Повернення Короля - Толкин Джон Рональд Руэл

Нарешті, роздерши свої плащі вщент, визволились гобіти з колючих гамаків.

- Тепер униз, у долину, - шепнув Фродо. - А там - хутчіш на північ!

Десь далеко сходило сонце, але над Мордором нерухомо стояла ніч. Згубна Гора курилася, вогні її згасли. Східний вітер, що завзято дув з того дня, як вони залишили Ітіліен, зовсім ущух. Повільно, важко спускалися гобіти, повисаючи на руках, спотикаючись об валуни, продираючись наосліп крізь колючки і сухостій; нарешті, зовсім знесилені, змоклі від поту, повалилися відпочивати на дні ущелини.

- Якби мені зараз сам Шаграт підніс чарочку, їй-бо, прийняв би, ще й поклонився, - зітхнув Сем.

- Не треба про воду! - попросив Фродо. - Як згадаєш, так сильніше пити хочеться...

Він розтягся на землі і довго лежав мовчки. А коли із зусиллям підвівся, помітив, що Сем спить.

- Семе, прокинься! - покликав він. - Час іти! Сем із хрускотом потягнувся.

- Та хіба я спав? Ох-хо-хо... Коли довго не спиш, очі самі злипаються! [176]

Тепер першим пішов Фродо, намагаючись дотримуватися напрямку на північ по кам'яних завалах, що встеляли каньйон. Раптом він зупинився.

- Нічого не вийде. Я не здатний витримувати цю кольчугу. Навіть колишня; мітрілова, була б мені тепер надто важкою. Та й навіщо вона? На перемогу в рукопашній розраховувати ніяк не можна...

- Але можна розраховувати, що до рукопашної дійде, - заперечив Сем. - А ножі, випадкові стріли та інше? І наш добрий Горлум десь ще блукає. Що ж вас захистить? Оця шкіряна курточка?

- Та зрозумій, Семе, друже мій, я стомлений, знищений! Все мені противне, все гидке... Ні, поки я можу ворушитися, йтиму, але вистачить з мене і Персня. Будь-яке навантаження, окрім нього, мене вбиває. Не засуджуй мене за легкодумство. Я розумію, як тобі важко було обдирати убитих, щоб дістати ці речі...

- Та що вже там! Ви, пане, не хвилюйтеся, це головне. Я б вас і на руках поніс, якщо потрібно. Робіть, як вам краще...

Фродо звільнився від плаща і кольчуги, відкинув їх подалі. Його злегка проймала дрож.

- Мені б замість нього що-небудь тепле! Чи то похолодало, чи то мене лихоманить...

- А ось візьміть, - запропонував Сем і витяг ельфій-ський плащ з торби. - Підпережіть орчине ганчір'я, а зверху це. До такого вбрання не дуже пасує, але зігріє напевно і від небезпеки убереже, мабуть, краще за обладунок. Адже його ткала Володарка Лоріену...

Фродо розправив плащ, застебнув під підборіддям.

- І легше, і краще! - вигукнув він. - Тепер можна йти. Якби ще не ця пітьма. Вона мені всю душу проїла. Там, у полоні, я спробував пригадати наш Берендуїн, Лісову Межу, Гобітон - і не міг...

- Ох, пане, і про це краще не будемо, - попросив Сем. - От якби Галадріель могла нас бачити і чути, я б сказав: «Пані, нам нічого не потрібно, нічого не просимо, тільки світла і води, чистої води і звичайного денного світла, дорогоціннішого над усі скарби світу, якщо можна так висловитися!» На жаль, Лоріен далеко...

Сем похитав головою і махнув рукою у бік Горілих Гір. [177]

Вони відійшли на зовсім малу відстань, і Фродо зупинився знову:

- Над нами Чорний Вершник. Я його чую. Давай перечекаємо.

Вони сховалися за камінь і мовчки сиділи, дивлячись на захід, поки Фродо не зітхнув з полегшенням:

- Пролетів! Ходімо.

Вони підвелися - і застигли, приголомшені. Ліворуч, на півдні, небосхил посвітлішав, піки і хребти гір чітко вималювалися на ньому. На сході теж з'явився просвіт і повільно розширювався на північ. У піднебессі йшла справжня битва. Хмари Мордору відступали, вітер куйовдив їх, вітер із Країни Живих зминав завісу випарів і відштовхував у глиб чорних долин. Крізь розідрану ковдру хмар уже сльозилося слабке, але ясне світло, як буває зимовим ранком.

- Ви бачите? Бачите? - зойкнув Сем. - Вітер перемінився! Ага, не все йде по-вражому! Пітьма розповзається! Ех, знати б, що там...

Займався ранок п'ятнадцятого березня. Сонце долало пітьму над долинами Андуїну, ярл Теоден прощався з Меррі на полях Пеленнору.

Світла смуга розтяглася на всю довжину Горілих Гір, і гобіти помітили якусь істоту, що летіла із заходу. Спершу вона виднілася лише чорною цяткою, потім стала зростати, влетіла стрілою в хмари і з довгим пронизливим вигуком промчалася високо над головами подорожан. Знайомий поклик назгула не злякав гобітів: у ньому звучали розпач і скарга. Вождь Примар Персня повертався переможений.

- Ну, я казав? - радів Сем. - Не занадилося в них! Недарма Горбаг не вірив Шаграту, що воєнні справи йдуть відмінно. От і витягам вони погану карту, пане! Невже це вас не радує?

- Не дуже, - стенув плечима Фродо. - Перемога, може, і значна, так не наша вона. Ми йдемо на схід, не на захід. І я жахливо втомився. Перстень нестерпно тисне. Перед очима золоті кола...

Сем із тривогою подивився на Фродо, погладивши його по руці:

- Пане, підбадьортеся! Ми загадали два бажання, одне уже справдилося: світло є. Тепер іти буде веселіше... хоча і [178] небезпечніше теж. Давайте пройдемо ще трохи і ляжемо поспати. А поки що з'їжте хлібця...

Вони розламали сухий корж і прожували його не запиваючи. Навколо було не світліше, ніж дощовим вечором, але тепер хоча б можна було оглянути околиці. Глибока долина злегка підіймалася на північ, уздовж підніжжя західних стрімчаків тягнулося сухе корито колишнього струмка. Берегом вилася протоптана доріжка. Вони давно могли б на неї вийти - вона відокремлювалася від великої дороги на Моргул відразу ж за мостом і спускалася в долину зручними східцями. Нею користалися дозорці і гінці, яких посилали до малих фортів та застав між Кіріт-Унголом і тісниною Залізної Пащі, Карах-Ангрен.

Вийшовши на стежку, гобіти надто ризикували, але тепер важливіше за все була швидкість, а Фродо боявся, що не зможе подолати хребет Моргаї по бездоріжжю. До того ж орки навряд чи стануть шукати їх на стежці, що веде на північ, - так здавалося Фродо: «шпигун» скоріше пішов би назад до перевалу. Тому Фродо і прагнув віддалитися від Кіріт-Унголу на північ, а вже звідтіля почати останній - дійсно останній - похід.

Отже, вони перетнули сухе русло і ступили на стежку. Ліворуч подорожан прикривали нависаючі скелі, і зверху їх вистежити не могли, але тропа нескінченно петляла, і перед кожним закрутом гобіти бралися за мечі і намагалися йти безшумно.

День так і не розгорівся - густі дими Ородруїну під натиском вітру розповзлися по небу, як величезний намет, підпертий непомітним здаля стовпом. Минула майже година, і гобіти, не вірячи своїм вухам, почули дивний шум: десь поблизу хлюпала вода. По жолобу в стрімкому схилі, вузькому і рівному, немов скелю втяли сокирою, текла вода - може, останні краплі живлющого дощу, пролитого так невдало над землею Мордору. Тоненький струмок перетинав стежку і губився серед мертвого каміння.

Сем так і рвонувся до води.

- Якщо доведеться ще зустрітися з Володаркою Лоріену, як нам віддячити їй! - хвилювався він. - Та дивіться, дивіться! Спершу світло, тепер вода... Тільки дозвольте, пане, я нап'юся перший. [179]

- Будь ласка, але ми тут умістимося і вдвох, - здивувався Фродо.

- Не в тім річ. А що як вона отруйна?

- Знаєш, нежданому щастю і дружньому дарунку треба довіряти! Аби не була занадто холодною.

Вода виявилася в міру свіжою, але не крижаною, на смак гіркуватою і маслянистою. У себе в Гобітанії вони б такою знехтували, тут пили хильцем та похвалювали. Вгамувавши спрагу, вони вщерть наповнили флягу Сема. Фродо підбадьорився, і вони пройшли без зупинки ще кілька миль, поки стежка не перетворилася на широку дорогу, а на обриві над нею не з'явиться грубо обтесані стіни ворожої застави.

- Настав час завертати, - сказав Фродо. - Звідси - відразу на схід... - Він похитав головою, дивлячись на похмурі громади, що стерегли долину. - Мене ще вистачить, щоб залізти вище і пошукати якусь нірку. А потім доведеться зробити привал.

Сухе русло лежало тут трохи нижче стенки. Гобіти спустилися на дно і пішли до другого берега. Як не дивно, вони знайшли там темні калюжі, що їх живило якесь джерело у верхів'ях долини. Прикордонні землі Мордору вмирали, але ще не вмерли зовсім. Тут росли жорсткі, гіркі трави, кущі, покручені болісною боротьбою за життя. У долинах Моргаї чіплялися за камені розпластані деревця, якісь сірі щітки стирчали з-під валунів, обтягнутих сухим мохом, і все це звивалося в колючі, непролазні зарості. Одні кущі мали шипи довгі, прямі, інші - криві, гострі, як бритва. Зів'яле, зашкарубле торішнє листя сумно хрумтіло під ногами гобітів, а на нових бруньках, готових розкритися, вже бенкетувала товста гусінь. Сірі, чорні і бурі мухи з червоними плямами, що нагадували Криваве Око, носилися хмарами, дзижчали і боляче жалили. Над заростями очікувально зависли хмари зголоднілої комашні.