Останній берег - Ле Гуин Урсула Кребер

Арен сидів на вологому піску, поклавши Гедову голову собі на коліна. Зусібіч їх огортав густий туман, який угорі вже починав рідшати. Десь поряд, в імлі, лежав мертвий дракон Орм-Ембар, а біля струмка їх чекав живий дракон. І десь на протилежному кінці острова Селідор дожидався порожній і самотній "Світозор". А далі на сході було море. І там, за морем, на відстані кількох днів плавби — найближчі острови Західних широт, а звідти ще два тижні — до Внутрішнього моря. Що й казати, неблизький шлях... "Далеко, як до Селідору", — кажуть у них на Енладі. А старовинні казки та легенди, які розповідали дітям, зазвичай починалися однаково: "Давним-давно, ще цілу вічність тому, і так далеко, як звідси до Селідору, жив-поживав один королевич..."

Він сам був отим королевичем. Але у прадавніх легендах був лише початок його історії, а тепер вона, схоже, добігала кінця.

Ні, Арен аж ніяк не занепав духом. Попри жахливу втому й тугу за Гедом, юнак анітрохи не нарікав на лиху долю. Просто він уже зробив усе, що міг, і виконав свій обов'язок.

Коли сили знову повернулися до нього, Арен подумав, що можна було би спробувати упіймати якусь рибину — у наплечнику він мав жилку, гачки та інше нехитре рибальське причандалля. Вгамувавши спрагу, юнак відчув страшенний голод. Але сухарі він хотів зберегти, тому що розмоченим у воді сухарем юнак згодом сподівався погодувати Геда.

Арен обнишпорив свої кишені — чи не знайдеться там, бува, чогось корисного? У кишені куртки він намацав щось тверде й гостре. Юнак дуже здивувався, витягнувши назовні невеликий камінець, чорний, ніздрюватий, але досить важкий. Він уже хотів жбурнути знахідку геть, але нараз, обмацавши гострий край каменя, упізнав у ньому уламок скелі з Гір Скорботи. Мабуть, гостра рінь потрапила до його кишені, коли вони дерлися на крутосхил або коли він тягнув Геда до краю урвища. Арен потримав камінець на долоні — вічний, незмінний камінь із краю страждання. Потім стиснув пальці і сховав його в кулаку. А тоді усміхнувся — засмучено і водночас радісно: він був сам-самісінький на останньому березі, і ніхто не сказав йому ні слова похвали, але Арен уперше в житті здобув справжню перемогу — і сам, як ніхто інший, розумів це...

* * *

Туман розсіювався. Вдалечині на хвилях Відкритого моря замерехтіли сонячні блискітки. Селідорські дюни та пагорби то з'являлися, то знову зникали в імлі, невиразні і майже безбарвні. Промені сонця виблискували на могутніх, вкритих лускою грудях Орм-Ембара, величного навіть у своїй смерті.

Сталево-чорний дракон на тому боці струмка й досі сидів на своєму місці, наїжачившись і не рухаючись.

Пополудні сонце нарешті вирвалося з туману і поплило у небі, ясне і тепле; поступово воно розігнало останні клапті сірого марева над островом. Арен, скинувши мокре вбрання, розклав його на осонні, щоби просохло, а сам ходив голяка, підперезавшись поясом із мечем. Юнак висушив на сонці й Гедову одежину; але хоча дужий потік цілющого тепла і сонячного світла лився просто на розпластане тіло чаклуна, він, як і раніше, не приходив до тями.

Нараз Арен почув скрегіт — немов залізо терлося об залізо, а потім — наче тихе сичання схрещених мечів. Сталевий темно-сірий дракон підвівся і на своїх кривуватих лапах посунув уперед, через струмок. Тихо шурхотіло по піску його лускате тіло. Брижилася шкіра під пахвами, ходором ходили могутні боки, пошрамовані та посічені, немов обладунок Ерет-Акбе. В усьому — у його впевненій урочистій ході, у незворушному і трохи моторошному супокої — Арен бачив прикмети старості: це було дуже древнє створіння, яке жило на цій землі неймовірно довго, либонь, іще з прадавнини. Коли дракон зупинився за кілька кроків від Арена і Геда, що лежав на піску, юнак вийшов наперед і, не знаючи Істинної Мови, запитав ґардійською:

— Ти Калесин?

Дракон нічого не відповів, але щось схоже на посмішку блиснуло в його очах. Відтак, опустивши величезну голову і витягнувши шию, він поглянув униз, на Геда, і назвав його ім'я. Із пащі дракона тхнуло кузнею, а його громовий голос тепер звучав тихо і навіть лагідно.

Він вимовив ім'я чаклуна вдруге, а потім — і втретє; і цього разу Гед нарешті розплющив очі. За мить старий спробував було сісти, але не зміг. Арен опустився біля нього навколішки, підтримуючи за плечі, і Гед заговорив:

— Калесин, сенванісай'ін ар Роук!

Слова ці забрали у чаклуна останні сили, він знеможено опустив голову Аренові на плече і заплющив очі.

Дракон не відповів. Він знову зіщулився, як тоді, на березі струмка, і завмер. А на землю знов упав туман, крізь шарувату запону якого пробивалося призахідне сонце.

Арен зодягнувся сам і закутав у плащ свого товариша. Починався приплив: зі своїх денних мандрів море повергалося до острова, і юнак подумав, що варто відтягти Геда ще далі, на сухий пісок.

Та коли він уже нахилився, щоб узяти друга на руки, дракон виставив уперед свою величезну пазуристу лапу і ледь не зачепив Арена. Спереду лапу "прикрашали" чотири кігті, а ще один пазур стирчав ззаду на кшталт півнячої остроги, щоправда, кігті ці були з криці і нагадували радше лезо коси.

— Собріост, — сказав дракон, і наче зимовий вітер прошелестів у обмерзлих очеретах.

— Не чіпай мого повелителя. Він урятував нас усіх і заради цього віддав свої сили, а можливо, й життя. Не вбивай його!

Арен говорив розгнівано і владно. Він був занадто приголомшений і наляканий, просто-таки переповнений страхом, але цей жах було вже несила терпіти, юнак більше не хотів нікого боятися. Його дратував дракон, такий сильний, такий неймовірно великий і несправедливо могутній. Арен уже бачив смерть; він знав, яка вона на смак, і тепер жодна загроза не мала над ним влади.

Старий дракон Калесин скоса поглянув на юнака своїм страхітливим і прекрасним золотавим оком. У глибині цих очей завмерли століття, сотні століть, а на самому дні зачаїлася пам'ять про світання цього світу. І хоч Арен драконові в очі не дивився, та все одно відчував на собі його мудрий і трохи насмішкуватий погляд.

— Арв собріост, — озвався Калесин, і з його припорошених іржею ніздрів замалим не шугонуло полум'я, що вирувало всередині могутніх грудей.

Арен підтримував Геда за плечі і раптом відчув, що чарівник повертає до нього голову, а тоді до вух юнака долинув його голос:

— Дракон каже: "Залазьте сюди".

На якусь мить Арен заціпенів. Це вже була цілковита маячня! Але перед ними й справді була величезна лапа — як драбина із чотирьох східців: пазуриста підошва, над нею — зігнутий ліктьовий суглоб, потім — маслакувате плече і могутні м'язи крила там, де воно з'єднувалося з лопаткою. А в западині на шиї між лопатками, перед низкою грубих сталевих шпичаків, що тяглися уздовж хребта, було досить місця для одного-двох "вершників". Звісно, якщо вони з Гедом вже геть з'їхали з глузду і втратили будь-яку надію на порятунок...

— Залазьте! — повторив Калесин мовою Створення.

Арен підвівся, допоміг стати на ноги Гедові, і чарівник, спираючись на плече юнака, почав поволі спинатися вгору неймовірною "драбиною". Зрештою вони обидва вмостилися на лускатому зашийку дракона — Гед попереду, Арен — позаду, щоби підтримувати мага. У надрах могутнього драконового тіла вирував вогонь життя, і, притиснувшись до луски, вони враз відчули, як їх проймає життєдайне тепло.

Тимчасом Арен зауважив, що вони забули прихопити з собою тисову патерицю Архімага. Палиця лежала на березі, присипана піском, і море тихцем скрадалося до неї, ніби збираючись її поцупити. Юнак уже зібрався побігти за патерицею, але Гед зупинив його.

— Облиш, Лебанене! Всю мою магічну силу висмоктало оте пересохле річище... Тепер я більше не чарівник.

Дракон обернувся і скоса поглянув на них; у його вузьких очах жеврів древній сміх. Ніхто не міг визначити стать Калесина, і так само неможливо було дізнатися, про що думає ця древня істота. Калесин повагом підняв велетенські крила. Вони були не золотавими, як в Орм-Ембара, а червоними, багряними, наче кров або тонкі шовки Лорбанері. Обережно, щоб не поскидати на землю своїх змарнілих "вершників", дракон напружив свої величезні лапи і легко, наче кіт, відштовхнувся від землі, відтак змахнув крильми і почав здійматися над туманом, що клубочився над Селідором.