Шлях меча - Олди Генри Лайон

Ознакомительная версия. Доступно 24 страниц из 120

Потойбічний погляд.

Сірий туман в обрамленні неймовірно довгих вій, яким належало простромлювати серця нещасних закоханих; утім, я погано уявляв собі когось, закоханого в давіні.

– Таких, як вона, у Шулмі ніхто й пальцем не торкне, – продовжив Асахіро здавленим голосом, чомусь дивлячись собі під ноги. – Коня дадуть, намет дадуть, начиння всяке… а в племені жити не дадуть. Окремо кочувати проженуть. Зумієш не пропасти – міряй степ від краю до краю, не зумієш – у степу поляжеш.

Я ще раз оглянув Хаміджу з голови до ніг. Старенький халат, латаний-перелатаний, з-під якого визирає щось на кшталт шкіряних шароварів; на голові чи то башлик, чи тюрбан… щось. Півчоботи з порваним верхом, ліва підошва скоро відвалиться…

Маленькі долоні дівчини безглуздо погладжували товсту пошарпану мотузку, яка заміняла пояс.

Мовчить…

– Німа вона, чи що? – поцікавився я, наче дівчина була неживим каменем, який і не тут стоїть, а десь далеко.

Марно. Ані образи, ні відповіді. Немов ми всі в одному світі, а вона – в іншому.

– Не знаю, – відповів Асахіро. – Поки що нічого не казала…

– Тоді звідки ти знаєш, що її звуть Хаміджа?

Якось неприємно було стояти поруч із людиною, про яку говориш, і відчувати, що людина ця наче й не зовсім людина, і однаково їй – говориш ти про неї, не говориш чи взагалі геть підеш.

Давіні.

Вмістище дева. Я згадав голосного й могутнього Чандру Дева; і глянув на тиху байдужу давіні.

Мені й самому собі зізнатися ніяково було, що остерігаюсь я її, оцю Хаміджу. Ще в дитинстві якось налякала мене одна бабця-давіні, забившись у нападі біля ніг Чена-семилітки, відтоді страх цей і сидить у мені. Ніби й не сім років мені, і розумом усе усвідомлюю, а хочеться відійти…

– То ми нагодуємо її?

Це Асахіро. А Матінка Ци підморгує мені й пальцем Хаміджі в бік тицяє. Ні, не в бік, а в бляшку нефритову, до халата казна-як пришиту… ієрогліфи там два, «квітучі ліщини» і «весняний дощ». Вимовляються як «хамі» і «джа». Написання вейське, з нахилом, хоч і потерлося дуже…

Такі бляшки в нас у Веї на іменних поясах носять.

Он воно в чому річ… Хаміджа, значить.

– Звичайно, – сказав я. – Звичайно, нагодуйте.

Матінка Ци одразу ж заметушилася, беручи безмовну Хаміджу за руку, ведучи за собою, щось їй ласкаво приказуючи – а Асахіро все стояв і поглядав на мене колюче й неприязно.

– Ти чого, Асе? – запитав я. – Я ж сказав – нагодуйте…

І тут до мене дійшло.

– Зачекай-зачекай, Асе… чомусь я сьогодні погано міркую! Якщо вона з Вея, Хаміджа ця, отже, вона – як ви… як ти й Фаріза! Потрапила в Шулму колись, убила шулмуса в колі, була прийнята в плем’я… Чи досі рабиня?

Асахіро пом’якшав – це, щоправда, майже ніяк не проявилося, за винятком потепління в погляді.

– Ні, Чене, вона не рабиня. Рабиню-давіні вигнали б просто так, без нічого, а в Хаміджі – кінь, намет, в’юків два чи три… Отож, як не крути – була прийнята в плем’я!

І він багатозначно клацнув пальцями – далі, мовляв, сам здогадуйся!

Що вже тут здогадуватися… Якщо була прийнята в плем’я – отже, напевно стояла в колі племінному, отже, на руках її кров якогось бідолахи шулмуса – вірніше, не на руках, а на Звитяжцеві, якого з нею немає. Чому? Ага, в намет, напевно, назад поклали, на яскраво-червону повстину. Не давати ж такого чудового Звитяжця – чи як там його по-шулмуськи назвали – дівчині, чий розум осідлав голодний дев!

– А мені вона не сподобалася, – несподівано заявив з плеча Асахіро великий Но-дачі, задумливо поблискуючи. – Ми коли сюди йшли, вона мене пальцем чіпала. Тричі.

Я-Єдиноріг мимоволі усміхнувся.

– То й що? – запитав Єдиноріг-Я.

– Та нічого… Пальці в неї холодні.

3

…Вечір.

Я сам, утім, зі мною Єдиноріг і Уламок, які не менше, ніж я, втомилися за день, так що я у відносній самоті сиджу біля багаття, відчуваючи, як погар останнього тижня поступово минає, а Шулма залишається, і Джамуха залишається, і багато чого залишається, і треба щось із усім цим робити, а я тут сиджу…

Кроків за двадцять від мене Матінка Ци обходжає Хаміджу-давіні, намагаючись чи то розговорити бідолаху, чи оточити її питомо жіночою турботою й жалем, але Хаміджа захована сама в себе, як меч у піхвах, вона безпристрасно дивиться перед собою, а тоді раптом підводиться й кудись іде.

І нехай собі йде…

Озирнулася. Відблиски полум’я впали на її обличчя, і обличчя здалося мені напрочуд живим і розумним, навіть заклопотаним – але тіні склалися в ще одну маску, і ще одну, тоді Хаміджа пішла, а я забув про неї, про її обличчя й танець вогню.

– Чи дозволить Асмохат-та поговорити з ним? – чується в мене за спиною вкрадливий хриплуватий голос.

– Дозволить, дозволить, – аж ніяк не радо буркочу я, повертаючись.

І бачу перед собою Неправильного Шамана. Ох, і не хочеться мені з ним зараз говорити! Утім, шаман у цьому не винен. І говорити доведеться – якщо сам підійшов, отже, не відв’яжеться, і я ж дозволив, ніхто за язика не тягнув.

Але ж міг би й не дозволяти, на правах Асмохат-та…

Я плескаю по невідомо чиїй повстині поруч із собою.

– Сідай, шамане. Говорити будемо. Сім днів мовчали – тепер, схоже, час.

Куш-тенгрі ледь помітно киває й легко опускається на запропоноване місце під передзвін своїх брязкіток.

– Ти маєш рацію, Асмохате-та. Настав час говорити. Раніше не можна було – ти б і не слухав. Зараз – слухатимеш.

Так уже й слухатиму….

– І про що ми будемо говорити, мудрий Куше-тенгрі?

– Про тебе. Про людей твоїх. Про живі ваші мечі (Я-Єдиноріг внутрішньо здригаюся: як він здогадався? Чи йому хто сказав?..). Про шаманів Ур-калахая Безликого. Про мене – теж. Про те, як нас вчать. Про те, як вас вчать. Багато про що говорити будемо.

– І як вас вчать? – напозір цікавлюся я.

Куш-тенгрі пропускає моє запитання повз вуха. Принаймні, так мені здається.

– Коли народжується хлопчик, Асмохате-та, його показують шаманам Ултая-цілителя. Є в дитини шість дюжин таємних ознак – бути йому шаманом. А знайдуть сім дюжин – бути дитині слугою Безликого. Заберуть його від матері, сюди принесуть і з двох років учитимуть.

Дивитися навчать – щоб око не втомлювалося. Бачити навчать – щоб завважував, що слід. Мене самого старий шаман Хум-Тенґе вчив. «Обернися, – каже, – і дивись. Що бачиш?» «Табун бачу», – відповідаю. «А тепер заплющ очі. Скільки коней у табуні?» Я відповів. Правильно відповів. Півтори дюжини й ще дві. «А мастей яких?» Я відповів. «Скільки кобил, скільки жеребців?» І так постійно. А зіб’єшся – спочатку; доки до грудей йому не доріс, батогом бив. Боляче, а як образливо – й не сказати. Коли доріс до грудей – перестав мене бити Хум-Тенґе. Але, бувало, так подивиться, що вже краще батогом би потягнув…

Дихати вчив. Стояти вчив. Камені ловити вчив. Як голими руками від вовка відбитися вчив. Опісля травам учити став. Щоб навпомацки чув – де жива трава, де мертва, де зла, де добра. А пізніше, коли мені все це передав, узявся іншого вчити. Людям в очі дивитися, душу їх бачити, думки, тіло поглядом в’язати; людське вчора й завтра – прозрівати.

Старий був Хум-Тенґе. Перед смертю сказав: «Гарним шаманом будеш, Куше-тенгрі. Знаю. Сам учив. А я – хороший шаман. Був. Усе, що знав, тобі передав. Тепер останнє віддаю. Не бійся світу. Не жалій світу. Не живи в цьому світі, як звірі живуть, – побоюючись його втратити. Безликий Ур-калахай не лише цей світ сотворив. Є й інші. Я знаю. Я двічі бачив. Дерева дивні. Люди не в нашому одязі. Небо – чуже. Не наш світ. Не той, що за горами. Не той, що за Кулханом. Той, що за поворотом шляху шамана. Я – бачив. Дивися на наш світ. Шукай – інші. Навіщо – не знаю. Може, ти дізнаєшся. Але спершу – знайди.»

І вмер.

Великий шаман Був Хум-Тенґе. Зараз жодного такого немає…

4

Куш-тенгрі зітхає й мовчить, дивлячись у вогонь – і мені здається, що язики полум’я бояться й заспокоюються під чорним шамановим поглядом.

Ознакомительная версия. Доступно 24 страниц из 120