Останній берег - Ле Гуин Урсула Кребер

Арен скипів:

— Будь-який король має слуг, воїнів, послів, радників та іншу челядь. Завдяки їм він владарює. А де ж почет цього... короля-руйнівника?

— У наших душах, хлопче. У наших душах. Це там зачаївся зрадник. Це твоє "я" волає: "Я хочу жити! Нехай світ страждає, хай навіть зітліє живцем, тільки б я залишався живим!" Цей маленький зрадник — наше жалюгідне "я" — скніє у темряві нашої душі, наче павук у куточку скрині. Усі ми чуємо його голос. Але тільки небагатьом вдається його розуміти. Хіба що мудрецям і співцям — тобто тим, хто має творчу душу. А ще — героям, які прагнуть завжди бути самими собою. Уміння завжди залишатися собою — річ виняткова і коштовна, це великий дар. Але бути самим собою вічно — хіба не в цьому полягає справжня велич?

Арен подивився Яструбові просто у вічі:

— Ти хочеш сказати, що вічне життя нічого не варте. Але скажи мені, чому? Я був ще зовсім дитиною, коли ми пустилися в ці мандри. Я не вірив у смерть. За час, що минув відтоді, я дечого таки навчився — нехай не так уже й багато, але навчився! Так, тепер я знаю, що смерть існує і що колись я теж помру. Але радіти цьому я так і не навчився! Думка про смерть мене аж ніяк не звеселяє! Якщо я щиро люблю життя, то хіба не природно, що я ненавиджу, коли воно закінчується?

Удома Арена навчав фехтування чоловік років шістдесяти — невисокий, голомозий і вимогливий. Юнак ніколи не любив його, але терпів, розуміючи, що свою справу майстер знає бездоганно. Але якось, вправляючись у двобої зі шпагою, Арен намацав слабке місце в захисті свого навчителя і вибив у нього з рук зброю. Юнак назавжди запам'ятав, якою неймовірною, незбагненною радістю раптом засяяло обличчя його суворого наставника. Щира надія, щастя — ось він, справжній суперник! Нарешті учень зрівнявся з учителем! Відтоді наставник уже не попускав Аренові: вони рубалися навсправжки, а з обличчя старого майстра не сходила та сама вперта, безжальна посмішка, яка ставала світлішою, коли юнак починав завзятіше насідати на нього. А зараз схожа посмішка осявала сталеве обличчя Яструба.

— Життя без кінця, — сказав чаклун. — Життя без смерті. Безсмертя. Кожна жива душа прагне цього, адже жага життя є запорукою здоров'я душі. Але стережися, Арене! Ти — один із тих, хто може здійснити своє бажання.

— І що тоді?

— А тоді — те, що вже відбувається зараз: цілковитий занепад. Упослідження мистецтва. Забуті ремесла. Онімілі співці. Невидющі очі. Що далі? Король-ошуканець на троні Земномор'я. Навіки. І в його володіннях вічно пануватиме руїна. Перестануть народжуватися діти. Не почнеться нове життя. Адже тільки смертні можуть нести в собі життя. Тільки у смерті — запорука відродження. Велика Рівновага — це аж ніяк не спокій і не застій. Це вічний рух, вічне становлення нового.

— Але як може загрожувати Великій Рівновазі одна-єдина людина, яке значення для Всесвіту має одне-єдине людське життя? Ні, це неможливо, цього не можна дозволити... — Арен затнувся.

— Не можна? Але хто заборонить? І хто дозволить?

— Я не знаю.

— Я теж. Зате я добре знаю, якого лиха може накоїти одна-єдина людина. Я знаю це, бо й сам колись вчинив зло. Майже таке саме, бо й мене під'юджувала дурна пиха. Я прочинив прохід між нашими двома світами — життя і смерті, світла і темряви. То була лише щілинка, зовсім маленька і вузька — я просто хотів довести, що сильніший від самої смерті. Я був юним і зі смертю ще не стикався — точнісінько як і ти... А відтак Архімаг Немерле мусив застосувати всю свою силу і майстерність, а зрештою — і віддати своє життя, щоби загоїти рану у Всесвіті і знешкодити відкриту мною лазівку. Ось, можеш подивитися, який слід залишила та ніч на моєму обличчі! А Немерле вона вбила... О так, двері між світами світла і темряви можна відчинити! Для цього треба мати неабияку силу, але взагалі-то це цілком можливо. А от знову замкнути ці двері — ох як нелегко...

— Але те, що зробив ти, звичайно ж, відрізняється від того, що...

— Чому? Тому що я — хороша людина? — Яструб холодно поглянув на Арена, і той наче знову відчув укол шпаги старого майстра фехтування. — А що таке "хороша людина", Арене? Можливо, це той, хто не чинить зла, хто нізащо не пустить у цей світ темряву, той, хто не має темряви в душі? Нумо спочатку, хлопче! Спробуємо зазирнути трохи глибше. Те, що ти дізнаєшся зараз, допоможе тобі дістатися туди, куди ти мусиш потрапити. Зазирни собі в душу! Хіба голос із пітьми не кликав тебе: "Ходімо!" Хіба ти не пішов йому назустріч?

— Пішов. Але... я думав, що це його голос.

— Авжеж, це був його голос. Але також і твій! Як би він зміг розмовляти з тобою і з усіма іншими, хто міг би його почути, якби він не розмовляв вашими власними голосами?

— Але чому ж тоді його не чуєш ти?

— Та тому, що я не хочу його слухати! — сердито відповів Яструб. — Я народився, щоби владарювати, а не плазувати. Точнісінько так само, як і ти. Але ти ще молодий. Ти щойно підійшов до межі своїх можливостей, а тому в краю тіней, у царстві снів і марень, ти чуєш його поклик: "Ходімо!" Так само, як колись почув його я. Але тепер я старий. Я вже здійснив свій вибір і зробив те, що повинен був зробити. Тож мені зовсім не страшно зазирнути у вічі власній смерті, адже я знаю: тільки одна сила гідна того, щоб нею володіла людина. Це вміння не брати нічого силоміць, а приймати як належне. Не володіти, а давати...

Єсаж залишився далеко позаду — блакитна пляма на поверхні моря.

— У такому разі я теж його слуга, — сказав Арен.

— Атож. Ти — його, а я — твій.

— Але хто ж він? Що це за істота?

— Гадаю, людина.

— Може, це той чоловік, про якого ти мені колись розповідав, — чаклун із Хавнору, який викликав душі мертвих?

— Цілком можливо.

— Але ж ти казав мені, що той ворожбит був уже старим, коли ви з ним зустрічалися, і що це було багато років тому... Хіба він уже не мав би померти?

— Можливо, й помер, — погодився Яструб.

Обидва надовго замовкли.

Тієї ночі море мерехтіло вогнями. Гостроверхі хвилі, що лащилися до "Світозора", порух кожної рибини біля поверхні води — все це тихо світилося, наче оживаючи у чарівному сяйві. Арен сидів, підпираючи голову руками, і дивився на нескінченні вигини та закрути осяйних сріблястих ліній. Потім юнак занурив у воду руку, а коли підняв її вгору, то пальці його теж огорнулися м'яким світлом.

— Поглянь, — сказав він Яструбові, — я тепер також чарівник.

— Ні, хлопче, чого тобі не дано, того не дано, — зауважив попутник.

— Чим же я зможу допомогти тобі, — відповів Арен, не зводячи очей з мерехтливих хвиль, — коли ми зустрінемося з нашим ворогом?

Досі юнак все-таки сподівався — від самого початку сподівався! — що Архімаг вибрав для цієї подорожі саме його, одного з-поміж багатьох, завдяки якійсь природженій магічній силі, яку Арен міг успадкувати від Мореда, свого великого предка. І сила ця неодмінно покаже себе в скрутну хвилину: тоді юнак урятує і себе, і свого повелителя, і цілий світ від страшного ворога. Згодом Арен не раз думав про це, а відтак сподіванка нагадала йому, як він, будучи ще зовсім малим, також мріяв — поміряти батькову корону; і як гірко він плакав, коли йому не дозволили цього зробити. Надія на успадковану магічну силу теж виявилася дитячою. Не було в ньому ніякої магічної сили. І ніколи не буде.

Зрештою, колись Аренові й справді доведеться успадкувати батькову корону та правити Енладом — адже це не лише його право, а й обов'язок. Однак тепер усе це здавалося йому малозначущим, а рідний край був просто маленьким і дуже далеким клаптиком суші. Ні, юнак і досі щиро любив свою Батьківщину і залишався їй відданий, проте ця відданість тепер стала глибшою, міцнішою і ґрунтувалася на іншій, серйозній основі. Тепер Арен збагнув, у чому його слабкість, і, зрозумівши це, навчився розраховувати свої сили. А сила в ньому є — це він знав достеменно. Але ж, окрім звичайної сили, у нього немає ні особливих талантів, ні магічного дару — нічого, що можна було б запропонувати своєму повелителеві! Хіба що чесну службу і щиру відданість? Але чи вистачить цього там, куди вони пливуть?