Гобіт, або Мандрівка за Імлисті Гори (іл.) - Толкин Джон Рональд Руэл

— Чи може хтось із вас кинути мотузку?

— І що з того? Човен напевне прив'язаний, навіть якби ми зачепили його гаком, у чому я сумніваюся.

— Не думаю, щоб човен був прив'язаний, хоча, звісно, я не можу визначити напевне при цьому світлі. Тільки ж мені здається, що його просто витягли на берег, а берег низький у тому місці, де стежка збігає до води.

— Дорі найдужчий, але Філі наймолодший і досі має найкращий зір, — сказав Торін. — Філі, підійди-но сюди і спробуй побачити човен, про який говорить пан Злоткінс.

Філі здалося, що він бачить човен; тож, коли він добре вгледівся в морок, щоб визначити напрямок, йому подали мотузку. Гноми мали кілька мотузок із собою; до кінця найбільшої прив'язали один із тих великих залізних гаків, якими кріпили свої клунки до ременів на плечах. Філі взяв гак у руку, виважив і кинув через потік. Плюсь! — гак упав у воду.

— Не докинув! — сказав Більбо, вдивляючись уперед. — Ще б зо два фути, і гак упав би на човен.

Спробуй-но ще. Навряд чи ті чари такі сильні, щоб зашкодили тобі, коли ти просто візьмешся за мокру мотузку.

Витягши назад мотузку, Філі все-таки з острахом узяв гак у руки. Цього разу він розмахнувся дужче.

— Спокійно! — застеріг Більбо. — Цього разу ти закинув гак аж у ліс на той бік.

Тягни мотузку, та помаленьку!

Філі повільно потяг мотузку до себе, і за хвилину Більбо сказав:

— Обережно! Гак на човні; сподіваймося, що він зачепиться.

Гак зачепився. Мотузка натяглась, але Філі даремно напружувався. На поміч йому прийшов Кілі, а тоді ще Оїн і Глоїн. Вони смикали й смикали, і раптом усі попадали навзнак. Але гобіт був насторожі; він спіймав мотузку і паличкою відбив чорного човника, що шугнув через річку.

— Поможіть! — крикнув він, і Балін ледве встиг схопити човника, якого вже відносила течія.

— Він був таки прив'язаний, — сказав старий гном, дивлячись на огризок каната, що звисав з човника. — Добре потягли, хлопці, та й добре, що наша мотузка виявилась міцніша.

— Хто переправиться перший? — спитав Більбо.

— Я, — сказав Торін, — і ти зі мною, а ще Балін і Філі. Саме стільки нас витримає зразу човник. Потім — Кілі, Оїн, Глоїн і Дорі; за ними — Орі, Норі, Біфур і Бофур; останні перевезуться Двалін і Бомбур.

— Я вічно останній, і це мені не подобається, — заявив Бомбур. — Хай сьогодні буде черга когось іншого.

— Краще б ти був не ставав таким гладким. А коли вже ти гладкий, то мусиш їхати з останнім, найлегшим перевозом. Не супереч наказам, а то щось лихе скоїться з тобою.

— Тут немає весел. Як ви збираєтеся гнати човника до того берега? — спитав гобіт.

— Дайте мені ще одну мотузку й ще один гак, — попросив Філі.

Йому дали мотузку з гаком, і він кинув гак у морок — уперед і якомога вище. Гак не впав, і мандрівники зрозуміли, що він, певне, застряг десь у гіллі.

— Тепер сідайте в човен, — сказав Філі,— і хтось із вас хай тягне за мотузку, зачеплену в гіллі на тому березі. Хтось інший має тримати гак, який я кидав спершу, а коли ви переправитеся на той берег, він зачепить гаком човен, і ви знову притягнете човен назад.

У такий спосіб вони незабаром усі перевезлися через зачарований потік. Двалін із скрученою мотузкою на руці якраз вибрався з човника, і Бомбур, усе ще буркочучи, наготувався ступити на землю слідом за Дваліном, коли сталося щось лихе. На стежці попереду почувся тупіт копит. І тут-таки з пітьми просто вилетів олень, рятуючись чи не від якої погоні. Він налетів на гурт гномів, поперекидавши їх, і весь напружився, наготувавшись до стрибка. Ось олень злетів високо в повітря і могутнім стрибком перенісся через воду. Та він не приземлився неушкодженим. З усього гурту лише Торін зберіг спокій і самовладання. Ступивши на берег, він зразу напнув тятиву й наклав стрілу — про всяк випадок, якщо з'явиться прихований сторож човна, хоч би хто там його стеріг. І тепер ватажок послав швидку й певну стрілу в звіра, що розплатався в стрибку. Досягши протилежного берега, олень спіткнувся. Сутінь поглинула його, але гноми вчули перебій в тупоті копит, і раптом усе стихло.

Та не встигли вони радісно скрикнути, хвалячи Торінів постріл, як розпачливий вигук Злоткінса вибив їм з голів усяку думку про оленину:

— Бомбур упав у річку! Бомбур тоне!

На жаль, так воно й було. Бомбур тільки ступив однією ногою на землю, як налетів олень і стрибнув поверх нього. Гном спіткнувся, відштовхнувши другою ногою човен від берега, а тоді повалився в чорну воду. Його руки лише ковзнули по слизькому прибережному корінню, а човник тим часом, поволі крутячись, відплив геть і зник з очей.

Всі метнулися до берега; Бомбурів каптур ще виднів на воді. Хутчій кинули товаришеві мотузку з гаком. Бомбурова рука вчепилася в мотузку, і його витягли на берег. Звісно, Бомбур викупався з голови до п'ят, але то було не найгірше.

Коли його поклали на землю, гладкий гном уже міцно спав, стискаючи рукою мотузку, — так міцно, що не могли розчепити його пальців. Що вони тільки йому не робили, а Бомбур спав собі та й годі.

Мандрівники ще стояли над Бомбуром, кленучи його незугарність і свою нещасливу долю і оплакуючи втрачений човен, без якого не могли вернутись по підстреленого оленя, коли це почули невиразний звук ріжка в лісі й неначе далекий гавкіт собак. Усі враз позамовкали й посідали на землю, і здалося їм, ніби чують гамір великого полювання, що посувалося на північ від стежки, а проте вони не бачили ні мисливців, ні собак.

Так гноми сиділи довгенько, не сміючи ворухнутись. Бомбур спав собі з усмішкою на обличчі, так наче йому байдуже стало до всіх прикрощів, що досі його непокоїли. Зненацька на стежці попереду з'явився гурточок оленів — олениця з оленятами, та всі сніжно-білі, як самець був увесь темний. Білими тінями мріли вони в сутіні. Торін не встиг подати голос, як троє гномів зірвалися на ноги й послали стріли зі своїх луків. Не схоже було, щоб хоч одна з тих стріл влучила в ціль. Олені повернулися і зникли поміж дерев так само тихо, як і з'явились, і даремно гноми вистрелили ще й навздогін.

— Стривайте! Стривайте! — загукав Торін, та було запізно — схвильовані гноми витратили свої останні стріли, й тепер з луків, що їх дав Беорн, не було ніякої користі.

Того вечора всі сиділи похмурі, й відтоді похмурість дедалі густішала навколо них. Хоч вони й переправилися через зачаровану річку, але стежка все повзла вперед так само ліниво, як і досі, а в лісі теж не помітно було ніякої переміни. А проте якби гноми краще знали ліс та подумали, що мало означати оте полювання й гурточок білих оленів на стежці попереду, то здогадалися б: нарешті наблизилися вони до східного узлісся; і вийшли б невдовзі, коли б підтримували в собі мужність і надію, до таких місцин, де рідше росли дерева й до землі пробивалося сонце.

Але гноми цього не знали, а ще ж були обтяжені важким тілом Бомбура — його треба було якось нести. Це стомливе завдання вони виконували, розбившись по четверо й міняючись по черзі, а тим часом восьмеро розподіляли поміж себе поклажу чотирьох носіїв. Нічого такого у них не вийшло б, коли б ноша кожного не полегшала набагато за останні дні; проте Бомбур, що все спав та усміхався, був нікудишньою заміною яким завгодно важким клункам із харчами. Скоро настав день, коли майже не лишилося ні їжі, ні води. В лісі, хоч як вони видивлялись, не траплялося нічого їстівного — тільки гриби-поганки й трава з блідими листочками й неприємним запахом.

По чотирьох днях дороги від зачарованої річки вони дійшли до такої ділянки лісу, де здебільшого росли буки. Спочатку гноми наче й зраділи переміні, бо тут не було підліску й морок стояв не такий густий. Довкола розливалося зеленаве світло, і подекуди можна було щось розгледіти трохи далі від стежки. Але ж те світло показувало тільки безконечні ряди прямих сірих стовбурів, що скидалися на колони в якійсь неосяжній сутінковій залі. Тут подихав вітерець, та зітхав він якось сумовито. Зрідка з дерева злітав листочок, мов щоб нагадати про близьку осінь. Ноги мандрівників шурхали в мертвому листі, занесеному вітром на стежку з товстих багряних килимів лісу, листі незліченних осеней.