ви не знаєте? — здивувався Вовтуренко.

Я відповів, що не знаю, чув тільки, що начальника школи арештували за спекуляцію сіллю.

— Се брехня. Начальника школи арештували, але не за спекуляцію, а за приналежність до тайної орґанізації. Крім нього, арештовано також Владичку, Репетуху, Бойка. І ще кількох старшин, а між ними також ад’ютанта Залужного.

Між іменами, які вичислив Вовтуренко, і справді були члени нашої організації. Тепер мені було все ясно.

Наприкінці курсант запитав, чи я вже був у школі.

— Ні, ще не був, але думаю піти туди подивитися.

— Бійтеся Бога, що ви за дурницю хочете зробити? На вас уже давно там ждуть. Про се я чув від комуністів. Зникайте чимскорше з Київа. За Григоровича також уже балачки були, що він арештований. Не показуйтеся до школи, бо пропадете! — Вовтуренко говорив хвилюючись і щохвилі оглядався на всі боки.

Я стиснув йому руку і підійшов до Григоровича, що стояв оподалік.

— Ну, що він розказував? — запитав Григорович, коли я станув коло нього.

— Купуймо махорки, сірників та хліба і берім ноги за пояс. По дорозі будемо мати час побалакати.

На другий день пополудні були ми обидва втягнені в реєстр Гощівського партизанського відділу, а отаман [Мусій] Таценко вручив нам по одному крісові й по сто набоїв.

Антін КРЕЗУБ (Осип ДУМІН)

1-5 листопада 1923 р.

Крезуб А. Партизани (Збірка споминів із партизанки на Наддніпрянській Україні). І. В сітях Київської чрезвичайки //Літературно-науковий вісник. — 1925. — Кн. 7 — 8. — С. 246 — 261.

№ 10 Cпогад члена Цупкому Осипа Думіна про похід Гощівського партизанського загону на Полтавщину в липні 1921 р

В останніх днях липня [1921 р.] одержав наш загін лист від отамана Чорного (Гаврила Куреди. — Ред.) із пропозицією прийти в Рудяківський ліс, там злучитися з його партизанами і спільно почати боротьбу проти большевиків в околицях Переяслава. В цій акції обіцяв взяти участь також отаман Луценко зі своєю кіннотою.

З цею пропозицією Гощівці в засаді (принципово. — Ред.) були згідні тим більше, що в свойому власному “районі”, то є в околицях місточок Трипілля і Обухова, мусіли на деякий час припинити всяку діяльність. Під цю пору йшла в большевиків якась “переґрупіровка” і в дооколичних селах та обох згаданих місточках скупчилася мало що не ціла ворожа дивізія. Наш загін мав тоді всього біля 25 люда, і звичайно, що проти так великих большевицьких силах не міг діяти нічогісько, в цих умовах навіть на скромні успіхи не було найменших виглядів.

Зате в околиці Переяслава, куди думав ударити отаман Чорний, положення було далеко краще. Большевики мали там всього один курінь піхоти та біля півсотні кінноти. Наші піхотні сили по злуці з відділом отамана Чорного можна було числити на 70 крісів, значиться, чисельна перевага була по стороні ворога, але при смілих нападах ми надіялися ініціативу держати у своїх руках. І ще один факт укріпляв нас у надії, що ми в околицях Переяслава будемо мати перевагу над большевиками, а саме: участь отамана Луценка. Його кінний відділ, може, дорівнював большевицькому, а може, був і менший від його, але щодо боєздатносте і сміливосте, то він, як запевняли мене Гощівці, перевищав ворожу кінноту. А відомо, що добра кіннота в партизанці грає головну ролю.

Немаловажним, між іншим, було й те, що Гощівці й Полтавці — як ми називали партизанів отамана Чорного — воювали колись разом в армії отамана Зеленого. Спільна традиція споїла їх, витворила взаємне розуміння та довір’я, що у війні має також велике значіння.

Але одно, Гощівці не терпіли чомусь отамана Чорного і тепер ніяк не годилися підчинитися його команді. Ще до описуваного мною часу гощівський загін бував не раз у гостях у Полтавців, а ті також деколи приходили в Гощів, але тоді Гощівці мали свойого отамана. Тепер же в їх було “безотамання”, і природно, що по переході в Рудяківський ліс вони мусіли б слухати отамана Чорного, а цьому гощівські партизани рішучо протиставились. Отаман Чорний, побачивши вкінці-кінців, що з об’єднання обох загонів і спільної акції проти большевиків, як довго він остане в Рудякові, нічого не вийде, в ім’я доброї справи переміг себе і зрезиґнував зі свойого отаманства. Після цього Гощівці й Полтавці злучилися в один загін та спільно вибрали собі нове начальство. Та про це буде дальше.