Шлях меча - Олди Генри Лайон

Ознакомительная версия. Доступно 24 страниц из 120

– Я чув, – Маскін провів кілька довгих рублячих змахів, але робив він це на такій відстані від Чена й мене, що його дії можна бути вважати лише похвальбою, – начебто в Кабірі Дитячого Вчителя роду Абу-Салімів убили. Кого ще після нього?

Ця тема – і та легкість, з якою нинішній Пояс Пустелі заговорив про смерть Наставника, та й про смерть узагалі – не припала мені до душі.

– Нікого, – не рухаючись, відповів я. – Наставник був останній.

Не пояснювати ж йому, що в провулку саме Наставник був перший, а вже тоді… не буду я йому нічого пояснювати.

Емрах раптом стрибнув уперед і вдарив коротко й точно, цілячись Ченові в стегно. Я метнувся вниз, прийнявши харзійця на сильну частину клинка – але скидати вбік не став.

Чен, зрозумівши моє бажання, не зрушив з місця.

Ні, удар був чистий. Навіть якби я не встиг підставитися, Маскін однаково зупинився б вчасно.

Брязнувши з досади, Пояс Пустелі спробував ріжучим півколом дістати голову Чена, але Чен низько присів, а я легенько кольнув лікоть Емраха.

Так, ледь-ледь, щоб не захоплювалися… обидва. Ми їм не наймані вбиті.

– Шешеза жаль, – безтурботно продзвенів Пояс Пустелі, відсуваючись на півтори довжини клинка й удаючи, ніби нічого не сталося. – І так суцільні неприємності, а тут ще родина без Дитячого Вчителя залишилася… певно, рубає тепер зо зла що попало і Тьмяних у всьому винуватить!

Чен неквапно пішов по колу, залишаючи кривоногого Емраха в центрі, а я горизонтально поплив в повітрі, з оманною недбалістю звісивши китиці вниз і ледь чутно посвистуючи.

– Тьмяні тут ні до чого, – мовив я завмерлому харзійцеві. – Це не вони.

– Ні до чого, – охоче погодився він, вивівши руку Емраха далеко вперед і ледь торкаючись мене лезом. – Тьмяні абсолютно ні до чого. Повністю з тобою згоден.

По-моєму, він вкладав у ці слова якийсь свій, незрозумілий мені зміст. Утім, зараз не час шукати змістів, і взагалі – може, мені здалося?!

Маскін спробував обійти мене по внутрішній стороні свого вигину – заточка в нього виявилася півторастороння – і дістати вістрям Ченове плече. Я відчував, що за бажання харзієць може рухатися приблизно удвічі-тричі швидше – але навіть на такій швидкості я встигав би не випускати його зі сфери свого сприйняття.

Ще буркун Пуддха вчив мене відчувати уявну кулю, що оточує мене й мого Придатка; уловлювати її збільшення при довгому випаді, пульсацію при п’ястьових ударах і переходах із рівня на рівень; відтоді у мене були різні вчителі, включаючи життя, і не Поясові Пустелі перевіряти на міцність кулю навчання довкола Мейланьського Єдинорога й Чена Анкора.

Нехай навіть із погляду світобудови це не більше ніж бронзова кулька, що відкотилася до глиняного дувалу.

– Тьмяні тут ні до чого, – повторив Маскін, і ми трохи побряжчали один об одного просто так. – Вони, мабуть, і не знали, що якісь Звитяжці раптом надумали відновити справжнє призначення нашого роду… ні, вони цього не знали, як і не знали, що їх будуть розшукувати, звинувачуючи в тому, у чому вони пишалися б брати участь… вони, справжні хранителі забутих традицій…

І тут я мало не пропустив стрімкий кидок Пояса Пустелі, намагаючись вникнути в його слова. Хвала Ченові й тому, що на ньому не було лат – він устиг, як у старі добрі часи, так прогнутися в попереку назад, що непокрита голова торкнулася потилицею землі, і весь він нагадував міст над гірською річечкою.

Наступної миті я покинув міркування й узяв на три удари турнірну швидкість. Маскін, засмучено пискнувши після промаху, навіть не встиг жодного разу до пуття мене торкнутися, а я вже розпоров рукав верхнього халата Емраха, зірвав з його грудей дерев’яний медальйон-амулет і наостанок полоскотав здивованого іт-Башшара в найінтимнішому місці кожного Придатка.

Чен на той час уже сидів на землі, розкинувши ноги й дивлячись на Маскіна Тринадцятого, а той наосліп рубав повітря там, де, за його припущеннями, повинен бути Чен або хоч що-небудь, належне Ченові.

Треба віддати належне Поясові Пустелі – рубав він завзято, але чисто, з повним контролем і дотриманням законів Бесіди.

– Ти щось казав про традиції і їхніх справжніх ревнителів, – байдужість у голосі далася мені нелегко, бо турнірні швидкості даються взнаки. – Я так розумію, що верткий харзієць, спонукуваний помстою за загиблого Придатка, спробував розшукати Тьмяних і…

«І трохи звар’ював», – хотів додати я.

Але не встиг.

– Ні, – ударив Пояс Пустелі. – Не спробував, – ще раз ударив Пояс Пустелі.

І ще раз:

– Ні. Не спробував. Я їх знайшов.

Я не рухався. Маскін Сьомий, нині Тринадцятий, рубав так само чисто й чесно, не торкаючись Чена – але щось змінилося в його ударах. Не так вібрував гнучкий клинок, не так свистіло розсічене повітря, рухи були впевненіші, відтяжки – швидші й різкіші…

Маскін Сьомий. Тринадцятий. Дванадцять свідків, які не бояться червоного кольору, і гордий меч проклятого Масуда… Пояс Пустелі, Маскін, що був Сьомий і став Тринадцятий.

У мене не було жодних доказів.

Я взагалі не вірив жодному його слову.

Клинок Пояса Пустелі був, як і слід, холодний і блискучий, справно відображаючи промені призахідного сонця.

І все ж… останні удари були зовсім інші. Я це знав краще від будь-якого іншого Звитяжця. Чи ні, не будь-якого – але багатьох, дуже багатьох… майже всіх.

– Я їх знайшов, – повторив Пояс Пустелі, зупиняючись, і його Емрах опустився на землю поруч із Ченом. – А ще я знайду ту шаблю, яка вбила мого колишнього Придатка. Ні, я не волію стратити її за це – помста більше не засліплює мене, – але її Придаток умре. Вони сказали, що допоможуть мені, і мене підтримають Минулі боги…

– Тьмяні? – запитав я.

– Тьмяні, – відповів він.

Ми розмовляли нудно й монотонно, наче мова йшла про кільця для старих піхов або вибір дерева для підставки.

– Гм… – мовив я. – Може, познайомиш?

– Може, й познайомлю, – відгукнувся він. – Гадаю, ти швидко знайдеш із ними спільну мову. Тебе ж тепер навіть переучувати не треба… а крім того, ти Вищий, будеш правителем… і майстер, яких мало. Наче я не розумію – я тобі не Бесідник, ти зі мною можеш зробити все і навіть більше…

І аж тепер я повірив. Колишній палкий і самолюбний Пояс Пустелі ніколи не вимовив би цих слів; ніколи не зізнався б у тому, що поступається мені або будь-якому іншому Звитяжцеві в мистецтві Бесіди.

Емрах іт-Башшар легко підвівся з землі.

– То я пішов, – забринів Пояс Пустелі, ховаючи вістря в кріплення руків’я й, клацнувши, замикаючись у кільце. – Ще побачимося.

Чен сидів, широко розкинувши ноги, я лежав поруч, упираючись Ченові в гомілку – і обидва ми дивилися вслід Емрахові іт-Башшару й Поясові Пустелі з Харзи.

Сонце вже майже сіло, небо на заході було бузкове з багряними прожилками, і оголений клинок-пояс відливав червоним, через що Емрах здавався перерубаним навпіл.

Від ставка віяло вогкістю.

8

…Справді, сьогоднішній день виявився аж надто багатий на події. Це не на добре. Хоча нічого відверто поганого начебто не відбулося, але ми з Ченом встигли звикнути до простої істини: надмір подій ні до чого хорошого не призводить. Візьмемо, скажімо, розшукані допитливим Косом в архіві відомості – що тепер з ними робити? Мало нам було Шулми? Тепер ще ці дивні смерті й зникнення старійшин Ради Вищих – і головне, у цьому ж узагалі нікого звинуватити! Потім візит Матінки Ци – ой, і хитра ж бабця! Та ж навіть найтупішому Звитяжцеві (Уламок не береться до уваги) зрозуміло, що вона чогось не доказує… Ще одна загадка, що відверто змикається з першою.

Далі – з’ява Маскіна Сьомого-Тринадцятого! Виявляється, він таки знайшов незрозуміло кого, але називає їх Тьмяними (ассасинами, з погляду Емраха). Утім, кого б він не знайшов – якщо не вважати, що запальний харзієць просто посунувся клинком – незайве припустити, що ці Тьмяні відіграють у цих подіях якусь тьмяну роль. Яку?..

Ознакомительная версия. Доступно 24 страниц из 120