Повернення Короля - Толкин Джон Рональд Руэл

- Еовіна, дочка і сестра ярлів Рохану, зцілилася, - сказав Фарамир Опікуну.

- Бачу і готовий відпустити, - відповів цілитель. - Хай не доведеться їй страждати від поранень та хвороб! Довіряю її Наміснику до повернення брата.

- Ніщо тепер не утримує мене, - сказала Еовіна, - а хотілося б ще пожити тут. Цей дім став мені милішим за всі домівки на світі! [224]

І вона прожила в Домі Цілителів аж до повернення короля.

Все було готове; звістка про перемогу розлетілася від Мін-Риммону до Піннат-Геліну і далеких узбереж. Усі, хто міг, поспішали до столиці; зібралася незліченна сила люду. Знову з'явилися на вулицях та подвір'ях жінки й діти: вони поверталися додому з оберемками гірських і лугових квітів. З Дол-Амроту прибули арфісти - незрівнянні майстри, перші в Гондорі; збиралися і ті, хто грав на віолах та флейтах, і ріжечники, і дзвінкоголосі співаки з Лебенніну.

І от якось надвечір зі стін помітили розкинуті в полі намети; мешканці цілу ніч не гасили світло - чекали ранг ку. Сонце піднялося над безпечними відтепер горами сходу, ясне і тепле. Задзеленчали дзвони, пружні вимпели затріпотіли на вітрі, а над Білою Вежею востаннє здійнявся прапор Намісників, без гербів і девізів, граючи білосніжним полотнищем. Воєначальники повели полки до міста, а городяни висипали на стіни і милувалися, як вони наближаються, ряд за рядом, лисніючи у промінні вечірньої зорі. Не доходячи кілька десятків кроків до Головної Брами, війська зупинилися. Ворота ще не встигли відбудувати, тільки поставили ґратчастий бар'єр поперек проїзду; по боках його завмерли гвардійці з мечами наголо.

За бар'єром ждали Фарамир, Намісник Гондору, Гу-рін, Хранитель ключів, Еовіна - Краса Рохану, маркграф Ельфхельм і найкращі з роханських витязів. За ними щільно, але не штовхаючись, стояли городяни й гості - різнобарвна ошатна юрба з вінками і гірляндами.

Перед бар'єром залишалося вільне місце. Настала цілковита тиша, коли з рядів виступили дунадани в сірих зі сріблом плащах. Першим йшов Арагорн, у чорній кольчузі зі срібним поясом, у білому переливчастому плащі з блискучим зеленим самоцвітом на комірі. За Арагорном ішли його соратники: Еомер, ярл Рохану, Імраель, Гандальф, весь у білому, і чотири низькорослих чоловічки.

- Ні, голубе, це не діти, - пояснювала шановна Іорет землячці з Імлот-Мелуї. - Це періани з далекої країни, або напіврослики. У себе вдома вони шляхетні князі. Я це добре знаю, сама доглядала за одним у нашому Домі. Маленькі, але хоробрі неймовірно! Уяви собі, хтось із них [225] удвох зі зброєносцем без всякого війська прийшов до Країни Тьми, побив Чорного Володаря і підпалив його замок! Бачиш, саме той, що йде відразу за Елессаром - Скарбом Ельфів? Кажуть, вони всі - друзі короля. А король у нас чудовий буде! Може, не зовсім чемний, але серце золоте - усі так кажуть. А руки його зціляють! Я так їм і сказала: рука короля зціляє. Тоді всі збагнули, що до чого. І Мітрандір сказав: «Іорет, люди довго будуть пам'ятати твої пророцькі слова!» Отож...

Іорет довелося перервати розповідь: заспівала сурма. Всі відразу замовкли. З брами вийшов Фарамир, його супроводжував тільки Гурін. За ними четверо воїнів у високих шоломах несли велику скриньку з чорного дерева ле-бетрон, окуту сріблом.

Фарамир і Арагорн зійшлися посередині вільного простору. Фарамир опустився на одне коліно і сказав:

- Останній Намісник Гондору просить тебе зняти з нього тягар обов'язків!

Він подав королю білий жезл, але Арагорн негайно повернув його:

- Твоя справа ще не довершена. Ти й надалі збережеш своє звання, а після тебе - твої нащадки, доки не згасне мій рід. А тепер чини те, що слід!

Фарамир підвівся і дзвінким голосом проголосив:

- Народе Гондору, слухай слово Намісника! Прибув справжній король, щоб вступити у володіння законною спадщиною. Він перед вами - Арагорн, син Арахорна, перший серед арнорських дунаданів, проводир воїнства Заходу, витязь Зірки Півночі, що володіє відродженим мечем, Елессар з роду Валанділа, рука його переможна і цілюща. Чи бажаєте ви мати його своїм володарем? Чи бажаєте, щоб він увійшов до міста й навіки став правителем усіх земель Гондору?

Війська і народ одностайно закричали: «Бажаємо!» Іорет пояснила землячці:

- Бачиш, такий у нас звичай, але король уже бував тут, у місті, і розмовляв зі мною...

Однак її знову перервали.

- Мешканці Гондору! - вів далі Фарамир. - Мудреці стверджують, що відповідно до звичаю король одержував корону від свого батька; якщо ж це виявлялося неможливим, [226] він сам брав корону з рук батька, що спочивав на ложі смерті. Однак нині я своєю владою розсудив інакше. Я сам приніс з Рат-Дінен, Оселі Мовчання, корону Еарнура, останнього короля, що правив за життя наших прабатьків.

Четверо воїнів піднесли скриньку, і Фарамир дістав з неї древню корону. Вона нагадувала шоломи стражів Білої Вежі, але була ще вища, уся біла; з боків були прикріплені посипані перлами пластини на зразок крил чайки - птаха, що служив гербом королів, які прибули колись через море. Сім діамантів сяяли на обручі, а один, найчудовіший, жаром горів на верхівці шолома.

Арагорн узяв корону з рук Фарамира, підняв над головою і вигукнув:

- Ет Еарелло ендоренна отолієн. Синоме марван ар Хільдін'яр тену Андор метта!

То були слова, сказані Еленділом, коли вітер приніс його до нового узбережжя: «Через Море Велике прибув я в Середзем'я. Тут я й залишуся, і тут зостануться мої нащадки до віку».

На превеликий подив глядачів, Арагорн не став надівати корону, а повернув її Фарамиру зі словами:

- Спадщина повернулася до мене стараннями й мужністю багатьох соратників. На знак вдячності я хотів би, щоб корону подав Хранитель Персня, а Мітрандір, якщо згодиться, хай покладе її. Адже він був душею нашої справи, і йому належить перемога, що ми нині її святкуємо!

Фарамир подав корону Фродо, той передав Гандальфу. Арагорн опустився на коліна, і Гандальф поклав корону на його голову.

- Відтепер настають дні короля, нехай же вони минають щасливо, поки не похитнуться престоли Валар!

Арагорн підвівся оновлений. Стрункий і ставний, на голову вищий свого почту, він здавався і зрілим чоловіком, і квітучим юнаком. Мудрістю були позначені його риси, сильні були його руки, що вміють зціляти, і весь він немов світився.

- Ось наш король! - вигукнув Фарамир.

Заграли сурми, Гурін-скарбничий відсунув бар'єр, і король Елессар вступив на всіяні квітами вулиці під музику арф, віол і флейт, під спів чистих і радісних голосів. Він [227] піднявся до Цитаделі, переступив поріг Білої Вежі, і на шпилі підняли прапор Білого Дерева й Семи Зірок. Так почалося правління Елессара, оспіване в тисячах пісень.

Мінас-Тіріт став при ньому прекрасніший, ніж будь-коли, прекрасніший, ніж у роки колишнього панування. З'явилися зелень і фонтани, арки з мітрілу, що не іржавіють, та вулиці, бруковані білим мармуром; гноми, мешканці надр, допомагали будувати, ельфи, жителі лісів, охоче відвідували відроджену столицю. Все зруйноване було відновлено, усякий збиток відшкодований; заселені знову будинки задзвеніли дитячими голосами, зникли сліпі вікна й зарослі двори. А коли Третя Епоха підійшла до кінця, пам'ять про великі діяння перейшла до нових поколінь.

Кілька днів по коронації король розглядав невідкладні справи і виносив рішення, сидячи на троні у Великому залі Білої Вежі. Він приймав посольства зі сходу і півдня, з Чорнолісся і західних земель. Східних варварів, що віддалися на милість переможця, він відпустив по хатах, уклав мир також і з Харадом. Він забезпечив усім необхідним звільнених невільників Саурона і віддав їм для поселення береги озера Нурнен, колишнього Озера Сліз. Воїни, що особливо відзначилися, одержали з його рук нагороду і подяку за мужність. Нарешті начальник гвардії привів до нього на суд Берегонда.