— З лободи я роблю той хліб, — проказав скоромовкою Прохор. — Із лободи, лебедику! Через це він і зелений.
— Гаразд, я теж почну його пекти, — сказав чоловік несподівано тихим при такому зрості голосом. — Моя родина майже загинула, може, ще жону і сусідів урятую.
Він пішов на ті горби, на яких збирав лободу Прохор, і нарвав того зілля стільки, що коли ніс його, то на лободину гору скидався. Прохор вийшов за монастир подивитися, був він зачудований з тої лободиної гори, а коли висловив щодо того здивування Єремія, похитав Прохор скрушно головою і сказав:
— Бачиш, у нього родина загибає, а грошей, щоб купити хліба, катма.
Він змахнув із ока сльозину і подибав назад до своєї келії, а Єремія відчув раптом такий жаль, що не знав, де дітися. Може, тому пішов услід за чоловіком, котрий так його здивував, хоч знав напевне: не допоможе йому нічим.
По вулиці їхав високий віз; сидів на ньому візниця, б'ючи у клепало. З домів виносили померлих і клали, наче колоди, на полудрабки. Чолов'яга з лободою спинився і заплакав, дивлячись на все те.
Єремія побачив його крізь розчинені двері. Видно було спину, чоловік зігнувся і розтирав лободу. Єремія зайшов у двір.
— Доброго вам здоров'я, — привітався він. — Що це ти робиш, чоловіче?
— Хліб із лободи хочу зробити, — сказав чоловік, повертаючись до Єремії. — Жінка он у мене вмира, та й сусіди на ладан дихають.
— Не зробиш ти хліба, чоловіче, — сумно сказав Єремія.
— А той же робить! — вигукнув чоловік.
— Він секрет знає, — сказав так само сумно Єремія. — А секрет свій пильно хова! Ходім подивимося!
Чоловік устав. З колін йому посипалася на землю лобода. Вони вийшли з двору і стали біля паркану, що проїхав повз них страшний віз. Візниця, однак, сидів на ньому спокійно. Помахував батіжком, згорбився, а з-під солом'яного бриля визирали ясно-сині очі.
— Половину цих людей, — хитнув чоловік, — я знаю. — Мої то добрі друзі й приятелі…
В той день Прохор випік вісімнадцять хлібин: п'ятнадцять пухких і високих і три низьких і темних. П'ятнадцять він уклав у лантух і подибав із ними у місто, а три лишив на столі.
Єремія з чоловіком зачекали, поки вийде Прохор із келії. Чоловік сів на колодці, зігнувшись, а Єремія стежив за дверима Прохора. Малий дідок постояв на порозі і роздивлявся, поводячи бородою. Над головою в нього радісно клекотіли чорногузи.
— Для чого бог вділяє таємниці людині, яка тільки собі на добро працює? — спитав зі скрухою чоловік.
— Шляхи господні хто пізнає? — сказав Єремія.
Прохор уже дибав по стежці, несучи на горбі лантуха з хлібом.
— Пора! — сказав Єремія, і вони пішли до Прохорової келії. Вздовж стін стояли на полицях зав'язані й засмолені слоїки, в кутку вони побачили бочку із попелом, а на столі лежало три хлібини. Чоловік кинувся до тих хлібин і відломив шматок. Хліб був гіркий, і не міг його чоловік з'їсти. Єремія засміявся.
— Не дбай! — сказав він. — Це хліб несправжній. На от, запий оту бридоту!
Він простяг слоїка, який стояв відкритий тут-таки, на столі, чоловік жадібно з нього напився.
— Лиши й мені, — сказав Єремія.
Він випив собі: цей напій був схожий на вино чи й мед, і раніше Єремія його не куштував. Дивну музику почули чоловік і Єремія: прийшли до них ситість і радість. В голові у них закрутилося, і вони запосміхалися один до одного, начебто були давніми й безсумнівними приятелями.
— Це мешкання дивне, — сказав, усміхаючись, Єремія. — Щось тут відбувається, не збагнути мені, але не про добро печеться цей дідок, а тільки про вигоду для себе.
— Тоді я, з вашого дозволу, візьму собі два слоїки, — сказав чоловік. — Все-таки хочу врятувати жінку та сусідів.
— Бери скільки хочеш! — сказав Єремія і пішов до виходу, бо перед очима в нього заграли раптом сині й зелені смуги, а солодка втіха ввійшла йому в груди. Чоловік зняв із полиць двоє горнят, узяв одне під одну пахву, а друге під другу і вийшов із келії. Диво дивне побачив тої хвилі: земля була вкрита квітами запашними, а в кожній квітці сидів метелик того ж таки кольору, якого була квітка. Було тих метеликів так багато, що здалося чоловікові, наче кольоровий сніг із неба сиплеться. Він ступав, тримаючи під пахвами вкрадені горнята, і всміхався на повен рот. Не помітив він монастирської стіни, а перенесло його через неї на крилах. Відтак він і бігти почав. Легко несли його ноги, наче й справді мав крила і ступав не по землі, а по голівках квітів. Чув, як під босими ногами ворушилися в нього метелики, наче дрібна риба в піску, — мчав зі своїми слоїками, а в грудях у нього все співало: знав, що вже достеменно врятує жінку свою та сусідів.
Зрештою, відчував і інше. Здавалося, став він будинком на сто помешкань і в кожному з тих помешкань грала сопіль. Бачив він землю, квітом устелену, але сум із його грудей не пропадав.
Чоловіка із горнятами побачив Прохор і завмер від зчудування: ішов той по вулиці, височезний, як дерево, усміхався широко і похитувався, наче п'яний. Під пахвами в нього примостилося по слоїку, які Прохор миттю впізнав, тож відразу зрозумів він причину пришельцевої веселості. Скрикнув тоді тонко Прохор і кинувся на велетня, підскочив високо і вдарив його межи очі.
Здалося чоловікові, що то чорний птах ударив його межи очі, і впав пришелець, розкинувшись на дорозі.
— Щоб ти мені ніколи не заходив до келії! — зашипів над ним птах, а чоловік, звівшись, простяг до нього руки:
— Змилуйся, пташе! Змилуйся, бога ради! В мене люба жінка помирає, а троє діток уже померло.
Великі сльози потекли по його обличчю, хоч рот все ще безглуздо сміявся.
Маленький, зігнутий у спині ченчик стояв супроти цього укляклого велетня, виставив уперед гостру борідку і сипав на нього сердитими іскрами очей. Тримав він під пахвами свої горнята і задкував, задкував від того укляклого, бо ж і його серце здригнулося — він злякався, що справді може цього високого й чудного пожаліти.
3
Відтоді келію свою Прохор зачиняв, а в чоловіка того вмерла жінка, і він виніс її та й поклав на воза, з якого брязкало щодня калатало. Він заніс на той віз кількох сусідів, з якими приятелював, тоді звів підборіддя і, світячи сухими, палкими очима, пішов просто в монастир. Став насупроти Прохорової келії і стояв так довго, аж доки не вийшов ченчик на ґанок. Прохор злякався того зведеного підборіддя та сухих, палких очей і позадкував. Але згадав, що вибрався на службу божу, тож мусив обов'язково пройти біля цього велетня, хоч йому від того аж п'яти морозило.
