Хто ти? - Бердник Олесь Павлович

— Гарно як, — прошепотіла Оленка, не розплющуючи очей. — Я розумію вас, дідусю. Це чудова і правдива казка…

— Тільки вона дає не точну відповідь, — озвався Микола. — Я згоден, що люди збирають те, що сіють. Посієш підлість — не збереш радості! Але в чому істина, правда? Я хочу знати конкретно…

Дід Василь ласкаво-іронічно засміявся, розкуйовдив чуб Миколи. Докірливо хитнув головою.

— Ех ви, горе-теоретики! Закінчені істини вам подавай, все на полички поклади, розжуй! А чи є вона справді — ясна і зрима істина, щоб можна було її помацать, як, скажімо, скульптуру?.. Це вічне запитання… Воно мучить молоді душі в кожному поколінні. Пам’ятаю — це було давно-давно — як мені в дитинстві довелося почути цікаву легенду…

— Про що, діду? — заінтриговано озвався Микола. — Ви мені не розповідали?..

— Ні… Не доводилося. А легенда та про істину…

— Так розкажіть нам, дідусю, — попросила Оленка, лащачись до старого. — Все одно ми не заснемо сьогодні…

Дід погладив Оленку по голові, зітхнув. Знову набив люльку тютюном, запалив.

— Хай буде по-вашому. Розкажу. Дай згадаю… як це почалося… Бачите, на правобережжі бовваніє Дівич-гора? Саме вона розповіла мені ту дивну легенду…

Микола і Оленка перезирнулися, з острахом поглянули на старого. Може, він марить? Чи жартує? Ні, чоло нахмурене в зусиллі згадати забуті літа і події, примружені очі дивляться строго і спокійно… Ні, ні! Не слід дивуватися. Хіба в таку ніч можна сумніватися в чому-небудь? Все можливе, все здійсненне. Душа відкрита назустріч чудесному…

ДІВИЧ-ГОРА

— Мені було тоді дванадцять років. Я вже навчався в гімназії. Любив читати книги про всякі чудеса, казкові пригоди, міфічні історії. І в житті, і в природі, що оточувала мене, я хотів бачити лише незвичайне, чарівне. Може, саме тому я полюбив Дівич-гору. Вона завжди була і огорнута серпанком легенд, переказів. Народ одухотворяв її. Цей настрій мимоволі передався й мені…

Вечорами я довго просиджував на березі, дивився на гору, мріяв. Ви коли-небудь прийдіть сюди, подивіться на неї… і зрозумієте мої почуття… Коли спадає ніч над дніпровською долиною, коли блакитна імла котиться по широких плесах ріки, Дівич-гора стає суворою, таємничою. По її схилах повзуть легкі вечірні тумани, вони підіймаються покрученими яругами від води до вершини, вкривають гору напівпрозорою фатою. І тоді здається, що це не мертве громаддя з глини і землі нависло над Дніпром, що це сіла колись спочивати біля води добра бабуся з породи велетнів, утомившись після багатовікового шляху, та так і заклякла на тисячі років, невідомо чого ждучи…

Ще змалку я чув, що багато таємниць — суворих, страшних і хвилюючих — ховає в серці своєму Дівич-гора. Проходять, минають дні, роки, віки, а вона мовчить — німує. Мовчить в гарячі літні дні, коли понад нею виспівують жайворони, коли прозорі хмарини, знемагаючи від спеки, зупиняються в небі, щоб освіжитися над Дніпром перед далеким польотом. Мовчить в травневі вечори, коли веселі і сумні дівочі пісні котяться над нею, завмираючи на лівобережжі в густих лісах. Мовчить взимку, закутана в сніговий саван, дрімає під зле завивання хурделиці… Не говорить вона і в місячні ночі, коли ніч не світило прокладає срібні дороги в дніпровській хвилі.

І лише в горобині ночі, коли блискавки крають небосхил від одного кінця обрію до другого, коли зелено-багрові змії грозових розрядів в’юняться в дніпровім потоці і все живе ховається по своїх притулках — випадкові перехожі або рибалки, що не встигли добратися додому, можуть почути важкий, приглушений стогін. Здається, то стогне сама земля. Старі люди кажуть, що то обзивається зі свого віковічного сну Дівич-гора…

І ще кажуть — хто прийде в цю пору до гори з чистим серцем і незлобивою душею, той зможе зрозуміти таємничу мову і почути древні перекази про долю рідної землі…

Так розповідав мені дід Харлампій, старий рибалка… твій пра-прадід, Миколо… В дитячі роки це було, як я вже говорив… в ті давні, овіяні золотими снами часи. Пам’ятаю й досі теплий червневий вечір…

На березі прив’язані човни. Один з них перевернутий догори, як оцей, на якому ми сидимо. На ньому зручно вмостився дід і палить люльку. Жевріє вогник між прокуреними вусами, падають на пісок золоті іскорки. Над тихою водою пливе танучи запашний дим, і такими ж сувоями в’ється химерно сплетена розповідь діда.

— А чи правда, що можна почути мову горн? — несміливо запитую я. — Чи, може, то тільки так, для казки придумано?

Очі діда хитро примружені. Але він не сміється. Білі брови підіймаються, він строго дивиться в далечінь, де в темряві бовваніє Дівич-гора.

— То все правда, синку, — чую відповідь. — Недарма народ з вуст в уста передає ті перекази…

Я більше ні про що не запитував діда. В моїй душі визрівав чудний замір. Минало літо. Пожовкли, схилилися до землі буйні жита. А я все ждав, коли ж почнеться горобина ніч, щоб послухати розмову Дівич-гори за Дніпром…

В одну серпневу ніч розгулялася гроза. Батько і мати полягали спати. В перервах між громом я чув їхнє спокійне дихання. Тільки баба привидом туманіла коло вікна, раз по раз хрестячись і примовляючи: «Господи, пронеси! Справжня горобина ніч!»

Я стрепенувся. Горобина ніч! Ось коли можна перевірити, чи правду говорив дід…

Незабаром баба заснула. Я, тремтячи від хвилювання, встав, підкрався до вікна. Зовсім недалеко мигнуло. За тим гримнув оглушливий грім. Я злякано відсахнувся. В голові майнула боязка думка: «Може, не треба?»

Та хлоп’яче самолюбство перемогло. Тихо знявши з стіни батьківський кобеняк, я одягнув його і вислизнув надвір.

В обличчя мені линули потоки дощу. Я накинув кобку на голову і, вже не вагаючись, просто по калюжах побіг до ріки. Там витяг з кущів дідівський човен, зіпхнув його на воду і поплив. Божевільний хлопчисько був, як згадаю… Навіть тепер моторошно, незрозуміло, як я переплив Дніпро…

Залишивши човен на березі, я почав видряпуватись на гору. Без упину миготіли блискавиці, їх примарне зеленкувате сяйво освітлювало дорогу. Незабаром я добрався до половини Дівич-гори, зупинився там. Було страшно. Далеко внизу шумів, кидаючи чорну хвилю в крутий берег, широкий грізний Дніпро. Він ніби сердився на мене за те, що я смів пливти по ньому в хвилини його гніву. Вгорі могутній вітрюган мчав у безвість громаддя хмар, безжалісно крутив їх у велетенських вихорах. Мені здавалося, що то якийсь гігант стоїть в мороці, сягаючи головою неба, і вдаряє хмару об хмару, крешучи без кінця сині вогні…

Я сховався в рівчак, вимитий потоками води, причаївся. Тут було трохи тихше. Прислухався. Серце калатало, мов хотіло вискочити з грудей. Ось зараз, зараз має заговорити Дівич-гора. Та спливали хвилини, а я не чув нічого, крім гримотіння в небі і шуму дніпровської хвилі внизу…

А може, заважає кобка? Треба її зняти. О, так і є… Без неї чути набагато краще. Холодні патьоки полилися мені за шию, та я не звернув на це уваги. По спині побігли дрижаки. Зацокотіли зуби. Та я, зіщулившись, терпів, прислухався.

Скільки минуло часу, я не знав. Ноги в мене заклякли, голова горіла, перед очима з’являлися і зникали червоні кола. І ось… серед грому… в завивання вітру… вплівся важкий стогін. Я затремтів.

Гора! Це, напевне, стогне вона…

Почувся протяжний голос. Він покотився луною над Дніпром в непроглядному мороці, перемагаючи люті пориви бурі. А може, це мені здалося? Може, я сплю?..

Ні, не сплю! Ллє з неба дощ, як і раніше, шумить вітер, миготять блискавиці. Ніби в тумані, колишуться неясні обриси кручі. Я не відчуваю — є в мене руки і ноги чи нема, але слух мій жадібно вбирає і ховає в дитячій пам’яті слова, що ясно лунають серед ночі. В гарячому плетиві з страху, неймовірного напруження, холоду і очікування дзвенить чарівна струна, створює дивну мелодію. Я втрачаю пам’ять, потроху насувається небуття, та легенда Дівич-гори залишається в свідомості…

Я отямився десь за два тижні. Мене знайшли непритомного на кручі Дівич-гори і довго виривали з чіпких рук смерті. Лише через два місяці до мене повністю повернулося здоров’я і жвавість, а до того я ходив блідий, аж зелений, худий, як смерть. Мати й батько довго допитувались, чого я шукав уночі на Дівич-горі, картали мене за непослух, але хіба я міг їм відкрити всю правду? Дід сидів осторонь і задумано дивився на мене. Він, напевне, все розумів. Часто в ті дні, коли я хворів, він сидів поряд і тихенько оповідав мені чудові легенди та казки про давно минулі часи.