Шлях меча - Олди Генри Лайон

Ознакомительная версия. Доступно 24 страниц из 120

Так, там стояв він, Дауд-Абу-Салім, і з прихованим страхом дивився на залізну руку Чена Анкора, якою той недбало торкався свого улюбленого меча вейського кування й гарту, прозваного в Кабірі Мейланьским Єдинорогом.

Де подівся ти, веселий Чене, улюбленцю кабірців, герою турнірів; у яких краях загубився твій легкий меч? Останні звістки від тебе, спадкоємця Анкорів Вейських, прийшли з Мейланя, і безрадісні були ці звістки. Таємниця смертей у містах емірату перетворилася на зовнішню загрозу, на небезпеку навали – і спершу в Раді Вищих Мейланя з’явилися ассасини, знавці вбивств, а відтак і не лише в Мейлані…

П’ять років готувалися жителі емірату зустріти ворога, і безліч підлітків стали за цей час двадцятирічними юнаками, які твердо знають, що вбивати – можна.

Можна.

На останньому турнірі в Хаффі десять змагунів не змогли продемонструвати необхідну Майстерність Контролю, а вісім учасників були поранені, двоє – тяжко… Це лише в Хаффі, а в Дурбані й Хіні – ще більше.

Кабірський турнір – головний, столичний, що проходив раз на рік – емір Дауд скасував своєю волею, ні з ким не радячись.

А випадки збройних грабунків на вулицях міст? А розбійники, що перерізали торговельні шляхи з Кимени й Лоулеза? Замах на правителя Оразма? Божевільний пророк Гасан ас-Саббах, який оголосив, що «у крові – порятунок», і засів зі своїми прихильниками в неприступному Орлиному гнізді на перевалі Фурраш – але в багатьох безладах помітна довга рука божевільного Гасана!..

О Творцю, за що ти прокляв Кабір?!

Емір Дауд рушив від дверей до помосту, на якому стояла підставка зі старим клинком, і власний ятаган еміра – точнісінько такий, як і на підставці, але значно багатше прикрашений золотом і дорогоцінним камінням – на кожному кроці поплескував по стегну Дауда Абу-Саліма, немов підганяючи.

Чомусь сьогодні це дратувало еміра. Дійшовши до помосту, він піднявся на нього, підійшов до стіни з убитим у неї бронзовим гаком – і незабаром емір знову міряв залу Посвяти важкими кроками, а його ятаган, якого ще далекий предок Дауда прозвав Шешезом або «Лобом Небесного бика», завис на гаку, зачепившись за нього кільцем піхов.

Покосившись на ятагани – того, що на гаку, й того, що на підставці – емір Дауд спершу із кривою усмішкою подумав, що давні клинки не менше скидаються на небожа й дядька, ніж він сам і сивий Абд-аль-Аттахія Запилений Плащ; а ще емір Дауд подумав, що Абд-аль-Аттахія вирішив заповісти свій улюблений ятаган останньому з численних синів Запиленого Плаща, який народився в Абд-аль-Аттахії, коли тому виповнилося сімдесят два роки, а він сам, емір Кабірський Дауд Абу-Салім, загрузнувши у справах державних, у свої п’ятдесят вісім якщо й заходить до дружин, то хіба раз на декаду…

Хороший хлопчик у дядька Абд-аль-Аттахії! Певно, гасає зараз по всьому маєтку або хвостиком ходить за блазнем Друдлом, який дивом вижив після тієї пам’ятної різанини п’ятирічної давнини… Ось уже хто не змінився за всі ці роки – так це Друдл Муздрий! Хіба й без того нелегкий характер блазня став ще більш жовчним, і ходить Друдл, трохи згорбившись (дається взнаки стара рана, що стягнула м’язи живота); але розум і язик блазня досі сперечаються, хто з них гостріший?

Та й хто краще навчить юного двоюрідного брата еміра (Дауд Абу-Салім усміхнувся вже веселіше: п’ятирічний хлопчисько й він, емір Дауд, – брати!) володіти зброєю, ніж Друдл? Щоправда, від тієї ночі, коли маленький ятаган блазня був зламаний, а тупого кинджала дзютте забрав Чен Анкор, блазень відмовляється носити зброю. Багато хто в Кабірі досі пам’ятає примху блазня, коли, щойно прийшовши до тями, Друдл улаштував пишні похорони своєму зламаному ятаганові, прибувши на ношах і з них же прочитавши заупокійну молитву.

Блазень…

Утім, саме Друдл, коли емір поділився з ним своїми турботами стосовно все частіших випадків насильства, невідь звідки приніс наступного дня пергаментні сувої мало не восьмивікової давнини, і мовби ненароком узявся читати про публічні страти з метою покарання тих, хто вчинив тяжкі злочини, і залякування тих, хто їх задумував.

Відтоді й засіла в голові еміра Дауда ця думка. Страшна думка. Дика думка. Державна думка. Думка непевних часів. Тим паче, що начебто в ті, давні дні, у мить смерті злочинця помічник ката ламав і його родинну (або просто улюблену) зброю.

Що може дужче злякати народженого в Кабірському еміраті, але в погані роки?

Страшна думка. Державна. Від такої хочеться іноді кричати беззвучно: «Замовкни, блазню!..»

Чи залякає божевільного Гасана ас-Саббаха публічна страта когось із його прихильників – чи ні?

Хтозна…

Емір безцільно походжав залою, як загнаний звір, намагаючись уявити собі обличчя пророка Гасана, якого він ніколи не бачив. Це йому не вдалося, зате Дауд згадав, що сьогодні опівдні в заміський дім повинні таємно доставити місцевих зброярів Мансайю Одноокого й відомого хинского алхіміка Саафа бен-Саафа, що прибув у Кабір близько місяця тому.

Обоє вони – і алхімік, і зброяр – стверджували, що в них є засіб, здатний викурити клятого Гасана з його Орлиного гнізда, і що засіб цей може зупинити будь-якого зовнішнього ворога.

Емір не вірив у казки.

І боявся зізнатися самому собі, що зараз готовий повірити у що завгодно.

Бо три тижні тому гонець доповів Даудові Абу-Саліму про людей, що з’явилися з боку північних відрогів Сафед-Кух, які вважалися непрохідними, і люди ці називали себе посольством Великої Шулми.

Їм дали провідників, охорону на випадок зустрічі з розбійниками (прокляття, ще зовсім недавно ніякої охорони не знадобилося б!) і відправили в столицю.

Ще за тиждень змучений гонець, що загнав кількох коней, повідомив емірові, що посольство зникло. Прокинувшись одного не вельми чудового ранку, охоронці й провідники виявили незрозумілу відсутність послів, їхніх коней і майна.

Пошуки нічого не дали.

О Творче, Творче… за що ти прокляв Кабір?!

…Двері розчинилися – очевидно, їх безцеремонно штовхнули зовні – і в залу Посвяти галасливо ввірвався блазень Друдл, на шиї якого сидів сяючий хлопчик – Абу-т-Таїб Абу-Салім, син Абд-аль-Аттахії, Запиленого Плаща.

– Іга-га! – заливисто іржав блазень, і маленький Абу-т-Таїб захоплено вторив йому. – А ось і ми, великий еміре, ось і ми, великі посли Великої Шулми! Ось і ми, посли Шулми, де степ, шулмуси і горби… іга-га!..

Емір Дауд хотів обірвати це неподобство, але не зміг – він любив обох, і блазня, і хлопчика – і вони знали це, нерідко користуючись правами, що давала їм любов суворого еміра.

Хлопчик зіскочив із Друдла й кинувся до помосту, де на підставці лежав ятаган його батька.

– Привіт, Фархадику! – кричав він, як можуть кричати й поводитися лише діти. – Нудьгував без мене? Не нудьгуй – я швидко росту! Я незабаром виросту великий-превеликий – і буду розмахувати тобою, як пір’їнкою! Слово честі! Ти лише трішки почекай!..

– Зажди, могутній воїне! – зупинив його Друдл, смішно морщачись. – Ми ж забули сказати ясновельможному емірові, що прийшли сюди не самі… Як ти гадаєш, герою, треба сказати ясновельможному емірові?

Здивований Дауд перевів погляд із дитини на Друдла, тоді – на двері…

Білявого гіганта, що стояв у дверях, емір упізнав миттєво, незважаючи на роки й турботи, що обтяжували пам’ять Дауда Абу-Саліма.

– Здраствуй, Фальґриме! – прошепотів емір. – Ти прийшов із минулого, лоулезцю? З того минулого, коли день був ясний, а з нікому не відомої Шулми не приходили в Кабір дивні посли й погані звістки? Ти з минулого, Фальґриме?

Фальґрим із поклоном зайшов до зали і зупинився, уперши свій дворучний еспадон у плити підлоги й склавши руки на його руків’ї.

– Ні, о сонцесяйний еміре, я не з минулого! Я з майбутнього! Коли з Шулми вже не приходять погані звістки, зате їздять посли! І одного з них великий емір бачить перед собою!

– Ось, а що я казав?! – заявив Друдл, дивлячись на зблідлого еміра Дауда. – Кричу: це ми, посли Шулми – а ніхто не вірить! Навіть ясновельможні уми…

Ознакомительная версия. Доступно 24 страниц из 120