Дві Вежі - Толкин Джон Рональд Руэл
— Еркенбранд! — з захопленням вигукували роханці. — Це піхота Еркенбранда!
- І Білий Вершник, — додав Арагорн. — Гандальф повернувся!
— Митрандир! — вигукнув Леголас. — Оце так чари! Ходімо подивимось на цей ліс, поки мара не розвіялась!
На башті знов прогримів ріг Хельма. Теоден направив кінноту через проїзд Валу. Еркенбранд повів піхоту вниз [128] із горбів. А Білий Вершник попрямував до урвища, і Тіне-бор спритно стрибнув та побіг клусом.
Побачивши Білого Вершника, вороги втратили залишки розуму. Дикі горці падали долілиць і прикривали голови руками. Орки зі скиглінням кидали шаблі та дротики, метались, немов дим під поривами свіжого вітру; але ніде їм не давали пройти, і тоді вони тікали до лісу. Віття дивних дерев швидко змикалось. Жоден орк не вийшов з того лісу.
Розділ 8 ШЛЯХ НА ІЗЕНГАРД
Так зустрілись знов у сяйві ясного ранку ярл Теоден, син Тенгіла, і Гандальф, Білий Вершник. Всі з'єднались — Арагорн та Еркенбранд, воїни Західного Долу та витязі Золотого Двору. І всі очі з подивом навіть сильнішим, ніж радість перемоги, були звернені до таємничого лісу.
Тим часом з Яру вийшли ті, хто вчора відступив до печер. Повернулися і старий Гамлинг, і Еомер, син Еомун-да, і Гімлі, войовничий гном. Шапку він десь загубив, голова його була пов'язана клаптем полотна, але голос звучав бадьоро, у повну силу.
— Сорок два! — крикнув він ще здаля. — Сорок два, пане мій Леголасе! Моя сокира вищербилася, бо сорок другий мав на шиї залізний комір.
— В тебе на одного більше! — засміявся Леголас; — Охоче поступлюся тобі першістю, аби ти знов був зі мною!
Теоден, забувши про звичну стриманість, пригорнув до себе Еомера:
— Цілий та здоровий, тільки подумайте! А я вже й не сподівався тебе побачити, Еомере, сину мій!
— Темна ніч минула, — відповів Еомер, щасливий до краю. — День знову став ясним! І приніс нам нові дива… — він поглянув на ліс, на Гандальфа. — Бачу, ти прийшов, як завжди, вчасно та несподівано!
— Чому ж несподівано? — посміхнувся Гандальф. — Адже я обіцяв повернутись сюди, до Хельмового Яру.
— Але не попередив, коли та звідки тебе ждати. І яке підкріплення приведеш… Ти найвеличніший з чарівників, Гандальфе!
— Може, це й так. Щоправда, поки що я лише дав розумну пораду та скористався з прудкості Тінебора. Решта — це ваша мужність та міцні ноги піхотинців Еркен-бранда — бо вони йшли всю ніч, щоб допомогти вам.
Ця відповідь викликала ще більший подив. Дехто став крадькома протирати очі — чи не сон вони бачать? Гандальф розсміявся.
— Невже то вас ліс здивував? Але це не примара і не моїх рук справа. Просто обставини склалися краще, ніж я очікував…
— Вибач, важко повірити, що є маг сильніший за тебе, якого б ми не знали, — здивувався Теоден.
— Чари тут взагалі непричетні, - сказав Гандальф. — Це сила самої землі, вона існувала раніше, ніж застукотів перший молот та заспівав перший з ельфів…
- І яка відповідь на цю загадку? — спитав Теоден.
— Поїхали зі мною до Ізенгарда, то й узнаєш.
— До Ізенгарда!
— Саме так, — підтвердив маг. — Я особисто туди збираюсь. Хто бажає — запрошую зі мною. Ось де надивитесь на різні дива!
— Та я навіть за найкращих часів не мав досить сил, щоб іти на Ізенгард! А зараз… Чи знаєш, яких ми зазнали втрат?
- І все ж таки я їду. Маю там дещо зробити. А ви чекайте на мене в Едорасі, коли новий місяць зійде.
— Ні, так не годиться! — заперечив Теоден. — В чорну годину я дозволив собі сумніватися, але тепер не хочу й думати про розлуку з тобою. Якщо тобі так хочеться, поїдемо разом.
— Я маю намір зустрітися з Саруманом, — пояснив Гандальф. — А оскільки він завдав тобі, пане, багато лиха, то добре буде, якщо ти з'явишся там. Скільки часу треба, щоб зібратися?
— Люди виснажені. Та й я сам… Кінні переходи, безсонні ночі… На жаль, мої літа — не вигадка Гадючого Язика. Від старості жоден лікар йе врятує, навіть ти, Гандальфе!
— Гаразд, дамо відпочити всім, хто поїде. Вирушимо надвечір. Так навіть краще, бо віднині всі наші дії треба [130] тримати у повній таємниці. Багато людей не бери. Ми їдемо на переговори, не на війну.
Теоден вибрав кілька воїнів, яким пощастило залишитися неушкодженими в бою, дав їм свіжих коней та звелів їхати по всіх марках Рохану зі звісткою про перемогу та з наказом, щоб усі чоловіки, старі та молоді, поспішили до Едорасу. Там вранці після повного місяця Теоден буде радитися з ними. До Ізенгарда він вирішив узяти тільки Еомера та два десятки ескорту. Арагорн, Леголас і Гімлі, зрозуміло, теж не бажали розлучатися з Гандальфом. Рана гномова ще кровоточила, але залишатись у обозі з іншими пораненими він аж ніяк не хотів.
— Це не рана, а подряпина, — доводив він, — удар влучив по шапці. Та й взагалі, щоб мене повалити, треба вдарити міцніше!
— Дай хоч я тебе перев'яжу як слід, — згодився нарешті Арагорн, — тоді поїдемо.
Ярл повернувся до фортеці і вперше за багато місяців ліг спати зі спокійною душею; всі, кого призначили супроводжувати його, теж відпочивали. Всі інші, крім поранених, мусили стати до малоприємної роботи — чистити луг та ущелину від ворожих тіл, а було їх незліченно багато: жоден орк не залишився живий. Тільки Темнолиці здалися на милість переможця і тепер похмуро дожидали жорстокої розправи.
Еркенбранд звелів їм скласти зброю та йти працювати.
— Накоїли лиха, тепер допомагайте лагодити. Саруман вас ошукав. Скільки ваших заплатило життям за його підступні обіцянки? Знайте ж, що і в разі перемоги іншої платні ви б не одержали! Кляніться у майбутньому ніколи не переходити Ізену зі зброєю в руках, і ми вас відпустимо — йдіть з миром!
Горяни не вірили своїм вухам і дивувались незмірно: адже Саруман переконав їх, нібито роханці жорстокі і полонених палять живцем…
Останки захисників Гірського Рогу поховали під двома курганами на лузі біля Валу — один для уродженців Східної марки, другий — для Західного Долу. У окремій могилі, в затінку під мурами фортеці спочив Гаман, начальник брамників Теодена. Що робити з трупами орків, ніхто не знав. Ні закопати їх, ні спалити такій кількості [131] не було можливсті; ходити по дрова до чарівного лісу Ган-дальф суворо заборонив — щоб не брали ані шматка кори, ані сухої гілки.
— Хай лежать, — сказав Гандальф. — Може, вранці що-небудь вирішимо.
Опівдні заходилися готуватись до подорожі. Поховання загиблих тільки починалось; Теоден встиг лише кинути першу жменю землі до могили Гамана.
— Тяжко образив нас Саруман, — печально сказав він Гандальфу, коли сідав на коня. — Зустрінемось — порахуємось…
Провести ярла вийшли до Валу і воїни, і мирні жителі, що вже покинули рятівні печери, — немічні старі, жінки з дітьми на руках. Під злагоджений спів багатьох голосів, що виводили дзвінку пісню перемоги, маленький загін доїхав до узлісся. Дерева чарівного лісу стояли сірі, небезпечні, туман клубо-чився в їхніх кронах. Кінці гнучких гілок простягалися, мов жадібні пальці, коріння стовбурчилось, мов лапи чудовиськ, і чорні ями зяяли під ними. І люди, і коні не наважилися ступити під цю грізну покрівлю, аж доки Гандальф спокійно не направив Тінебора — і дивні дерева безшумно розступились, відкривши Хельмів бурчак та дорогу, що бігла уздовж нього, як і раніш; небо над нею золотаво світилось, а дерева застигли, і можна було лише гадати, що там тріщить в глибині лісу, хто волає, хто гнівається та бурмоче…
Гімлі сидів на коні Леголаса та раз у раз прохав триматись ближче до Гандальфа: ліс налякав гнома.
— Тут жарко, — сказав Леголас. — Лютий гнів аж кипить, чи ти чуєш, Гандальфе?
Похожие книги на "Дві Вежі", Толкин Джон Рональд Руэл
Толкин Джон Рональд Руэл читать все книги автора по порядку
Толкин Джон Рональд Руэл - все книги автора в одном месте читать по порядку полные версии на сайте онлайн библиотеки mir-knigi.info.